Верховний Суд окреслив позицію щодо нікчемності правочинів, стороною яких є суб’єкт господарювання, місцезнаходженням якого є ТОТ
Верховною Радою України 15.04.2014 року було прийнято Закон України № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України (далі – Закон № 1207-VII), який визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії РФ, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
Частиною другою статті 13 цього Закону передбачено, що здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами-підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України.
Правочин, стороною якого є суб`єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абзацу другого частини другої статті 215 ЦК України.
Аналізуючи зазначене положення, очевидно, що ключовим в аспекті його застосування є з’ясування того, чи йде мова про здійснення відповідними суб’єктами саме господарської діяльності, та чи є місцезнаходженням відповідного суб’єкта господарювання тимчасово окупована територія.
Водночас, важливо нагадати, що згідно із усталеною практикою Верховного Суду такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом, оскільки застосовується лише до оспорюваних правочинів. А за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Втім зазначене не перешкоджає позивачу звернутися до суду з позовом за захистом своїх прав про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
Застосовуючи положення статей 13, 13-1 Закону № 1207-VII Верховний Суд також зазначає, що господарська діяльність суб`єктів, місцезнаходженням яких є тимчасово окупована територія, знаходиться поза межами правового регулювання України, а вчинені ними правочини є нікчемними, а отже не створюють юридичних наслідків, тобто, не "породжують" (змінюють чи припиняють) цивільних прав та обов`язків.
Щодо місцезнаходження суб’єкта господарювання
Місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку (стаття 93 ЦК України), відомості про яке зазначається у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Тут слід наголосити, що місце здійснення/провадження господарської діяльності, тобто місце, де підприємець фактично здійснює свою діяльність, може відрізнятись від адреси місця реєстрації і визначатись залежно вид виду такої діяльності.
Так, у справі № 910/9680/23 за позовом ТОВ до Підприємства про стягнення боргу, за обставинами якої Товариство здійснювало господарську діяльність з виробництва електричної енергії на тимчасово окуповані території та передавати її лініями електропередач Підприємству, КГС ВС зазначив, що: «Судами на підставі даних з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань встановлено, що у спірний період часу місцезнаходження позивача було за адресою: Україна, 72312, Запорізька обл., місто Мелітополь, вулиця Університетська, будинок 11, офіс 26. Натомість згідно з постановою від 24.10.2019 № 2181 Регулятора «Про видачу ліцензії з виробництва електричної енергії Товариству» місцем провадження господарської діяльності з виробництва електричної енергії позивача у справі є сонячна електростанція у місті Мелітополь Запорізької області.
Враховуючи, що факт тимчасової окупації міста Мелітополь з 26.02.2022 є загальновідомим фактом, що не потребує окремого доказування, КГС ВС виснував, що приписи Закону № 1207-VII розповсюджується на спірні правовідносини, а тому суди попередніх інстанцій правомірно застосували положення частини другої статті 13 та частини другої статті 13-1 Закону, констатувавши, що всі підписані представниками сторін у справі акти купівлі-продажу електроенергії в період часу з лютого по серпень 2022 є нікчемними правочинами, що не мають жодних правових наслідків (крім пов`язаних з їх недійсністю) (Постанова КГС ВС від 7.03.2024 у справі № 910/9680/23).
У подальшому на рівні правозастосовної практики постало питання стосовно визначення територій, які є тимчасово окупованими, зокрема щодо можливості поширення дії положень статей 13 та 13-1 Закону на відповідні (наведені у цих нормах) правовідносини за умови відсутності окремого рішення Кабінету Міністрів України щодо визначення територій, які є тимчасово окупованими.
Щодо визначення територій, які є тимчасово окупованими
Вирішуючи означене питання, за умови, що станом на час виникнення спірних правовідносин відповідного рішення Кабінету Міністрів України прийнято не було, ОП КГС ВС у постанові від 3.10.2025 у справі № 908/1162/23 за позовом ТОВ про стягнення з комунального підприємства Мелітопольської міської ради Запорізької області боргу за спожитий обсяг електроенергії на підставі договору постачання електричної енергії, наголосила на наступному.
