У яких випадках суд може відмовити у поверненні дитини, яка вивезена з країни без згоди батька: постанова КЦС

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу № 521/14556/16 (61-38913св18) щодо повернення неповнолітньої дитини з-за кордону.

Зокрема, ВС визначив, що згідно із законодавством Італійської Республіки згода одного із батьків на вивезення його дитини іншим із батьків до іншої держави не потрібна. А високий рівень соціалізації дитини, глибока інтеграція в суспільстві за місцем проживання є підставою для висновку про відмову в задоволенні позову про повернення дитини.

Обставини справи

У серпні 2016 року Головне територіальне управління юстиції в Одеській області в інтересах ОСОБА_1 звернулось з позовом до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки.

Свої вимоги обґрунтовувало тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у фактичних шлюбних відносинах, в період яких у сторін на території Італійської Республіки народилась дитина – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є громадянкою України.

25 жовтня 2014 року ОСОБА_2 виїхала із дитиною в Україну; до Італійської Республіки не поверталась.

Позивач вказував, що не давав своєї згоди на переміщення ОСОБА_2 дитини в Україну на невизначений строк або на переїзд дитини в Україну на постійне місце проживання.

При цьому ОСОБА_2 самовільно змінила місце проживання спільної дитини і визначила її нове місце проживання в Україні з порушенням батьківських прав ОСОБА_1.

За таких обставин просило визнати незаконним переміщення та утримування ОСОБА_2 на території України неповнолітньої ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та повернути дитину до місця її постійного проживання в Італійській Республіці.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що з моменту виїзду ОСОБА_2 з малолітньою ОСОБА_3 в Україну (жовтень 2014 року) до звернення Головного територіального управління юстиції в Одеській області в інтересах ОСОБА_1 з вимогами про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки (серпень 2016 року) пройшло біля двох років. Протягом цього часу малолітня ОСОБА_3 відвідувала та продовжує відвідувати дошкільні освітні заклади, музичну школу, знаходиться в Україні на обліку в закладі охорони здоров'я тощо. Під час тривалого проживання у дитини сформувалось певне коло спілкування з однолітками з дитячого садку та дітьми, що проживають по сусідству в будинку АДРЕСА_1; малолітня ОСОБА_3 встигла завести друзів. При цьому ОСОБА_2 забезпечені належні умови для гармонійного розвитку дитини.

Викладені обставини суд першої інстанції вважав такими, що вказують на високий рівень соціалізації малолітньої ОСОБА_3 та глибоку інтеграцію дитини в суспільстві за місцем проживання в місті Одеса, що відбулось протягом останніх трьох років.

Ухвалюючи рішення, суд врахував безперечні батьківські права та законні інтереси ОСОБА_1 відносно малолітньої ОСОБА_3 , його прагнення реалізувати батьківські обов'язки з виховання дитини, однак виходив з того, що відповідні права батька не мають превалювати над її правами і законними інтересами, оскільки примусова зміна способу і укладу життя, місця проживання та складу сім'ї може призвести до негативних наслідків для малолітньої особи.

Суд першої інстанції зазначив, що відмова у забезпеченні повернення малолітньої ОСОБА_3 до Італійської Республіки не має тлумачитись як обмеження прав батька на участь у вихованні дитини, яке повинно вирішуватись батьками спільно, та той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Постановою Одеського апеляційного суду від 15 травня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Лемещук Н. В. залишено без задоволення, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2017 року – без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі повного та всебічного з'ясування обставин справи.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульовані положеннями Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» від 11 січня 2006 року (далі – Конвенція).

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Стаття 15 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлює, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Згідно зі статтями 1, 2 Конвенції її цілями є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав, та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього вони використовують найшвидші процедури, наявні в їхньому розпорядженні.

Статті 3, 12, 13, 20 Конвенції містять вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. Суд може відмовити в поверненні дитини у наступних випадках: якщо в ході розгляду справи виявить, що особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування чи заявник дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт «а» частини першої статті 13); або з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (частина друга статті 12); або існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт «b» частини першої статті 13); або якщо дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13); або якщо повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20).

Відповідно до статті 12 Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.
Якщо судовий або адміністративний орган в запитуваній державі має підстави вважати, що дитина була переміщена до іншої держави, він може зупинити процедури або відмовити в прийнятті заяви про повернення дитини.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у справі «Х проти Латвії» («X v. Latvia») № 27853/09 (§ 101) зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької Конвенції 1980 року запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) й існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами.

