Позов про право власності за давністю володіння: висновок КГС ВС

Позов про право власності за набувальною давністю не може пред’являти законний володілець, тобто особа, яка володіє майном з волі власника (крім випадків, визначених ч.3 ст.344 ЦК України). Правовий висновок Верховного Суду розміщено на сайті Судової влади України.

Зазначається, що товариство звернулось до господарського суду з позовом про визнання права власності за набувальною давністю на нерухоме майно, посилаючись, зокрема, на:

• добросовісне, відкрите, безперервне володіння цим майном протягом понад 13 років (з 2003 р.);
• укладення у 2003 р. договору купівлі-продажу об’єкта нерухомості між позивачем та відповідачем (без нотаріального посвідчення);
• наявність акта прийому-передачі майна.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, позов було задоволено.

Господарські суди виходили з обґрунтованості позовних вимог, а також зазначали про нікчемність укладеного сторонами договору купівлі-продажу об’єкта нерухомості (з огляду на відсутність нотаріального посвідчення). Господарські суди дійшли висновку про наявність підстав для визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю. Суди також зазначили про відсутність у спірного майна ознак самочинного будівництва.

Оскаржуючи наведені судові рішення, орган прокуратури зазначив про наявність загрози порушення інтересів держави. Зокрема, касаційна скарга була обгрунтована фактичною спробою позивача у незаконний спосіб набути право власності на нерухоме майно, що знаходиться на землях лісового фонду державної власності у позаконкурентний спосіб (без проведення земельних торгів).

За наслідками розгляду касаційної скарги, Верховний Суд частково погодився з викладеними у скарзі доводами, скасував судові рішення попередніх інстанцій, а справу передав на новий розгляд до господарського суду.

Верховним Судом зазначалось про помилкові висновки господарських судів першої та апеляційної інстанцій щодо нікчемності укладеного сторонами правочину, без урахування приписів ч.1 ст.227 ЦК УРСР 1963 р., чинних на момент укладення сторонами спірного договору. Так, Верховним Судом було встановлено, що нотаріальне посвідчення договору було необхідне для укладення правочинів за участю фізичної особи-громадянина. Разом з тим, на юридичних осіб такий обов’язок законодавцем не покладався.

Касаційним господарським судом було також наголошено на правовій природі «інституту набувальної давності», який опосередковує один із первинних способів виникнення права власності на річ, зокрема:

• виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ;
• ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у ч.1 ст.344 ЦК України;
• для окремих видів майна виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

При цьому, Верховним Судом було зауважено, що за змістом ч.1 ст.344 ЦК України: володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності; однією з обов`язкових умов набуття права власності за набувальною давністю є наявність у спірного майна правового режиму нерухомої речі, який прийнято в експлуатацію (правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019р у справі №910/17274/17).

Отже, за наявності чинного договору купівлі-продажу, правомірність укладення якого презюмується вимогами ст.204 ЦК України, Верховний Суд зазначив про передчасність висновків судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання за Товариством (покупцем) права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю.

Верховним Судом також було зауважено, що відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або особа, яка вважає себе власником майна. При цьому така особа має не визнавати або оспорювати це право позивача, і між сторонами має існувати спір про право, який суд вирішує у порядку позовного провадження. Позов про право власності за давністю володіння не може пред`являти законний володілець, тобто особа, яка володіє майном з волі власника, крім випадків, визначених ч.3 ст.344 ЦК України. Отже, встановлення власника майна і його волі щодо передачі майна у володіння є обставинами, які мають юридичне значення для правильного вирішення спору у справі про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, і підлягає доведенню під час ухвалення судового рішення (така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.06.2018р у справі №924/925/17 та від 22.05.2018р у справі №922/1574/17).

При цьому, господарськими судами першої та апеляційної інстанцій не було враховано відсутності існування між сторонами спору про право власності на придбане позивачем майно, з огляду на визнання відповідачем позову у повному обсязі у відзиві на позовну заяву.

Із повним текстом постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №920/999/16 від 09.07.2019р можна ознайомитись за посиланням. 

Раніше «Судово-юридична газета» писала про постанову КЦС ВС щодо умов, коли можна отримати дозвіл на виїзд дитини за кордон.

Також ми повідомляли про постанову КГС ВС щодо стягнення пені за прострочення слати штрафу.