Чинна редакція Закону № 1207-VII містить диференціацію правового режиму тимчасово окупованих територій України в контексті здійснення на них економічної діяльності та переміщення товарів, робіт та послуг (статті 13 та 13-1 Закону №1207-VII), а саме:
- до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктами 1 і 2 частини першої статті 3 Закону - сухопутна територія тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України, водні об’єкти або їх частини, що знаходяться на цих територіях (п. 1); внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, внутрішні морські води, прилеглі до сухопутної території інших тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України (п. 2) - правила статей 13, 13-1 Закону застосовуються просто в силу приписів абзацу першого частини першої кожної з вказаних статей;
- до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктом З частини першої статті 3 Закону - інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку - правила статей 13, 13-1 Закону застосовуються лише у разі, якщо рішенням Кабінету Міністрів України ці правила (тобто визначений ними правовий режим) поширені на такі тимчасово-окуповані території.
Отже, правовий статус ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНОЇ території в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 Закону № 1207-VII не залежить від того, чи ухвалив (і якщо ухвалив - то коли саме) той чи інший повноважний орган державної влади України (РНБО, Кабінет Міністрів України чи інший орган в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України) рішення про визнання певної частини території України тимчасово окупованою. Таке рішення повноважного органу державної влади України (зокрема - і Кабінету Міністрів України) для територій, визначених у пункті 1 частини першої статті 3 Закону, має не конститутивне, а лише інформативне значення, з публічною достовірністю підтверджуючи конкретну дату, з якої фактична окупація певної частини території України почалася чи припинилася.
У результаті, ОП КГС ВС зазначила, що підставою для відмови в позові у справі № 908/1162/23, враховуючи положення статті 13-1 Закону № 1207-VII, є заборона передачі електроенергії відповідачу, оскільки факт тимчасової окупації міста Мелітополь є загальновідомим фактом, що не потребує окремого доказування у даному судовому провадженні (Постанова ОП КГС від 3.10.2025 у справі № 908/1162/23).
У справі № 911/3091/23 судами попередніх інстанцій було встановлено (і це не оскаржувалося сторонами), що станом на час укладення Договору, перерахування передплати та виникнення спірних відносин стосовно здійснення /нездійснення поставки на виконання Договору місцезнаходженням позивача була тимчасово окупована територія.
Розглянувши цю справу КГС ВС наголосив на тому, що: «… суди першої та апеляційної інстанцій не встановили, чи була здійснена і коли саме перереєстрація податкової адреси позивача на іншу територію України, що відповідно до наведених положень частини другої статті 13 Закону № 1207-VII є обов`язковою умовою для стягнення в судовому порядку на користь ТОВ "Агроінвест-М" коштів передплати за Договором, оскільки перерахування коштів з рахунку відповідача на рахунок позивача є господарською операцією, що є частиною господарської діяльності позивача, яка заборонена в силу закону до зміни його податкової адреси».
КГС ВС зазначив, що без встановлення зазначеної обставини правильне вирішення цього спору неможливе, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції (Постанова КГС ВС від 6 листопада 2025 року у справі № 911/3091/23).
Якщо заявлено вимоги, як охоплюють період до окупації?
КГС ВС здійснювався розгляд справи № 910/9680/23 за позовом ТОВ до Підприємства про стягнення боргу. Позовні вимоги обґрунтовувалися неналежним виконанням Підприємством взятих на себе зобов`язань за договором від 24.07.2020 у частині оплати виробленої Товариством електричної енергії за «зеленим» тарифом.
КГС ВС, враховуючи, що вимоги Закону № 1207-VII розповсюджуються на спірні правовідносини саме з дати тимчасової окупації відповідної території, звернув увагу на те, що «у позовній заяві Товариством заявлені вимоги про стягнення заборгованості за періоди жовтень 2021 року та з лютого по серпень 2022 року, у той час як, суди, ухвалюючи оскаржувані рішення, зазначили, що всі підписані представниками сторін у справі акти купівлі-продажу електроенергії в період часу з лютого по серпень 2022 є нікчемними правочинами, тобто судами попередніх інстанцій не надавалась правова оцінка наявним у матеріалах справи доказам в частині доводів позивача про стягнення з відповідача заборгованості за жовтень 2021 року, а також відповідну частину лютого з оцінкою аргументів щодо дії Наказу № 309 у часі та за колом осіб».
