Голова Конституційного Суду України Олександр Тупицький: «Інститут конституційної скарги: мета, передумови виникнення, сучасний стан та перспективи»

10:40, 28 июня 2020
Інститут конституційної скарги потенційно дає змогу не лише захищати особисті права, а й забезпечувати конституційність правової системи України.
Голова Конституційного Суду України Олександр Тупицький: «Інститут конституційної скарги: мета, передумови виникнення, сучасний стан та перспективи»

25 квітня виповнився рік з дня застосування Конституційним Судом нового інституту, а саме з ухвалення першого рішення КСУ за конституційною скаргою у справі про пенсійне забезпечення військовослужбовців, що постраждали під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Нагадаємо, що в 2016 році набули чинності відповідні зміни до Конституції України в частині правосуддя, а влітку 2017 року Верховна Рада ухвалила нову редакцію Закону «Про Конституційний Суд України».

Про ефективність інституту конституційної скарги, роль та перспективи, проблеми з забезпеченням виконання рішень КСУ Верховною Радою та ідею законодавця з позбавленням прямого доступу до КСУ юридичних осіб «Судово-юридична газета» спілкувалася з головою Конституційного Суду України Олександром Тупицьким.

 

Бесіду вела Наталя Мамченко,

«Судово-юридична газета»

 

На початку нашої з Вами розмови в межах заявленої теми хотілося б дізнатися, які загалом передумови сприяли виникненню інституту конституційної скарги, яким є його призначення та мета?

– Нагадаю, що конституція держави – це публічний договір, створений суспільством, тоді як політичною формою його організації на певній території є держава. У процесі діяльності, виконуючи свої конституційні обовʼязки, держава видає правила, які повинні дати їй змогу ефективніше здійснювати свої функції та упорядкувати суспільні відносини. Водночас держава забезпечує виконання таких правил, примушуючи суспільство їх дотримуватись. Якщо нові правила суперечать основному суспільному договору, зокрема обмежують конституційні права і свободи людей, виникає суспільний конфлікт, який потенційно повʼязаний із великими соціальними ризиками. У таких випадках суспільство змушене шукати спосіб відновити свої права й забезпечити виконання державою конституції. Історія Європи, і України зокрема, свідчить про те, що за відсутності юридичних засобів для вирішення таких конфліктів можуть відбуватися революції, що призводить до значних соціальних потрясінь й економічного спаду.

Вирішення публічних конфліктів, а отже, як наслідок, запобігання їх негативним наслідкам є, на мою думку, головною метою існування конституційних судів. Власне, одна з основних ідей конституціоналізму полягає у забезпеченні правових способів вирішення суперечностей між суспільством і державою, обмеженні дискреції останньої й контролі над дотриманням нею суспільного публічного договору (конституції). І такі публічні конфлікти є перманентними у будь-якій державі та різняться лише за колом учасників: суспільна більшість, окрема соціальна група чи певний індивід.

Особливістю правової держави є примат прав людини як найвищої соціальної цінності та уважне ставлення до потреб кожного індивіда. Україна не є винятком, тому в Основному Законі встановлено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Цей конституційний принцип не означає, що держава беззастережно задовольнятиме кожну індивідуальну потребу, але гарантує людині можливість заявити свою вимогу та отримати щодо неї обґрунтовану юридичну оцінку, засновану на законі.

Однак, як відомо, закони не є ідеальними: їм часто бракує чіткості та зрозумілості у формулюваннях, узгодженості між собою та всеосяжності. Іноді закони суперечать вимогам Конституції України, хоча за частиною другою її статті 8 мають виключно відповідати їй. У такому разі людина потребує захисту своїх основоположних прав уже від неконституційного закону. 

У загальній системі права (common law) традиція судової перевірки закону існує понад чотири століття. Ще на початку XVII століття суддя Е. Кук, розглянувши справу Т. Бонхема, визнав недійсним закон, прийнятий англійським парламентом. Суддя зазначив, що коли акт парламенту суперечить «субʼєктивному праву та розуму чи несумісний з ними, або його неможливо виконати, Загальне право превалює над ним і такий акт має бути визнаний недійсним». У континентальній правовій традиції нормоконтроль усталено асоціюється з імʼям видатного австрійського вченого Г. Кельзена, існує близько 100 років та переважно є функцією спеціальних незалежних органів – конституційних судів.

