Пішохід порушив ПДР: у яких випадках водія можуть визнати винним, рішення Верховного Суду

10:38, 24 августа 2020
Хоча перехід проїзної частини поза пішохідним переходом є порушенням з боку пішохода, однак це не звільняє водія від виконання вимог правил ПДР.
Пішохід порушив ПДР: у яких випадках водія можуть визнати винним, рішення Верховного Суду
Следите за актуальными новостями в соцсетях SUD.UA

Те, що небезпеку для руху (здійснення вибігу на проїзну частину поза пішохідним переходом) створено внаслідок власної протиправної поведінки пішохода, не звільняє водія від виконання вимог п. 12.3 ПДР щодо негайного вжиття заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або безпечного для інших учасників руху об`їзду перешкоди. Про це йдеться у постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 05.08.2020 № 753/10028/18 (51-121км20).

Обставини справи

За вироком Дарницького районного суду м. Києва від 3 вересня 2019 року ОСОБА_1 визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, та призначено їй покарання у вигляді штрафу в розмірі 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 8500 грн, із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.
Відповідно до положень ч. 5 ст. 74 КК звільнено ОСОБА_1 від основного та додаткового покарань за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49 КК у зв`язку із закінченням строків давності.

Задоволено частково цивільний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ПрАТ «СК «Брокбізнес» про відшкодування майнової та моральної шкоди.
Постановлено стягнути на користь ОСОБА_2: з ПрАТ «СК «Брокбізнес» відшкодування майнової шкоди в розмірі 15 085,32 грн, моральної шкоди - 754 грн; з ОСОБА_1 - відшкодування моральної шкоди - 25 000 грн та процесуальні витрати - 13 000 грн. В іншій частині у задоволенні позову відмовлено.

Вирішено питання щодо речових доказів і процесуальних витрат на залучення експерта.

Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватою у тому, що вона 13 березня 2016 року приблизно о 18:30, керуючи технічно справним автомобілем марки «Opel Astra» (д.н.з. НОМЕР_1 ), рухаючись на ділянці проїзної частини вул. Ревуцького в м. Києві, а саме неподалік будинку № 11 у середній смузі руху зі швидкістю приблизно 50 км/год, порушуючи вимоги п. 12.3 Правил дорожнього руху (далі - ПДР), своєчасно не виявив на проїзній частині пішохода ОСОБА_2 , який рухався справа наліво відносно траєкторії руху вказаного транспортного засобу, та був для водія ОСОБА_1 перешкодою і небезпекою для руху, яку останній об`єктивно міг виявити, після чого негайно не вжив заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або безпечного для інших учасників руху об`їзду перешкоди, почав здійснювати гальмування вказаного транспортного засобу із запізненням, а тому не зміг своєчасно зупинитися і здійснив наїзд зазначеним транспортним засобом на пішохода ОСОБА_2 , внаслідок чого останньому було спричинено середньої тяжкості тілесне ушкодження.

Порушення водієм ОСОБА_1 вимог п. 12.3 ПДР знаходиться в прямому причинно-наслідковому зв`язку із настанням дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) та її наслідками - заподіянням пішоходу ОСОБА_2 тілесного ушкодження середньої тяжкості.

Київський апеляційний суд ухвалою від 27 листопада 2019 року вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_1 залишив без змін.

Мотиви Суду

Як убачається з вироку, висновки суду про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, за викладених у вироку обставин ґрунтуються на доказах, досліджених та належно оцінених у судовому засіданні.

Суд зробив висновок про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину на підставі показань обвинуваченого, який хоча і не визнав себе винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, однак наданими показаннями фактично підтвердив обставини ДТП, показань потерпілого ОСОБА_2 та свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9.

Разом з тим районним судом досліджено як доказ винуватості ОСОБА_1 дані, що містяться у протоколі огляду місця дорожньо-транспортної пригоди від 13 березня 2016 року, протоколі слідчого експерименту за участю потерпілого ОСОБА_2 від 8 вересня 2016 року, листі директора КП «Київміськсвітло» від 12 квітня 2018 року та відеозаписі з відеореєстратора, встановленого в автомобілі «Opel Astra» (д.н.з. НОМЕР_1 ), а також у судово-медичній експертизі від 26 серпня 2016 року № 1521/Е й комплексній судовій автотехнічній та фототехнічній експертизі від 24 травня 2018 року № 12-1/742-9/200, зміст яких докладно наведено у вироку.