Враховуючи, що датою тимчасової окупації відповідної території є 25.02.2022, тобто майже кінець лютого місяця, при цьому судами не встановлювалась наявність/відсутність можливості визначення розміру заборгованості за період лютого місяця, коли місто Мелітополь ще не було у тимчасовій окупації, КГС ВС дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій в частині стягнення заборгованості за жовтень 2021 року та частину лютого 2022 року з направленням справи у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції (Постанова КГС ВС від 7.03.2023 у справі № 910/9680/23).
Щодо застосування ч.2 ст. 13 Закону № 1207-VII до договору про надання правничої допомоги, який укладений адвокатом з підприємцем, місцезнаходженням якого є тимчасово окупована територія України
Розглянувши справу № 910/3831/22 за позовом ТОВ «Луганськгаз Збут» до АТ «Укртрансгаз» про стягнення безпідставно отриманих коштів та трьох процентів річних, ВП ВС залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими позов задоволено. Водночас у цій же справі ВП ВС у розділі "Щодо судових витрат, пов`язаних з розглядом справи в суді касаційної інстанції" (п.п. 121-127) розглянула заяву позивача - ТОВ "Луганськгаз збут" про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, надану АО "Лекс груп", та вирішила її задовольнити повністю, стягнувши зі скаржника (відповідача) - АТ "Укртрансгаз" на користь заявника 50 000,00 грн.
Відповідно до вступної частини постанови інтереси позивача представляла адвокат Коваленко М.О., яка діяла, зокрема на підставі договору про надання правової допомоги від 3.01.2022 відповідно до умов, визначених додатковою угодою від 2.05.2022.
Наведене вказує на те, що ВП ВС під час розгляду справи та вирішення питання щодо розподілу судових витрат на правничу допомогу не визнала вказану додаткову угоду від 2.05.2022 №1 нікчемною на підставі статті 13 Закону № 1207-VII.
Хоча у цій справі ВП ВС не сформувала правовий висновок щодо застосування ч. 2 ст. 13 Закону № 1207-VII до договору про надання правничої допомоги, укладеного адвокатом з підприємцем, місцезнаходженням якого є тимчасово окупована територія України, однак в ухваленому судовому рішенні й не вказала про нікчемність такого договору. Водночас, навпаки, суд допустив у цій справі адвоката до представництва сторони, місцезнаходженням якої є тимчасово окупована територія України, та компенсував стороні витрати на правничу допомогу, одним із доказів понесення яких був цей договір.
У подальшому КГС ВС, при розгляді справи № 913/768/21 за позовом ТОВ "Сателлит" до ТОВ "Діброва" про стягнення коштів, вирішуючи питання чи розповсюджуються приписи абз.2 ч.2 ст. 13 Закону № 1207-VII на договір про надання правничої допомоги, укладений адвокатом зі суб`єктом господарської діяльності, місцезнаходженням якого є тимчасово окупована територія України, зазначив наступне.
У цій справі апеляційний господарський суд ухвалами від 15.11.2023 повернув без розгляду апеляційні скарги ТОВ "Діброва" на рішення суду першої інстанції, мотивуючи це тим, що:
- апеляційна скарга від імені ТОВ "Діброва" підписана адвокатом Бардіним І.С. - особою, яка не має права її підписувати;
- з відомостей державних реєстрів вбачається, що місцезнаходженням ТОВ "Діброва" є тимчасово окупована територія України;
- з наданого адвокатом Бардіним І.С. ордеру про надання правничої (правової) допомоги ТОВ "Діброва" вбачається, що така правова допомога надається на підставі договору про надання правової допомоги від 06.10.2023, укладений між АО "Правота" та ТОВ "Діброва", місцезнаходженням якого є тимчасово окупована територія України, то такий правочин є нікчемним в силу положень ст. 13 Закон № 1207-VII.
