Верховний Суд висловив позицію щодо захисту культурної спадщини і протиправності здійснення будівельних робіт без відповідного дозволу

У провадженні Верховного Суду перебувала адміністративна справа за позовом Товариства до Мінкультури про визнання протиправним та скасування постанови відповідача про застосування до Товариства фінансових санкцій за порушення законодавства про охорону культурної спадщини.

У цій справі позивач вважав, що оскільки будівля, на якій здійснюється реконструкція, не внесена до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, а межі історичного ареалу міста Києва та охоронні зони навколо об`єкту, розміщеного за адресою будівництва, не розроблено та не затверджено, то відповідно, відсутні підстави вважати, що будівельні роботи проводяться з порушенням законодавства про охорону культурної спадщини.

Суди попередніх інстанцій погодилися з такими доводами позивача та задовольнили позов.

Разом з тим, Верховний Суд, переглядаючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку, дійшов висновку про неправильне застосування судами положень статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та неврахування судової практики, сформованої у подібних спірних правовідносинах. З огляду на це, Суд задовольнив касаційну скаргу Мінкультури, скасував рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове рішення про відмову у задоволені позову.

Суд звернув увагу, що згідно зі статтею 439 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, а також відповідно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року; Європейської культурної конвенції 1954 року; Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року; Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи 1985 року; Конвенції про охорону підводної культурної спадщини 2001 року; Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 року культурна спадщина перебуває під охороною закону, а держава забезпечує збереження об`єктів, що становлять культурну цінність, до яких Закон України «Про охорону культурної спадщини» відносить й території, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність, зокрема історичні ареали населених місць.

При цьому збереження об`єктів культурної спадщини та їх охорона, яка полягає, у тому числі, у запобіганні їхньому руйнуванню або заподіянню шкоди, зокрема, у результаті здійснення несанкціонованої господарської діяльності, забезпеченні захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь, є одним із пріоритетних та головних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Верховний Суд зазначив, що відповідно до частини четвертої статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» на охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.

Враховуючи судову практику, що склалася у подібних спірних правовідносинах, Суд зазначив, що історичний ареал м. Києва, станом на час прийняття спірного рішення Мінкультури, визначався в історико-архітектурному опорному плані, який є частиною Генерального плану міста Києва, а тому висновки Мінкультури стосовно протиправності здійснення будівельних робіт на об`єкті, що знаходиться у межах історичного ареалу міста Києва, без отримання дозволу від центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, є обґрунтованими.

У цій справі Верховний Суд наголосив, що містобудівна документація на місцевому рівні, основним видом якої є генеральний план населеного пункту, є обов`язковою для врахування всіма суб`єктами правовідносин у сфері містобудівної діяльності, а тому, якщо у складі такої документації наявний історико-архітектурний опорний план з визначенням меж історичного ареалу населеного пункту, то виконання всіх земляних, будівельних та інших робіт на об`єктах, що розміщені на території історичного ареалу населеного пункту, має здійснюватися із дотриманням встановлених Законом України «Про охорону культурної спадщини» обмежень, зокрема після отримання дозволу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

Суд також зробив висновок, що Мінкультури у разі виявлення порушень законодавства у сфері охорони культурної спадщини складає акт, в якому здійснює фіксацію такого правопорушення; на підставі розгляду матеріалів цього акта уповноважений орган протягом десяти днів приймає постанову про накладення штрафної санкції на суб`єкта, стосовно якого складено акт, у межах встановленого законом розміру.

Постанова Верховного Суду від 27 червня 2023 року у справі №640/27822/20 (адміністративне провадження № К/990/37592/22).

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.