Відповідальність за набуття необґрунтованих активів: ознаки неконституційності
Микола Мельник
доктор юридичних наук, професор,
Останніми роками активного застосування набув такий інститут цивільного законодавства як визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (глава 12 ЦПК).
Водночас попри доволі предметне визначення законом підстав, порядку ініціювання та розгляду справ про визнання такими активів на практиці виникає багато питань як щодо розуміння ознак необґрунтованих активів, так і щодо процедури їх встановлення.
Низка цих питань пов’язана з відповідністю законодавчих положень щодо визнання необґрунтованими активів Конституції України. Ці питання з розряду гіпотетичної проблеми вже стали правовою реальністю – Конституційний суд ще в кінці позаминулого року відкрив провадження та здійснює розгляд справи на предмет конституційності статей 290 та 291 ЦПК.
Відтак, є практичний сенс поглянути на вказаний інститут через призму конституційних приписів. Адже неконституційність того чи іншого положення закону означає ніщо інше, як протиправне (неконституційне) його застосування – як в частині діяльності державних органів, покликаних виявляти необґрунтовані активи та визнавати їх такими, так і в частині притягнення особи до юридичної відповідальності шляхом позбавлення її конституційного права на приватну власність.
Потрібний екскурс
Аналізуючи та оцінюючи інститут визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави на предмет його конституційно-правової бездоганності не потрібно забувати того, що в Україні він з’явився вимушено, поспішно та був реалізований на законодавчому рівні не зовсім у коректний спосіб.
Сталося це у 2019 році після того, як Конституційний суд визнав неконституційною ст. 368-2 КК, яка передбачала кримінальну відповідальність за незаконне збагачення.
Вказана стаття встановлювала кримінальну відповідальність за набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі.
Конституційний суд дійшов висновку, що ключовою ознакою незаконного збагачення як злочину закон визначав відсутність доказів законності підстав набуття вказаних активів. Відсутність доказів за такого формулювання диспозиції норми уможливлювало визнання наявності у діях особи об’єктивної сторони такого злочину, як незаконне збагачення. А це по суті зобов’язувало суб’єкта підтвердити доказами законність набуття у власність активів.
Виходячи з цього, Конституційний суд обґрунтував своє рішення про неконституційність ст. 368-2 КК, передусім, тим, що її положення суперечать конституційному принципу презумпції невинуватості та порушують конституційне право людини не свідчити проти себе та своїх близьких. Адже вони зобов’язували особу: усупереч приписам ст. 62 Конституції доводити свою невинуватість у вчиненні інкримінованого їй злочину та усупереч приписам ст. 63 Конституції давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, з тим, щоб, знову ж таки, довести свою невинуватість. Крім того, конструкція ст. 368-2 КК дозволяла правоохоронним органам та суду тлумачити сумніви щодо законності набуття особою активів не на її користь, хоча згідно з приписами ч. 3 ст. 62 Конституції все мало б бути навпаки.
Після визнання ст. 368-2 КК неконституційною законодавець «відновив» кримінальну відповідальність за незаконне збагачення у зміненому вигляді (нинішня ст. 368-5 КК), а також запровадив цивільно-правову відповідальність за набуття необґрунтованих активів (глава 12 ЦПК у нинішній редакції).
По суті в основу цивільно-правової відповідальності за набуття необґрунтованих активів було покладено положення визнаної неконституційною ст. 368-2 КК. Перенесення конструкції цієї статті у сферу цивільного законодавства зумовлювалося тим, що на відміну від кримінального законодавства, особа вже не могла посилатися на принцип презумпції невинуватості та право не свідчити проти себе та проти близьких родичів та членів сім’ї. Понад те, за цивільним законом (ст. 81 ЦПК) обов’язок спростування необґрунтованості активів покладається на відповідача.
Відтак, наразі у вітчизняному законодавстві передбачено два види юридичної відповідальності за набуття необґрунтованих активів – кримінальна (ст. 368-5 КК) та цивільно-правова (глава 12 ЦПК). Різниця зводиться по суті до двох основних моментів: розміру набутих активів та порядку доведення їх необґрунтованості.
Конституційні підстави та спосіб
позбавлення права приватної власності
Встановлюючи правило, за яким ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, а право приватної власності є непорушним, Конституція (ст. 41) передбачає два випадки примусового відчуження об'єктів права приватної власності: 1) власне примусове відчуження таких об’єктів за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості; 2) конфіскація майна.