 

– У цьому контексті скажіть, будь ласка, які існують в Україні засоби захисту людини від неконституційних законів, умови реалізації такого захисту та його загальні наслідки?

– У нашій державі інститут індивідуального доступу до конституційного судочинства існує протягом усієї історії діяльності Конституційного Суду України. Такий доступ реалізується у формах опосередкованого та безпосереднього доступу. Опосередкований доступ відбувається тоді, коли субʼєкт конституційних прав і свобод звертається до осіб, які повноважні порушити перед Конституційним Судом України питання щодо конституційності закону (Президент України, щонайменше 45 народних депутатів України, Верховний Суд, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим – частина друга статті 150 Конституції України).

Безпосередній індивідуальний доступ протягом перших 20 років існування Конституційного Суду України реалізовувався через інститут конституційного звернення. Проте підставою для такого звернення був факт неоднозначного застосування положень Конституції або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо це могло призвести або призвело до порушення конституційних прав і свобод субʼєкта звернення. Лише за таких обставин Конституційний Суд України міг дати офіційне тлумачення відповідної правової норми. Якщо під час розгляду такої справи Конституційний Суд України виявляв неконституційність застосованої загальними судами норми закону, то визнавав таку норму неконституційною.

Конституційне звернення не давало можливості оспорити закон безпосередньо та було певним паліативом конституційної скарги. Інститут конституційної скарги був введений до правової системи України 30 вересня 2016 року, коли Основний Закон України був доповнений відповідними нормами (частина четверта статті 55, стаття 151-1). Ще майже рік знадобився законодавцю, щоб привести у відповідність до таких норм і Закон України «Про Конституційний Суд України» (далі – Закон) та надати Конституційному Суду України можливість почати опрацьовувати конституційні скарги. За понад три з половиною роки зазначеним інститутом скористалися близько двох тисяч осіб, але понад 60% їх клопотань не були належно оформлені, а тому повернуті Секретаріатом Конституційного Суду України їх авторам. Враховуючи таку практику та недосконалість формулювань Закону, які встановлюють вимоги до конституційної скарги, на моє переконання, було б доцільно розробити формуляр скарги на зразок того, що існує в Європейському суді з прав людини. Такий формуляр дасть управненим особам змогу представляти свої скарги до Конституційного Суду України відповідно до вимог Закону, уникаючи типових недоліків.

Конституційна скарга, насамперед, є засобом захисту конституційних прав і свобод особи, для вирішення справи якої суд загальної юрисдикції в остаточному судовому рішенні застосував закон України, що не відповідає Конституції України. Така невідповідність виявляється у разі, коли застосований закон обмежує конкретне конституційне право чи свободу або унеможливлює їх реалізацію. Отже, Конституційний Суд України є органом нормоконтролю, а не екстракасаційною інстанцією щодо рішень судів загальної юрисдикції. Тому положення пункту 6 частини другої статті 55 Закону чітко вимагає від скаржника, крім наведення аргументації щодо неконституційності, вказувати, яке з його конституційних прав зазнало порушень внаслідок застосування оспорюваного закону (його положень). Проте більшість авторів клопотань не дотримується зазначених вимог, що має наслідком повернення їхніх конституційних скарг як неприйнятних відповідно до статті 62 Закону.

Опосередковано автор конституційної скарги захищає й ті самі права інших осіб, які є адресатами оспорюваного ним закону України. За статтею 151-2 та частиною другою статті 152 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обовʼязковими, остаточними і не можуть бути оскаржені; закони та їх окремі положення, визнані неконституційними, втрачають чинність. Юридична позиція Конституційного Суду України утворює нормативну єдність із відповідною нормою Основного Закону України, перебираючи на себе функцію регулятора конституційних правовідносин. Визнаний неконституційним, закон не може більше застосовуватись, а Верховна Рада України повинна утримуватися від повторного прийняття цього закону. Такими є загальні юридичні наслідки нормоконтрольних актів конституційного судочинства та їх вплив на подальший розвиток суспільних правовідносин шляхом прямої дії.