Встановивши фактичні обставини, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази, надавши їм належну оцінку, в тому числі оцінивши їх сукупність на предмет достатності та взаємозв`язку для ухвалення вироку, суд першої інстанції з наведенням докладних мотивів дійшов обґрунтованого висновку про вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК. Приймаючи таке рішення, суд дотримався критеріїв доведення винуватості поза розумним сумнівом, наведених у висновках Європейського суду з прав людини, яких суд дійшов у справах «Нечипорук і Йонкало проти України» (рішення від 21 квітня 2011 року) та «Барбера, Мессеге і Ябардо проти Іспанії» (рішення від 6 грудня 1988 року). Так, у цих рішеннях зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності винуватості особи «поза будь-яким розумним сумнівом» і така «доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою».
Доводи у касаційній скарзі щодо неправомірного залишення судами без уваги висновку експертів за результатами проведення комплексної автотехнічної та фототехнічної експертизи від 17 травня 2016 року № 7268/16-52/7269/16-35 є необґрунтованими.

Однією із засад кримінального провадження, закріпленою у п. 15 ч. 1 ст. 7 КПК, є змагальність сторін та свобода в поданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до положень частин 1-3 ст. 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання сторонами їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, встановленими цим Кодексом, і вони мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав. Натомість суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.
Законодавець, передбачивши у ч. 2 ст. 101 КПК право сторони захисту надати суду висновок експерта, тим самим передбачив і обов`язок суду його розглянути у сукупності з іншими доказами.
Суд касаційної інстанції наголошує, що у кримінальних провадженнях, які стосуються ДТП, експертне дослідження може вплинути на остаточне рішення або позначитися на остаточному рішенні суду. Тому право захисту спростовувати висновки експертів, надані обвинуваченням, за допомогою іншого висновку, наданого захистом, має бути забезпечене судом.

Як убачається з матеріалів цього кримінального провадження, з метою забезпечення дотримання принципу змагальності сторін за клопотанням захисника Стрільця Ю. П. суд долучив до матеріалів кримінального провадження висновок експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 17 травня 2016 року № 7268/16-52/7269/16-35, підготовлений за заявою захисника Стрільця Ю. П.

Суд першої інстанції, навівши обґрунтування, врахувавши принцип внутрішнього переконання та взаємозв`язок сукупності інших доказів у справі, не взяв до уваги та не визнав доказом відсутності в діях водія невідповідностей вимогам ПДР, яку встановлено вказаним висновком експертів № 7268/16-52/7269/16-35, оскільки саме висновок комплексної судової автотехнічної та фототехнічної експертизи № 12-1/742-9/200 відповідає з`ясованим обставинам, був складений з урахуванням більш широкого обсягу вихідних даних та в частині визначення моменту виникнення небезпеки для руху водія узгоджується з дослідженим відеозаписом ДТП, на якому зафіксовано, що момент появи пішохода на проїзній частині відбувся значно раніше, ніж у момент появи на смузі руху автомобіля «Опель», що було предметом дослідження експертизи від 17 травня 2016 року (висновок № 7268/16-52/7269/16-35) за заявою захисника. При цьому суд урахував показання експерта ОСОБА_10, який у судовому засіданні роз`яснив, що момент виникнення небезпеки був визначений відповідно до методології правильності визначення моментів виникнення небезпеки для руху і він є можливим для використання та дослідження технічної можливості водія уникнути зіткнення у разі виявлення небезпеки.

Згідно з матеріалами кримінального провадження суд першої інстанції на підставі досліджених доказів встановив, що в діях потерпілого ОСОБА_2 як пішохода в дорожній обстановці, що склалася 13 березня 2016 року приблизно о 18:30, вбачаються ознаки порушення вимог підпунктів «б», «г» п. 4.14 ПДР, які регламентують заборону пішоходам раптово виходити, вибігати на проїзну частину, в тому числі на пішохідний перехід, а також переходити проїзну частину поза пішохідним переходом, якщо є розділювальна смуга або дорога має чотири і більше смуг для руху в обох напрямках.
Суд касаційної інстанції зазначає, що той факт, що внаслідок порушення ПДР потерпілий ОСОБА_2 створив небезпеку для дорожнього руху, не викликає сумніву. Однак незалежно від причин виникнення небезпеки для руху або перешкоди водій зобов`язаний був виконати вимогу п. 12.3 ПДР і негайно вжити заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або безпечного для інших учасників руху об`їзду перешкоди. Таким чином, те, що небезпеку для руху (а саме перехід проїзної частини поза пішохідним переходом, а також здійснення вибігу на проїзну частину поза пішохідним переходом) створено внаслідок власної протиправної поведінки пішохода, не звільняє водія від виконання вимог зазначеного пункту ПДР.