Стягнення в дохід держави визнаних необґрунтованими активів має ознаки конфіскації майна, але не є таким у розумінні закону. Це прямо випливає із приписів статей 346 та 354 ЦК.
Згідно із ст. 346 ЦК, яка визначає підстави припинення права власності, конфіскація та визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави є різними підставами для припинення права власності.
Цивільно-правова конфіскація як позбавлення права власності на майно за рішенням суду у випадках, встановлених законом, є санкцією за вчинення правопорушення (ст. 354 ЦК).
Стягнення активів в дохід держави як підстава припинення права власності є правовим наслідком визнання судом активів необґрунтованими відповідно до ст. 292 ЦПК. При чому визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави, на відміну від конфіскації, застосовується без визнання вини у вчиненні якогось правопорушення. Понад те, цей вид примусового відчуження майна може застосовуватися і у випадках, коли таке майно (активи) були набуті особою в абсолютно правомірний спосіб.
Отже, конфіскація та стягнення активів в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими – це різні правові інститути, різні види підстав припинення права власності, застосування яких передбачено різними законами (ЦК і ЦПК).
При цьому, як зазначалося, на відміну від конфіскації майна, Конституція не передбачає позбавлення особи приватної власності (примусове відчуження) шляхом стягнення її активів в дохід держави за результатами визнання їх необґрунтованими.
Відтак, виникає питання щодо наявності конституційно-правових підстав для позбавлення особи приватної власності шляхом стягнення таких активів в дохід держави з підстав та у спосіб, які передбачені главою 12 ЦПК.
«Інша особа»
Закон (ч. 2 ст. 290 ЦПК) встановлює, що позов у даній категорії справ пред’являється щодо активів, «якщо різниця між їх вартістю і законними доходами особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування» перевищує встановлений законом розмір.
Разом з тим, згідно із законом (ч. 4 ст. 290 ЦПК) «позов про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави може бути пред’явлено до особи, яка, будучи особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, набула у власність активи, зазначені у частині другій цієї статті, та/або до іншої фізичної чи юридичної особи, яка набула у власність такі активи за дорученням особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або якщо особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може прямо чи опосередковано вчиняти щодо таких активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними».
Ознаки неконституційності наведених положень ч. 4 ст. 290 ЦПК вбачаються у сукупності обставин, які стосуються статусу «іншої особи», підстав та правової визначеності її «прив’язування» до активів особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.
По-перше, положенням ч. 2 та ч. 4 ст. 290 ЦПК притаманна внутрішня суперечність, яка ставить під сумнів правомірність пред’явлення позову до «іншої особи».
Так, у ч. 2 ст. 290 ЦПК йдеться про активи та законні доходи (різницю між ними) лише особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.
Натомість ч. 4 ст. 290 ЦПК вже допускає можливість пред’явлення позову до «іншої особи», при цьому не передбачаючи потреби у встановленні її законних доходів та різниці між ними та набутими нею активами.
Слід зазначити, що практика йде зовсім іншим шляхом – позивач та суд з’ясовують розмір законних доходів «іншої особи» та включають їх до загальної суми, на підставі якої розраховують різницю між вартістю спірних активів і законними доходами особи.
З одного боку, це може зіграти «на руку» відповідачу/відповідачам, з іншого – виникає закономірне запитання про те, на якій правовій підставі це здійснюється, якщо закон (ч. 2 ст. 290 ЦПК) передбачає встановлення різниці між вартістю набутих активів і законними доходами лише особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.
По-друге, «інша особа» не є «уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування», а тому на неї не можуть поширюватися такі ж обмеження та обов’язки, які встановлюються для осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Ці дві абсолютно різних за правовим статусом категорії осіб не можуть нести однакову відповідальність.
У цьому зв’язку, мабуть, доречним буде навести рішення Конституційного суду від 6 червня 2019 року № 3-р/2019, яким було визнано неконституційними положення законодавства, що покладали на громадських активістів-антикорупціонерів обов’язок декларувати свої доходи та витрати шляхом подання електронних декларацій.
У цьому рішенні Конституційний суд зазначив, що покладання на особу, яка не уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, обов’язку з такого декларування може розглядатися як втручання у приватне (особисте) та сімейне життя цієї особи, а фінансовий контроль за такими особами не може бути надмірним та таким, що дозволяє безпідставно втручатися у приватне життя такої особи.