Стаття 8 Конвенції покладає на державні органи конкретне процесуальне зобов'язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, а й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Конвенції, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень, суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій Конвенції 1980 року, яка повинна тлумачитися вузько (§ 107).

Встановивши, що з моменту виїзду ОСОБА_2 з малолітньою ОСОБА_3 в Україну (жовтень 2014 року) до звернення Головного територіального управління юстиції в Одеській області в інтересах ОСОБА_1 до суду з вимогами про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки (серпень 2016 року) пройшло більше року, суди попередніх інстанції правильно застосували до спірних правовідносин частину другу статті 12 Конвенції.

✔Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: відвідування дошкільного навчального закладу – садка, відвідування різноманітних гуртків, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв'язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.

Зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо.

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1598цс15.

Надаючи оцінку тому, чи прижилася малолітня ОСОБА_3 у новому середовищі, суди попередніх інстанцій врахували, що, перебуваючи в Україні протягом всього часу, дитина відвідувала та продовжує відвідувати дошкільні освітні заклади, музичну школу; знаходиться на обліку в закладі охорони здоров'я; у дитини сформувалось певне коло спілкування з однолітками; ОСОБА_2 забезпечила належні умови для гармонійного розвитку дитини.

Суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що встановлені обставини вказують на високий рівень соціалізації ОСОБА_3 , глибоку інтеграцію дитини в суспільстві за місцем проживання в місті Одеса та на те, що дитина прижилась у новому середовищі, що стало підставою для правильного висновку про відмову в задоволенні позову про повернення дитини.

При цьому суди попередніх інстанцій, врахувавши, що згідно із законодавством Італійської Республіки згода одного із батьків на вивезення його дитини іншим із батьків до іншої держави не потрібна, позивачу було відомо про факт переміщення відповідачем дитини в Україну, однак останній звернувся до компетентних органів Італійської Республіки через 3 місяці, дійшли правильного висновку про відсутність підстав вважати незаконним переміщення ОСОБА_2 малолітньої ОСОБА_3 в Україну.
Доводи касаційної скарги про порушення судами строку розгляду даної категорії справи не впливають на правильність висновків судів по суті вирішення справи та не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Посилання заявника про порушення судами попередніх інстанцій його права ОСОБА_1 на повагу до сімейного життя відхиляються касаційним судом, оскільки рішення у справі про повернення дитини до держави її постійного проживання повинно не тільки забезпечувати права одного з батьків, а й відповідати інтересам дитини.
Відповідно до висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні «Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії», рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Конвенції не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин, про що свідчать встановлені Конвенцією випадки, за яких компетентний орган може відмовити у наданні розпорядження про повернення дитини. При вирішенні таких справ суди повинні керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини. Під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв'язків з сім'єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв'язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення.

Доводи касаційної скарги про безпідставне ігнорування та незастосування судами частини першої статті 12 Конвенції, оскільки з початку процедури повернення дитини в адміністративному органі України минуло менше одного року, зводяться до неправильного тлумачення заявником вказаної статті Конвенції, яка пов'язує початок процедури повернення дитини саме із датою початку процедур в судовому або адміністративному органі запитуваної держави, який вирішує питання про повернення дитини.

Суди попередніх обґрунтовано відхилили посилання заявника про те, що процедура повернення дитини почалась з моменту його звернення до Міністерства юстиції України, вважаючи початком цієї процедури день звернення до суду із даним позовом, оскільки саме судом вирішується питання про повернення дитини.

Також підлягають відхиленню доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій змісту рішення Першого цивільного суду м. Тревізо від 14 липня 2015 року, залишеного без змін постановою апеляційного суду м. Венеція від 6 червня 2016 року, яким визначено ОСОБА_1 єдиним опікуном ОСОБА_3. Суди попередніх інстанцій надали відповідну правову оцінку цьому рішенню та врахували, що вказані обставини виникли після вивезення ОСОБА_2 дитини за кордон, а підставою для визначення ОСОБА_1 єдиним опікуном дитини переважно був факт переміщення ОСОБА_2 малолітньої ОСОБА_3 без згоди батька.

Доводи касаційної скарги щодо висновків судів про те, що примусова зміна способу і укладу життя, місця проживання та складу родини можу призвести до негативних наслідків для малолітньої ОСОБА_3, помилкові, оскільки не доведені належними та допустимими доказами, зводяться до необхідності переоцінки доказів і містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 3 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду – без змін.

Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, про що йдеться під зміною розміру аліментів та які моменти слід враховувати стягувачу і платнику аліментів, щоб забезпечити інтереси дитини й уникнути неприємностей у майбутньому.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.