Доводи Стрільця Ю. П. про те, що з дослідницької частини висновку від 24 травня 2018 року № 12-1/742-9/200 вбачається, що експерт за основу взяв лише диск, на якому міститься відео з реєстратора автомобіля та схематичне зображення огляду від 17 березня 2016 року, тобто матеріали, які були долучені до кримінального провадження стороною захисту та використані в ході проведення автотехнічного дослідження Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз, є безпідставними.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, а саме з висновку № 12-1/742-9/200, на експертизу надано постанову про призначення експертизи та матеріали кримінального провадження № 2016100020003138 в одному томі.

Необґрунтованими є посилання захисника Стрільця Ю. П. у касаційній скарзі про безпідставне стягнення судом із ОСОБА_1 на користь потерпілого витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги.
Суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що у випадку вирішення питання щодо процесуальних витрат суд має чітко дотримуватись вимог глави 8 КПК, яка регламентує поняття процесуальних витрат у кримінальному процесі, їх види та порядок відшкодування.

Положеннями ч. 1 ст. 124 КПК установлено, що у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати.
До таких витрат відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 118 цього Кодексу належать витрати на правову допомогу.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 91 КПК розмір процесуальних витрат належить до обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

Цих вимог закону під час вирішення питання про процесуальні витрати потерпілого у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 дотримано.

Положеннями ст. 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Правовою підставою відшкодування витрат на правову допомогу є договір, укладений між потерпілим та адвокатом-представником, а також документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Отже, для визначення розміру процесуальних витрат на правову допомогу, що підлягають відшкодуванню, крім договору про надання правової допомоги, особа має надати і оригінали документів, які підтверджують ці витрати, а також процесуально підтвердити надання правових послуг (складений процесуальний документ, вчинена процесуальна дія (участь у слідчих (розшукових) діях чи ознайомлення із процесуальними документами тощо).

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України від 5 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст. 30 зазначеного вище Закону).
Зі змісту оскаржуваного вироку вбачається, що, вирішуючи питання про відшкодування процесуальних витрат, понесених ОСОБА_2 на оплату допомоги його представника, суд першої інстанції виходив з того, що між потерпілим ОСОБА_2 та адвокатом Жовтоногом М. М. 23 травня 2016 року було укладено договір про надання правової допомоги № 23/05. Згаданий суд, керуючись принципами справедливості та верховенством права й виходячи з критерію реальності адвокатських витрат, розумності їхнього розміру, виходячи з обставин кримінальної справи, беручи до уваги фінансовий стан обвинуваченого, наявність на його утриманні неповнолітньої дитини, дійшов висновку, що розумним та справедливим розміром понесених потерпілим витрат на правову допомогу слід вважати витрати на суму 13 000 грн, які підлягають стягненню з обвинуваченого на користь потерпілого.

Надаючи оцінку доводам у касаційній скарзі про те, що згідно з протоколом узгодження характеру доручення і розміру винагороди сплата гонорару здійснюється на розрахунковий рахунок в Ощадбанку, але до позовної заяви долучені квитанції Приватбанку, а також те, що даних про сплату коштів ОСОБА_2 або від його імені вказані квитанції не містять, та не надано доказів того, що цей рахунок належить адвокату Жовтоногу М. М., а вказану у позовній заяві частину суми потерпілий просить стягнути за роботу адвоката щодо оскарження бездіяльності органу досудового розслідування, до чого ОСОБА_1 не має відношення, суд касаційної інстанції враховує нижченаведене.

Відповідно до приписів ч. 7 ст. 364 КПК після закінчення промов учасники судових дебатів мають право обмінятися репліками.

Згідно із журналом та аудіозаписом судового засідання від 2 вересня 2019 року в суді першої інстанції Жовтоног М. М. скористався правом на репліку та повідомив, що за період розслідування його рахунок в Ощадбанку був змінений на рахунок у Приватбанку в 2017 році.

Разом з тим суд касаційної інстанції наголошує, що адвокат самостійно визначається зі стратегією захисту інтересів свого клієнта та алгоритмом дій для задоволення вимог останнього та найкращого його захисту.

Крім того, відповідно до п. 1.4 договору № 23/05 про надання правової допомоги від 23 травня 2016 року адвокат як представник клієнта має право, зокрема, на оформлення проектів юридично значущих документів.
Із матеріалів кримінального провадження убачається, що дії з оскарження бездіяльності органу досудового розслідування відповідають умовам договору про надання правової допомоги та були вчинені представником потерпілого у цьому провадженні.