По-третє, використані у тексті ч. 4 ст. 290 ЦПК формулювання «за дорученням особи» та «дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження» суперечать принципу юридичної визначеності, який є складовою верховенства права – вони дають підстави для неоднозначного трактування відповідних приписів у правозастосовчій практиці, що, власне, й спостерігається у практиці САП та ВАКС.
По-четверте, порушення принципу юридичної визначеності вбачається у використанні у ч. 4 ст. 290 ЦПК поняття «доручення». ЦК України визначає умови та порядок укладення цивільного договору доручення. Натомість редакція вказаної норми ЦПК, як і положень усієї його глави 12, залишає відкритим питання про розуміння правового змісту цього поняття – чи повинне доручення, згадане у ч. 4 ст. 290 ЦПК, відповідати вимогам ЦК, чи для цілей визнання необґрунтованими активів та стягнення їх в дохід держави має містити зовсім інші ознаки.
Очевидним є те, що законодавець не передбачив в ЦПК визначення поняття «доручення» для цілей визнання необґрунтованими активів та стягнення їх в дохід держави, як це він зробив для низки інших понять (зокрема, активів, набуття активів тощо). Натомість САП та ВАКС у цьому процесі застосовують своє – відмінне від передбаченого ЦК – розуміння цього поняття, ототожнюючи доручення із згодою особи, а також використовуючи інститут спільної власності. Це, крім іншого, підтверджує його юридичну невизначеність поняття «доручення» у конструкції визнання активів необґрунтованими, яка має своїм наслідком неоднозначне застосування ст. 290 ЦПК.
По-п’яте, правова невизначеність притаманна також положенням ч. 3 ст. 290 ЦПК, відповідно до яких визначення вартості спірних активів застосовується «мінімальна ринкова вартість таких або аналогічних активів на дату набуття».
Чинне законодавство не визначає поняття «аналогічний актив», отже невизначеним залишається і питання встановлення критеріїв, на основі яких встановлюватиметься «аналогічність» активів з метою наступного визначення грошової вартості спірних активів відповідачів. За такого законодавчого підходу на практиці ускладнюється і навіть унеможливлюється встановлення вартості деяких активів, що можуть бути визнані необґрунтованими і стягнені в дохід держави. До того ж застосовуються різні критерії відбору та оцінки «аналогічних» активів, що істотно впливає на визначення мінімальної ринкової вартості спірних активів, а відтак для визначення підстав для пред’явлення позову про визнання їх необґрунтованими.
До цього додається невизначеність процедури встановлення «мінімальної ринкової вартості» спірних активів та недопустиме використання прокурорами та судами різних замінників цього законодавчо закріпленого поняття – таких, як ринкова вартість, середньоринкова вартість, мінімальна вартість, реальна вартість, орієнтовна ринкова вартість тощо.
Процесуальний закон з нормами матеріального права
Правова невизначеність норм глави 12 ЦПК виявляється також у їхньому правовому змісті, а саме невизначеності у тому: 1) якими нормами вони є – процесуальними чи матеріальними; 2) чи є серед таких норм норми матеріального права; 3) чи не є ці норми новим для українського права видом норм права – матеріально-процесуальними.
Така невизначеність зумовлена тим, що глава 12 ЦПК поряд з нормами, якими встановлена процедура розгляду цивільних справ вказаної категорії, містить норми, які визначають суть такого правового інституту як набуття необґрунтованих активів, ознаки таких активів, підстави для цивільно-правової відповідальності за їх набуття, правові наслідки (вид відповідальності) визнання активів необґрунтованими (зокрема, частини 2 та 3 ст. 290, ст. 292 ЦПК).
Ці питання за визначенням не можуть бути предметом регулювання ЦПК, оскільки для їхнього регулювання існує спеціальний кодифікований закон – ЦК, який, зокрема, визначає підстави виникнення цивільних прав та обов'язків, здійснення цивільних прав, набуття права власності, засади цивільно-правової відповідальності та склади (ознаки) цивільних правопорушень.