Конституційний Суд України не має повноважень перевіряти конституційність законів із власної ініціативи. Тому особа, яка реалізує своє право на звернення до Конституційного Суду України з конституційною скаргою, сприяючи виявленню та видаленню з правової системи України неконституційних законів, приносить користь державі та суспільству.

Отже, інститут конституційної скарги надає право прямого індивідуального доступу до Конституційного Суду України кожному учаснику внутрішніх суспільних правовідносин та потенційно дає змогу не лише захищати особисті права, а й забезпечувати конституційність правової системи України. Головним є те, що людина отримала ще одну реальну можливість, відчуваючи власну гідність і значущість, визначати зміст та спрямованість діяльності держави.

 

– Які індивідуальні юридичні наслідки реалізації права на конституційну скаргу?

– Що стосується індивідуальних правових наслідків ухвалення актів нормоконтролю у конкретній справі, то за частиною третьою статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Проте «встановленого законом порядку» для такого відшкодування до сьогодні не існує. Водночас зміст формулювання припису частини третьої статті 152 Конституції України допускає принаймні кілька варіантів його розуміння: відшкодування можливе, якщо шкода була завдана застосуванням акта, який раніше був визнаний неконституційним, або таке застосування передувало встановленню неконституційності.

Також гарантії прав і свобод людини і громадянина та судочинство визначаються виключно законами України (пункти 1, 14 частини першої
статті 92 Конституції України). Зокрема, порядок розгляду справ загальними судами встановлений кодифікованими актами процесуального законодавства – кодексами.

Положеннями чотирьох із пʼяти кодексів передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи і яке набрало законної сили, може бути переглянуте за виключними обставинами у разі встановлення/визначення/визнання Конституційним Судом України неконституційності (конституційності) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом загальної юрисдикції. При цьому три з цих чотирьох кодексів містять певне застереження щодо такого перегляду – «якщо рішення суду ще не виконане».

Отже, процесуальне законодавство фактично надає рішенню Конституційного Суду України зворотну дію в часі, при цьому три кодекси – лише за умови, якщо рішення суду не виконане. В останньому випадку судове рішення взагалі не переглядається, а отже, порушені конституційні права сторони у справі відновлені не будуть. 

Законодавча заборона зворотної дії актів нормоконтролю викликає сумніви насамперед щодо її відповідності принципу верховенства права та закріпленому на конституційному рівні примату прав і свобод людини (стаття 3, частина перша статті 8 Основного Закону України). Зазначений підхід є не зовсім послідовним, оскільки в тих самих кодексах припис про перегляд судового рішення у разі встановлення Європейським судом з прав людини порушення Україною міжнародних зобовʼязань при вирішенні цієї справи судом такого застереження не містить. Не зрозуміло, чому у разі встановлення порушення одного і того самого основоположного права (адже Конституція України гарантує здебільшого ті самі права і свободи людини, що й Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року) його субʼєкти отримують реституцію лише за рішенням міжнародної судової установи, хоча національний конституційний орган за своїм статусом є вищим. Більше того, судові рішення у кримінальному провадженні у разі визнання Конституційним Судом України неконституційності застосованої норми також переглядаються без жодних застережень, незважаючи на те, що такими рішеннями водночас вирішуються й цивільні позови потерпілих (статті 127–129, пункт 2
частини третьої статті 459 Кримінального процесуального кодексу України).

Важливо, що принцип юридичної визначеності в аспекті остаточності судового рішення забезпечує легітимні очікування виключно субʼєкта конституційних прав – сторони у справі, на користь якого ухвалене остаточне судове рішення. Натомість у публічному правовому спорі судове рішення, ухвалене судом на користь субʼєкта владних повноважень, легітимізує рішення, дії чи бездіяльність останнього або надає йому юридичну можливість втручатися у конституційні права і свободи тощо. Якщо таке судове рішення ухвалене на підставі закону, який у подальшому визнаний неконституційним, то акт нормоконтролю фактично виявляє добросовісну помилку у праві, якої припустився суд загальної юрисдикції. Водночас за усталеною практикою Європейського суду з прав людини всі негативні наслідки від помилок держави мають покладатися саме на державу, адже вона не має отримувати вигоди від своїх незаконних дій (наприклад, рішення у справі «Рисовський проти України»). Отже, беззастережне застосування до цих правовідносин зазначеної заборони може видаватися сумнівним щодо правильності. Принаймні з цього питання серед правників тривають дискусії у звʼязку з нормоконтрольними рішеннями, прийнятими за конституційними скаргами.

