Муж подал иск о признании права на долю и снятии ареста с имущества с целью недопущения обращения взыскания на имущество должника – бывшей супруги: что решил ВС

Муж пытался путем подачи иска о признании права на долю и освобождении имущества из-под ареста не допустить обращения взыскания на имущество должника – бывшей жены.

Так, Верховный Суд в составе коллегии судей Первой судебной палаты Кассационного гражданского суда, рассмотрев дело №372/468/21 (постановление от 7 декабря 2022 года), отметил, что суды предыдущих инстанций оставили без внимания определенные обстоятельства. В частности, арест и последующая передача спорной квартиры в собственность кредитора произошла в связи с невыполнением женщиной обязательств, возникших из кредитного договора от 6 ноября 2007 года, заключенного в период пребывания супругов в зарегистрированном браке. Жена как заемщик согласовывала заключение этой сделки с мужем – истцом, который тогда согласился на подписание кредитного договора.

Таким образом, денежные средства по этому кредитному договору при согласии супруга были получены в интересах семьи, следовательно, обязательства по их возврату возникли у обоих супругов.

Верховный Суд подчеркнул, что признание права собственности на идеальную долю указанного недвижимого имущества за мужем исключит возможность реализации этого имущества в счет погашения долговых обязательств должника перед кредитором на исполнение судебного решения.

Обставини справи

У лютому 2021 року чоловік звернувся до суду з позовом до колишньої дружини, ТОВ «В…Капітал» і приватного виконавця виконавчого округу Київської області про визнання права власності на ідеальну частку нерухомого майна та зняття арешту з майна.

Зазначив, що на примусовому виконанні у приватного виконавця перебуває зведене виконавче провадження з примусового виконання виконавчих листів про стягнення заборгованості з його колишньої дружини.

Постановою приватного виконавця накладено арешт на квартиру. 5 лютого 2021 року йому стало відомо, що спірну квартиру виставлено на електронні торги.

На його переконання, постанова про накладення арешту та проведення процедури примусової реалізації на прилюдних торгах є незаконними, так як частка вказаної квартири належить йому на праві власності, оскільки була придбана за час його перебування в шлюбі із відповідачкою. Водночас згоди на вчинення будь-яких дій зі спірним нерухомим майном він дружині не надавав.

Враховуючи зазначене, позивач просив суд визнати за ним право власності на ідеальну частку спірної квартири та зняти арешт, накладений на ідеальну частку цієї квартири.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду, позов задоволено частково.

Визнано за чоловіком право власності на частку квартири. У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Установивши, що спірну квартиру було набуто сторонами у шлюбі, суди попередніх інстанцій з огляду на положення статті 60 СК України дійшли висновків, що це майно є спільною сумісною власністю подружжя, частки у праві спільної сумісної власності є рівними, а тому наявні правові підстави для визнання за позивачем права на ідеальну частку у спірній квартирі.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині зняття арешту, накладеного на частку квартири, суди керувалися тим, що зняття арешту із частини спірної квартири може порушити права інших осіб, які є стягувачами у виконавчому провадженні, де жінка є боржником.

У листопаді 2021 року ТОВ «В….Капітал» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просило їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову чоловіка .

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 3 квітня 2019 року у справі № 726/831/15-ц, від 11 серпня 2021 року у справі № 723/826/19, від 9 січня 2020 року у справі № 367/7110/14-ц.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що колишнє подружжя, які перебували у зареєстрованому шлюбі і проживають однією сім`єю, використовують цивільно-правовий інструментарій (позов про визнання права на частку та звільнення майна з-під арешту) з метою недопущення звернення стягнення на майно боржника – жінки. Обставини справи та установлені судами факти, на думку ТОВ, «свідчать про зловмисну домовленість, спрямовану не на поновлення порушених прав, а на зловживання цими правами з метою ухилення від виконання судового рішення з корисливих мотивів». Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу, зазначило ТОВ.

У грудні 2021 року чоловік подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просив їх скасувати у частині відмови у задоволенні його позовних вимог про зняття арешту з нерухомого майна та ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення його позову.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вирішив, що касаційна скарга ТОВ «В… Капітал» підлягає задоволенню, а касаційна скарга чоловіка – залишенню без задоволення.