Включення норм матеріального права у процесуальний закон (ЦПК) суперечить призначенню, завданням та предмету регулювання ЦК (ст. 1) і ЦПК (статті 1, 2), вносить хаос у правове регулювання цивільно-правових та цивільно-процесуальних відносин, руйнує конституційні засади правопорядку, створило невизначеність правової ситуації щодо реалізації суб’єктів правовідносин своїх прав та виконання обов’язків. Зрештою, ускладнило/унеможливило чітке розуміння такої ситуації навіть особами із спеціальними знаннями – правниками, у т. ч. адвокатами, що може негативно позначитись на реалізації конституційного права на захист.
Річ у тім, що така ситуація може негативно позначатися на здійсненні правосуддя, оскільки, для прикладу, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (ст. 376 ЦПК України).
Відтак, за ситуації, коли глава 12 ЦПК містить як норми процесуального, так і норми матеріального права, у суду апеляційної інстанції може виникнути закономірне запитання щодо того, що, власне, «зробив» суд першої інстанції – порушив норми процесуального права чи неправильно застосував норми матеріального права.
Аналогічна проблема може виникати і в діяльності касаційного суду (ст. 412 ЦПК).
Вихід із ситуації
Сумніви стосовно конституційності закону остаточно «знімає» Конституційний суд. Відтак, чим раніше він розгляне наявну у нього справу про відповідність приписів статей 290 та 291 ЦПК та скаже з цього приводу останнє правове слово, тим краще.
Залежно від його рішення, інститут визнання необґрунтованими активів у нинішньому вигляді або перестане існувати або ж у його застосуванні настане ситуація конституційно-правової визначеності: правоохоронні органи отримають впевненість у тому, що вони діють у правомірний спосіб, суди – що їхні рішення ґрунтуються на приписах Конституції, а відповідачі у таких справах будуть вже не зможуть посилатися на неконституційність процедури стягнення в дохід держави їхніх активів як необґрунтовано набутих.
Наразі ж доводиться задовольнятися існуючим станом речей.
А він зобов’язує органи державної влади та їх посадових осіб керуватися принципом верховенства права та здійснювати свою діяльність передусім на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (статті 8, 19 Конституції). Для суду принцип верховенства права при здійсненні правосуддя взагалі є основоположним (ст. 129 Конституції, ст. 10 ЦПК).
Це означає, що при пред’явленні позову та розгляді справ про визнання необґрунтованими активів та стягнення їх в дохід держави позивач (прокурор) та суд мають застосувати положення глави 12 ЦПК через призму приписів Конституції.
Якщо суд дійде висновку, що те чи інше положення глави 12 ЦПК суперечить Конституції, то він не може застосовувати ці положення, а повинен застосовувати норми Конституції як норми прямої дії. До цього його зобов’язують не лише наведені конституційні приписи, але й норми процесуального закону – ст. 10 ЦПК.
Частиною шостою ст. 10 ЦПК встановлено, що у такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного суду подання щодо конституційності незастосованого ним закону.
Однак, наскільки відомо, ВАКС як суд першої інстанції та його Апеляційна палата цього не робили у жодній із справ, які вони вже розглянули. Не робив цього й касаційний суд.
З цього можна зробити висновок, що у суддів цих судів немає жодних сумнівів стосовно конституційності усіх положень глави 12 ЦПК. Або ж вони просто не хочуть «залазити у конституційна нетрі» та послуговуються виключно нормами ЦПК, посилаючись на Конституцію, так би мовити, для годиться (на жаль, такий підхід є превалюючим для вітчизняної правозастосовної практики).
Однак, з огляду на приписи статей 8, 19, 129 Конституції та ст. 10 ЦПК суди не можуть обґрунтовувати свою «пасивну» позицію тим, що вони застосовують норми (зокрема, передбачені статтями 290, 291 ЦПК), які наразі не визнані неконституційними. Бо це прямо суперечить принципу верховенства права, яким вони мають керуватися про здійсненні судочинства.
Відповідачам та їхнім представникам не залишається нічого іншого, як «розвіювати» свої обґрунтовані сумніви стосовно конституційності застосовуваних до них норм ЦПК з використанням наданих ним процесуальних засобів – порушувати перед судом питання про надання переваги конституційним нормами над нормами «звичайного» процесуального закону, а також про використання ним повноважень, передбачених ч. 6 ст. 10 ЦПК.
Суд не може проігнорувати такого роду звернення/клопотання. Щонайменше суду доведеться обґрунтувати вибрану ним позицію та більш ретельно підійти до застосування тих чи інших положень глави 12 ЦПК, а також до дослідження та оцінки доказів обох сторін. Правосуддя від цього має лише виграти.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