КГС ВС скасував зазначені ухвали, направивши справу до апеляційного господарського суду для продовження розгляду зі стадії вирішення питання про наявність або відсутність підстав для відкриття апеляційного провадження, виходячи із наступного.
«Стаття 13 Закону № 1207-VII має назву "Особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території", втім у ч.2 ст.13 вживається термін саме господарська діяльність.
Отже, можна дійти висновку, що положення ч.2 ст. 13 Закону № 1207-VII поширюється на договори, які укладаються суб`єктом господарювання при здійсненні ним господарської діяльності, тобто у випадках, коли він реалізує продукцію, виконує роботи, надає послуги.
За договором надання правничої допомоги ТОВ "Діброва" не надає послуги, а навпаки - отримує правничу допомогу від адвокатського об`єднання, тобто є споживачем послуги.
Втім, ТОВ "Діброва" є господарським товариством, суб`єктом господарської діяльності, тому, як слушно зазначає позивач у відзиві на касаційну скаргу, презюмується, що всі договори, які укладає суб`єкт господарської діяльності, пов`язані зі здійсненням ним підприємницької (господарської) діяльності, бо саме для цього і було створене це товариство».
КГС ВС наголосив, що необґрунтованим є обмеження права особи на отримання професійної правничої допомоги з тих підстав, що місцезнаходження чи місце проживання останньої в умовах війни опинилося в окупації, особливо враховуючи динамічну зміну лінії фронту та переліку окупованих/деокупованих територій.
Чинне процесуальне законодавство не забороняє таким особам виступати як позивачами, так і відповідачами в суді, тобто визнає їх процесуальну правоздатність.
Ситуація, за якої позивач за власною ініціативою звертається до суду з позовом до відповідача та при цьому вимагає позбавити (обмежити) відповідача у можливості користуватися правничою допомогою та отримати доступ до передбачених законом електронних сервісів, зокрема користуватися електронним кабінетом, направляти до суду процесуальні документи, скріплені електронним цифровим підписом, призведе до порушення наведених норм Конституції України, ГПК та основних засад господарського судочинства, зокрема принципу змагальності (Постанова КГС ВС від 26.03.2024 у справі № 913/768/21).
Підсумовуючи викладене, можна виснувати, що на сьогодні у розумінні положень Закону № 1207-VII господарська діяльність суб`єктів, місцезнаходженням яких є тимчасово окупована територія, знаходиться поза межами правового регулювання України, а вчинені ними правочини є нікчемними, а отже не створюють юридичних наслідків, тобто, не "породжують" (змінюють чи припиняють) цивільних прав та обов`язків.
Ключовим в аспекті можливості констатації, що правочин є нікчемним, є з’ясування того, чи є місцезнаходженням відповідного суб’єкта господарювання тимчасово окупована територія, та чи йде мова про здійснення відповідними суб’єктами саме господарської діяльності. Водночас означене стосується правовідносин, які виникли або продовжують існувати саме з дати тимчасової окупації відповідної території!
Правовий статус тимчасово окупованої території в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 Закону № 1207-VII не залежить від того, чи ухвалив (і якщо ухвалив - то коли саме) той чи інший повноважний орган державної влади України (РНБО, Кабінет Міністрів України чи інший орган в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України) рішення про визнання певної частини території України тимчасово окупованою. Таке рішення повноважного органу державної влади України (зокрема - і Кабінету Міністрів України) для територій, визначених у пункті 1 частини першої статті 3 Закону, має не конститутивне, а лише інформативне значення, з публічною достовірністю підтверджуючи конкретну дату, з якої фактична окупація певної частини території України почалася чи припинилася.
При цьому, як виснував КГС ВС, необґрунтованим є обмеження права особи на отримання професійної правничої допомоги з тих підстав, що місцезнаходження чи місце проживання останньої в умовах війни опинилося в окупації, оскільки чинне процесуальне законодавство не забороняє таким особам виступати як позивачами, так і відповідачами в суді, тобто визнає їх процесуальну правоздатність.
Анастасія Грабовська,
кандидат юридичних наук
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