Отже, рішення суду про стягнення із засудженого ОСОБА_1 на користь потерпілого ОСОБА_2 понесених ним процесуальних витрат на суму 13 000 грн у кримінальному провадженні ґрунтується на вимогах закону і є правильним, оскільки доказами підтверджується надання адвокатом правничих послуг у справі № 753/10028/18 саме на цю суму.
Суд касаційної інстанції вважає, що витрати на професійну правничу допомогу на вказану суму є співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг у суді, починаючи з 2016 року, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру.

Крім того, як вбачається з матеріалів кримінального провадження позовну заяву про відшкодування майнової та моральної шкоди було подано у строк, визначений ч. 1 ст. 128 КПК, а саме до початку судового розгляду. Що стосується заяви про збільшення та уточнення позовних вимог, як її було названо потерпілим ОСОБА_2 , то у ній вимоги щодо відшкодування майнової та моральної шкоди залишилися незмінними, тобто у тому ж розмірі, що і в позовній заяві, поданій до початку судового розгляду. А зазначення в цій заяві іншого розміру витрат на правову допомогу не є зміною розміру вимог за цивільним позовом про відшкодування шкоди, завданої злочином, оскільки такі витрати є одним з видів процесуальних витрат, вирішення питання щодо яких, як було зазначено вище, врегульовано положеннями глави 8 КПК.

Що стосується доводів захисника про те, що Київський апеляційний суд, відмовивши засудженому у задоволенні прохання щодо дослідження доказів, грубо порушив право особи довести обставини, на які вона посилається, то суд касаційної інстанції визнає їх безпідставними.

Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що суд першої інстанції дослідив їх не повністю або з порушеннями, і може (але не зобов`язаний) дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Як убачається з журналу судового засідання від 30 жовтня 2019 року та відповідного технічного запису судового процесу, за клопотанням сторони захисту суд апеляційної інстанції прийняв рішення про відмову у повторному дослідженні доказів.

Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що наявність підстав для зміни вироку або ухвалення апеляційним судом нового вироку не зобов`язує суд досліджувати всю сукупність доказів із дотриманням засади безпосередності, якщо він по-новому (інакше) не тлумачить доказів, оцінених у суді першої інстанції. У частині 2 ст. 23 КПК зазначено, що не можуть бути визнані доказами відомості, які містяться в показаннях, речах та документах, що не були предметом безпосереднього дослідження суду. Але у разі, коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засади безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, апеляційний суд не має потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції (див. рішення у провадженнях № 51-1208км18, № 51-297км19, № 51-1139км18).

Таким чином, апеляційний суд виходив із доказів, досліджених судом першої інстанції, у зв`язку з чим повторне дослідження вже встановлених обставин не було потрібно, а сторона захисту протилежного не довела, тому суд обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання останньої.

Повторне дослідження доказів є правом, а не обов`язком суду. Відмова в задоволенні клопотання про повторне дослідження доказів свідчить не про порушення кримінального процесуального закону та неповноту дослідження доказів, а про відсутність аргументованих доводів щодо необхідності цих дій.

Під час перегляду вироку місцевого суду за апеляційними скаргами сторони захисту, доводи яких є аналогічними тим, що зазначені в касаційній скарзі захисника, апеляційний суд, врахувавши встановлені судом першої інстанції фактичні обставини кримінального провадження і докази, досліджені й перевірені ним під час судового розгляду, дійшов умотивованого висновку про безпідставність апеляційної скарги, доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення та правильне застосування судом першої інстанції закону України про кримінальну відповідальність.
Ухвала апеляційного суду за своїм змістом відповідає вимогам статей 370, 419 КПК.

Судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального і процесуального права, судовий розгляд проведено повно та об`єктивно, порушення права на захист, а також порушення принципу змагальності сторін та свободи у поданні ними своїх доказів, не виявлено.

Згідно з ч. 1 ст. 412 КПК істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення.

Проте даних, які би свідчили, що суд допустив такі порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення, або неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, не виявлено. Тому з огляду на вищевказане відсутні обґрунтовані підстави для задоволення вимог, викладених у касаційній скарзі.

Раніше «Судово-юридична газета» аналізувала, коли показання Trucam є доказами перевищення швидкості. 

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.

XX съезд судей Украины – онлайн-трансляция – день первый
Telegram канал Sud.ua
XX съезд судей Украины – онлайн-трансляция – день первый
Главное о суде
Сегодня день рождения празднуют
  • Марина Гниличенко
    Марина Гниличенко
    суддя Київського районного суду м. Одеси
  • Віктор Панкулич
    Віктор Панкулич
    суддя Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду