Депутати пропонують скасувати практику, коли суд відмовляє у задоволенні позову через обраний позивачем неефективний спосіб захисту

Відповідно до чинних норм статті 5 Цивільного процесуального кодексу у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Аналогічні норми передбачені у Господарському процесуальному кодексі та у Кодексі адміністративного судочинства.

Група депутатів-членів Комітету Верховної Ради з питань правової політики, зокрема Роман Бабій, Максим Дирдін, Ігор Фріс та інші пропонують ці нормі змінити та передбачити у них наступне:

«Позивач може обрати спосіб захисту, передбачений законом або договором, або інший спосіб, який не суперечить закону.

Суд не може відмовити у задоволенні позову з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, якщо такий спосіб передбачений законом або договором».

Автори вказують, що як Верховний Суд України, так і Верховний Суд (на початку своєї діяльності) не відмовляли у задоволенні позову, якщо обрано спосіб захисту, який передбачено законом, адже це відповідало поняттю «доступу до суду» в розумінні Конвенції.

Для прикладу у справі №927/849/17 Верховний Суд вказував, що «суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом» і «законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень Конституції та Конвенції про захист прав людини, відповідно до якого кожна особа має право на ефективний спосіб правового захисту, не заборонений законом».

Втім, починаючи з 2018 року Великою Палатою Верховного Суду та Верховним Судом було сформовано інший правовий висновок, згідно якого суд повинен відмовити в задоволенні позову на тій підставі, що позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права.

Такі позиції містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі №910/3907/18 , від 09.02.2021 у справі №381/622/17 та від 02.02.2021 у справі №925/642/19 та багатьох інших.

Даний правовий висновок застосовується судами навіть у разі, якщо позивач обрав передбачений законом чи договором спосіб захисту свого порушеного права, який позивачі й суди роками застосовували у конкретних спірних правовідносинах, однак суд при розгляді певного тотожного спору приходить до висновку, що він є неефективним (не підходить позивачу або є інший спосіб, який суд вважає доречнішим), а тому у позові треба відмовити.

Трапляються випадки, коли така справа ініційована 5-7 років назад, рішення у справі ухвалено на користь позивача, а внаслідок іншого тлумачення норм Конвенції, суд касаційної інстанції відмовляє позивачу у позові, вказуючи, що правильно було б подати позов з іншим предметом. Гарантій, що через 5-7 років така позиція не зміниться – немає.

Суперечлива прецедентна практика щодо тлумачення певних аспектів ефективності способу захисту (сам критерій є досить оціночним та непередбачуваним для позивача) створюють загальну атмосферу відсутності правової визначеності.

Така невизначеність, на думку законодавців, може позбавляти заявника справедливого судового розгляду і свідчити про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції .

Зважаючи на швидкість зміни касаційним судом своїх правових висновків щодо застосування певних норм права, виникає ситуація, коли позивач, навіть обравши актуальний (згідно судової практики) станом на дату звернення до місцевого суду спосіб захисту свого порушеного права, на момент перегляду касаційним судом свого спору отримує відмову у задоволенні позовних вимог з тих підстав, що, на думку касаційного суду, такий спосіб захисту є неефективний.

Ще більш критичнішою така ситуація є у загальних судах, оскільки загальновідомою є значна тривалість розгляду місцевими загальними судами спорів протягом років, впродовж яких правова позиція касаційного суду щодо застосування певної норми права може змінитись кілька разів.

«Варто зазначити, що судова практика касаційного суду щодо необхідності відмовити в позові, у разі якщо суд дійшов висновку про неефективність обраного позивачем способу захисту не існувала на момент, коли процесуальні закони не передбачали право суду обрати для захисту порушеного права непередбачений законом або договором спосіб, однак після наділення суду правом захистити порушене право навіть у спосіб захисту, який не передбачений законом або договором (стаття 5 чинної редакції ГПК, КАС, ЦПК), суди почали відмовляти у задоволенні позовів з тих підстав, що позивач обрав «не той», на думку суду, спосіб захисту. Суди опікуються питанням «процесуальної економії» та зазначають, що позивачу таке судове рішення ніяк не допоможе захистити своє право.

Більше того, відмовляючи у задоволенні позовів з тих підстав, що позивач обрав неефективний, на думку суду, спосіб захисту, суди, тим самим, змушують позивачів повторно (вдруге, втретє) звертатись до суду з новими позовами, обираючи інший спосіб, який, суд касаційної інстанції, певний час вважає ефективним у спірних правовідносин, хоча, при цьому, немає гарантій, що через якийсь час касаційний суд уже не вважатиме його ефективним», - пишуть автори.

Автор: Наталья Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.