Щодо касаційної скарги ТОВ

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Подібні положення містить і стаття 368 ЦК України.

При вирішенні спору судами вірно встановлено, що спірне майно (квартиру) придбано сторонами в період шлюбу, тобто це нерухоме майно є спільною сумісною власністю позивача та його колишньої дружини.

Водночас, визнаючи право власності чоловіка на частку цієї квартири, суди залишили поза увагою, що на нерухоме майно звернуто стягнення у зв'язку з невиконанням жінкою зобов'язання за кредитним договором, укладення якого погодив чоловік.

Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. За спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.

Вказані правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-72цс19).

У постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18) Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, керуючись, зокрема, положеннями пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, частини третьої статті 13 ЦПК України, зазначив, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалено судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій під час розгляду справи залишили поза увагою, що арешт та подальша передача спірної квартири у власність кредитора відбулась у зв`язку з невиконанням жінкою зобов`язань, що виникли з кредитного договору від 6 листопада 2007 року, який було укладено у період перебування позивача та відповідача у зареєстрованому шлюбі. Жінка як позичальник погоджувала укладення цього правочину із чоловіком - позивачем, який згідно із нотаріально посвідченою заявою надав згоду дружині на підписання кредитного договору з ЗАТ «ОТП Банк» та отримання грошей за цим договором. При цьому чоловік заявляв, що такі правочини відповідають інтересам сім`ї та погоджується з тим, щоб умови договорів (у тому числі сума договорів) визначалися його дружиною самостійно.

Таким чином, грошові кошти за цим кредитним договором за згоди чоловіка були отримані в інтересах сім`ї, отже, зобов'язання із їх повернення виникли у обох з подружжя.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Тлумачачи закон під час його застосування до конкретних правовідносин та вирішуючи спір, суд повинен керуватися як завданням судочинства, так і загальними засадами цивільного законодавства, серед яких, зокрема, визначені справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Колегія суддів враховує, що позивач, звернувшись до суду із цим позовом у період здійснення приватним виконавцем виконавчих дій на виконання судового рішення про стягнення боргу з його дружини, просив визнати право власності на майно, на яке виконавцем накладено арешт, що може свідчити про вчинення таких дій з метою ускладнення або унеможливлення реалізації нерухомого майна в рахунок погашення боргових зобов'язань боржника перед кредитором на виконання судового рішення.

Вказані обставини свідчать про недобросовісність дій позивача з приводу визнання права на частку спільного майна подружжя. За обставин цієї справи принцип обов'язковості до виконання остаточного судового рішення переважає інтереси позивача.

Аналогічного висновку у справі з подібними правовідносинами дійшов Верховний Суд у постанові від 2 лютого 2022 року у справі № 607/3269/21 (провадження  № 61-19506св21).

Підсумовуючи зазначене, колегія суддів вважає, що з огляду на встановлені у справі обставини, а саме передання спірної квартири стягувачу ТОВ в рахунок погашення боргу жінки за кредитним договором, згоду на укладення якого дав її чоловік, визнання права власності на ідеальну частку вказаного нерухомого майна за останнім унеможливить реалізацію цього майна в рахунок погашення боргових зобов`язань боржника перед кредитором на виконання судового рішення.

За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

З урахуванням наведеного колегія суддів дійшла висновку про скасування рішень судів попередніх інстанцій в частині визнання за чоловіком права власності на ідеальну частку квартири з прийняттям нової постанови про відмову у задоволенні цієї частини позовних вимог.

Оскільки суд касаційної інстанції вирішив задовольнити касаційну скаргу ТОВ «В… Капітал», скасувати ухвалені в справі судові рішення в частині вирішення позовних вимог чоловіка про визнання права власності на ідеальну частку нерухомого майна з ухваленням нового судового рішення про відмову в позові, понесені ТОВ «В… Капітал» судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної та касаційної інстанцій покладаються на позивача.

Щодо касаційної скарги чоловіка

Частиною першою статті першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Звертаючись до суду із вимогою про зняття арешту, накладеного на ідеальну частку спірної квартири на підставі постанови приватного виконавця, чоловік, посилаючись на частину першу статті 59 Закону України «Про виконавче провадження», вказував про незаконність цієї постанови та просив суд зняти накладений виконавцем арешт.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: верховенства права; обов`язковості виконання рішень; законності; диспозитивності; справедливості, неупередженості та об`єктивності тощо.

У частині першій статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини, зокрема, є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині зняття арешту, накладеного на 1/2 частку спірного нерухомого майна, суди попередніх інстанцій правильно установили відсутність передбачених частиною четвертою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» підстав для зняття накладеного виконавцем арешту та обґрунтовано виходили з того, що зняття арешту із частини спірної квартири може порушити права інших осіб, які є стягувачами у виконавчому провадженні, де жінка є боржником.

Водночас, переглядаючи законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, колегія суддів враховує також висновки, висловлені Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 7 листопада 2022 року у справі № 725/7187/19, до вирішення якої було зупинено касаційне провадження у цій справі.

Застосування способу захисту права чи інтересу не має відбуватися шляхом порушення прав та/або інтересів інших суб`єктів приватних відносин.

Норма частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» розрахована на ті випадки, за яких вимогу про визнання права власності та про зняття з нього арешту заявляє особа, яка є одноосібним власником або співвласником подільної речі.

Очевидно, що хибним було б тлумачення, яке б допускало можливість для одного із співвласників в спільній сумісній власності вимагати зняття арешту із неподільної речі в цілому чи навіть допускати конструкцію зняття арешту із «частки в спільній сумісній власності».

Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Приватноправовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про визнання права власності на ідеальну частку нерухомого майна та зняття арешту з майна) не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення виконання судового рішення про стягнення боргу.

Установивши, що на момент отримання кредитних коштів від банку жінка та чоловік перебували у зареєстрованому шлюбі, грошові кошти отримані за спільним письмовим волевиявленням подружжя в інтересах сім`ї на придбання автомобіля, суди попередніх інстанцій дійшли загалом правильного висновку про те, що зняття арешту з майна, арештованого через невиконання спільних боргів подружжя, може порушити права стягувачів у виконавчому провадженні.

Доводи чоловіка про те, що спірна квартира не була предметом іпотеки, тому на неї не може бути накладений арешт з метою погашення заборгованості, колегія суддів відхиляє.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Частиною першою статті 53 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб.

Згідно із частиною першою статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

Отже, арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який виконавець має право застосовувати для забезпечення примусового реального виконання виконавчого документа.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів та виконувалися (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

З огляду на відсутність доказів добровільного виконання судового рішення у справі, що набрало законної сили 30 березня 2016 року, у застосуванні арешту майна боржника станом на 8 грудня 2020 року існувала об'єктивна необхідність.

Позивач не довів, що подружжя не несе відповідальності за спільним зобов'язанням усім своїм майном, тому арешт квартири для виконання спільних боргів подружжя є законним.

Колегія суддів також враховує, що спірну квартиру після арешту кілька разів було виставлено на торги,  про що чоловік достовірно знав, оскільки оскаржував їх результати, однак дій на погашення боргу не вчиняв (справи №№ 372/467/21, 372/1442/21).

Отже, оспорення позивачем законності арешту спірного майна є намаганням вивести арештоване майно з-під процедури його примусової реалізації, що суперечить принципу добросовісності.

Таким чином, доводи касаційної скарги чоловіка про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права під час вирішення його позовних вимог про зняття арешту зі спірного майна є необґрунтованими.

Водночас безпідставними є аргументи касаційної скарги про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 09 грудня 2020 року у справі № 493/38/18, від 01 квітня 2020 року у справі № 462/518/18, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду. Так, зокрема, предметом спору у вказаних справах є визнання недійсними електронних торгів, на яких реалізовувалося спірне майно, тоді як у справі, що є предметом перегляду, позивач звернувся до суду із вимогами про визнання права власності на частку цього майна та виключення майна з-під арешту.

Отже, як зазначив КЦС ВС, встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог про зняття арешту зі спірного майна ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги чоловіка цих висновків не спростовують.

Автор: Наталья Мамченко

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua, на Twitter, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.