Судові рішення у публічних спорах, вирішених на користь держави (її органу), які не потребують виконання, за практикою Верховного Суду вважаються виконаними у день набрання ними законної сили. Наприклад, відповідний спір був матеріально-правовим (позбавлення ліцензії або іншого майна, визначення порядку користування майном, нарахування податкових зобовʼязань, зменшення або припинення соціальних виплат, звільнення з посад у державних органах тощо) та був вирішений на підставі неконституційної норми закону. У такому разі неможливість перегляду судового рішення оцінюється багатьма відомими правниками, зокрема й суддями Верховного Суду, як відмова у правосудді, яка нівелює сутність права на судовий захист, не відповідає конституційним гарантіям права власності, тобто вимогам частин першої, четвертої статті 41, частин першої, другої статті 55 Конституції України.

З огляду на це слід нагадати, що в Україні вже стало певною юридичною традицією, коли уряд та парламент вирішують питання секвестру Державного бюджету України за рахунок найменш соціально захищених верств населення (пенсіонерів, інвалідів, осіб, які постраждали від аварії на ЧАЕС, тощо). Допоки людина пройде хоча б дві інстанції в адміністративних судах, підготує та подасть скаргу до Конституційного Суду України та отримає її позитивне вирішення, сплине щонайменше півроку. Такі нормоконтрольні рішення за практикою Верховного Суду не мають зворотної дії в часі, а право людини (наприклад, на соціальну виплату) відновлюється лише з моменту ухвалення рішення Конституційним Судом України. Отже, існуючі юридичні реалії щодо виконання рішень Конституційного Суду України не лише не створюють запобіжники від порушення державними органами прав людини, а й імпліцитно заохочують державу до таких порушень.

Законодавець не поспішає належним чином забезпечити виконання рішень Конституційного Суду України. Навпаки, на розгляді Верховної Ради України перебуває законопроєкт щодо посилення незалежності та підвищення ефективності функціонування Конституційного Суду України №3300, відповідно до якого парламент може отримати повноваження самостійно визначати порядок виконання рішень Конституційного Суду України. Зазначена законодавча ініціатива також полягає у позбавленні прямого доступу до Конституційного Суду України юридичних осіб. Стосовно останнього навіть складно щось коментувати.

На моє переконання, Конституційний Суд України за таких обставин  мав би встановити загальний порядок виконання своїх нормоконтрольних актів, сформулювавши відповідні юридичні позиції в одному зі своїх рішень. До речі, відповідне повноваження Конституційного Суду України передбачене частиною першою статті 97 Закону, за якою Конституційний Суд України у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобовʼязати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку. Такий спосіб обрала більшість конституційних судів у світі, адже законодавець традиційно не бажає підтримувати свого «контролера». Запровадження інституту конституційної скарги додатково спонукає Конституційний Суд України визначити дію актів нормоконтролю у часі та за колом осіб, давши тлумачення частини четвертої статті 55 Основного Закону України.

Зважаючи на зазначені недоліки юридичного забезпечення виконання актів Конституційного Суду України, субʼєкти права на конституційну скаргу передбачувано надають перевагу зверненням до Європейського суду з прав людини.

 

– Чи враховує Конституційний Суд України при здійсненні нормоконтролю інтерпретацію оспорюваного закону, надану в рішеннях судів загальної юрисдикції?

– Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) закону України за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України (перше речення статті 151-1 Конституції України).

Конституційний Суд України в одному зі своїх рішень, а саме у Рішенні від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016, зазначив, що враховує приписи чинних міжнародних договорів, згода на обовʼязковість яких надана Верховною Радою України, та практику тлумачення і застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнала Україна, зокрема Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ).

Відповідно до практики ЄСПЛ поняття «закон» у статтях Конвенції охоплює не лише законодавчий акт чи його припис, а й судову практику, тобто конкретні судові прецеденти, створені передусім найвищими судами.

Отже, і зміст поняття «закон України» у статті 151-1 Конституції України не обмежується лише певним «велінням», виданим парламентом, а включає практику його судового застосування, тим паче найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції – Верховним Судом.

Частинами пʼятою, шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обовʼязковими для всіх субʼєктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами у разі застосування таких норм права.

Оскільки наведені приписи корелюють із тими, що містяться в актах процесуального законодавства, казуальні висновки Верховного Суду щодо змісту оспорюваного закону є обовʼязковими для всіх правозастосувачів, зокрема судів та суддів, у разі застосування цього закону, тобто є його нормативною складовою.

Конституційний Суд України під час здійснення конституційного провадження у порядку конкретного нормоконтролю має визначити зміст оспорюваного положення. З цією метою Конституційний Суд України може послуговуватися тлумаченням судів загальної юрисдикції або дати власне. Наприклад, органи нормоконтролю Австрії, Бельгії, Іспанії, Німеччини використовують інтерпретацію загальних судів, за винятком випадків, коли конституції відповідає інше тлумачення. Конституційний Суд України, розглядаючи справу за конституційною скаргою, може визнати закон України (його положення) таким, що відповідає Конституції України, але водночас виявити, що загальний суд застосував такий закон, витлумачивши його у спосіб, що не відповідає Конституції України; у такому разі Конституційний Суд України має вказувати на таку невідповідність у резолютивній частині свого рішення (частина третя статті 89 Закону). Отже, Конституційний Суд України, вирішуючи справи за конституційними скаргами, оцінює не лише скарги, а й тлумачення законів, яке дали загальні суди, фактично стаючи наглядовою інстанцією, що здійснює конституційний контроль за рішеннями судів загальної юрисдикції, який за своїм характером є екстракасаційним.

Для здійснення такої функції Конституційному Суду України важливо надалі обрати правильну юридичну техніку, що максимально ефективно забезпечить належну реалізацію його рішень у конкретних правових та фактичних умовах.

Наприклад, використовуючи техніку reserve dʼinterpretation або verfassungskonforme Auslegung (повноваження забезпечувати конституційність через особливу інтерпретацію), конституційний суд може безпосередньо критично оцінити інтерпретацію, надану закону судом загальної юрисдикції. Такий підхід застосовують органи нормоконтролю США, Канади, Німеччини, що дає змогу зберегти нормативні акти, навіть якщо були можливі неконституційні казуальні інтерпретації. 

Особливої уваги заслуговує досвід Конституційного Суду Італійської Республіки, який застосовує та розвиває протилежну концепцію – diritto vivente («живе право»). Суддя Конституційного Суду Італійської Республіки інтерпретує оспорюване законодавче положення так, як його зазвичай тлумачать загальні суди, навіть якщо це положення можна інтерпретувати у конституційний спосіб. Отже, закон, який усталено інтерпретувався всупереч конституції, скасовується, а парламент закликається до прийняття нового закону, який (треба сподіватися) не може бути більше інтерпретовано у неконституційний спосіб або ж імовірність цього буде меншою. Конституційний Суд Республіки Вірменія також проголошує оспорювану норму неконституційною на підставі інтерпретації, яка зазвичай дається закону під час його застосування.

На моє переконання, незважаючи на певну радикальність, така техніка забезпечення конституційного змісту законів та правозастосовної практики є на сьогодні для України найбільш прийнятною. Вона забезпечить ефективне відновлення порушених конституційних прав і свобод. Натомість застосування частини третьої статті 89 Закону для критики рішень загальних судів не у найкращій спосіб впливало б на рівень суспільної довіри до судової гілки влади, який в Україні нині є і так наднизьким.

 

– Які найбільш важливі рішення були прийняті Конституційним Судом України за конституційними скаргами та які перспективи цього інституту?

– Навряд чи можна поділити відповідні рішення на більш та менш важливі. Для кожного, хто отримав рішення Конституційного Суду України за своєю скаргою, воно є важливим, адже це інструмент найвищої юридичної сили для подальшого відновлення конституційних прав і свобод. Також за кожним таким рішенням – долі конкретних людей, коло яких іноді навіть складно уявити, навіть у разі, якщо субʼєктом звернення є юридична особа.

Своє перше рішення за конституційною скаргою Конституційний Суд України прийняв напередодні чергової річниці Чорнобильської трагедії, визнавши неконституційним положення частини третьої статті 59 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» щодо визначення підвищеного розміру відшкодування заподіяної внаслідок ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС шкоди при обчисленні пенсії лише тим військовослужбовцям, які брали участь у ліквідації наслідків аварії під час проходження «дійсної строкової» служби і внаслідок цього стали особами з інвалідністю. У рішенні Конституційний Суд України наголосив на неприпустимості виокремлення військовослужбовців дійсної строкової служби, оскільки всі військовослужбовці, які виконували військовий обовʼязок під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, мали однакові статус, обовʼязки та функції, в результаті виконання яких їх здоровʼю заподіяна шкода.

Крім цього, Конституційний Суд України визнав неконституційними норми Кримінального процесуального кодексу України, які унеможливлювали апеляційний перегляд судового рішення про продовження строку тримання під вартою, а також виключали обрання щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у певних особливо тяжких правопорушеннях, інших заходів забезпечення кримінального провадження, крім тримання під вартою.

Також Конституційний Суд України прийняв два рішення щодо трудових прав працівників державних та комунальних підприємств у звʼязку зі зміною форми трудового договору з безстрокової на контрактну.

За конституційною скаргою В. В. Хліпальської 15 травня 2019 року Конституційний Суд України визнав неконституційними положення частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до яких сплата авансового внеску у розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати була необхідною умовою початку примусового виконання державою судового рішення.

Навряд чи є сенс перелічувати усі рішення, прийняті за конституційними скаргами, проте важливо наголосити, що інститут конституційної скарги працює та має перспективу. Чи стане у майбутньому конституційна скарга ще більш ефективним засобом захисту основоположних прав і свобод людини і громадянина? Відповідь на це запитання залежить від кожного члена нашого суспільства: суддів Конституційного та Верховного судів, парламентарів, Президента, урядовців, журналістів та правників, інших громадян України. 

Нехай кожен, від кого залежить вчинення дій та ухвалення рішень, що впливатимуть на ефективність цього інституту, уявить себе на місці того, хто подає конституційну скаргу: зрозуміє його проблему, можливу зневіру у загальних судах, які не захистили його права через дефектність закону або звичайну судову помилку, що трапляються, на жаль, навіть у практиці Верховного Суду. Розуміння потреб людини у зверненнях до суду, для якої подання конституційної скарги є останньою надією, дасть змогу забезпечити належну дієвість та ефективність надважливого інституту безпосереднього індивідуального доступу до конституційного судочинства як засобу захисту основоположних прав і свобод.

 

- Що би Ви хотіли побажати колегам та всім громадянам до Дня Конституції України?

- Напередодні Дня Конституції України щиро вітаю усіх співгромадян з цим святом!

Державотворення, розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави, якою проголошена Україна, а також побудова її політичної та правової системи неможливі без надійного фундаменту, яким є Конституція України. Саме Основний Закон України, як акт найвищої юридичної сили, як акт установчої влади, закріплює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

У цей знаменний день бажаю всім злагоди і миру, родинного щастя, міцного здоров’я, невичерпної енергії та творчої наснаги.

Пам’ятаймо, що у кожного з нас є відповідальна місія – розбудова України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної і правової держави.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Вища рада правосуддя, МВФ та проблеми судової влади: інтерв'ю заступника голови ВРП
Loading...
Сегодня день рождения празднуют
  • Юрий Слива
    Юрий Слива
    судья Киевского апелляционного суда
  • Валентин Палий
    Валентин Палий
    судья Высшего хозяйственного суда Украины
  • Анна Майбоженко
    Анна Майбоженко
    судья Оболонского районного суда Киева