Криза відводів та дефіцит кадрів: чому європейські стандарти правосуддя не працюють в Україні

На шляху до Європейського Союзу Україна взяла на себе зобов’язання реформувати сектор юстиції, що визначає пріоритетність реформ у сфері правосуддя. У цьому контексті особливе значення відіграє реформа судової системи, оскільки вона безпосередньо пов’язана з виконанням вимог переговорних розділів 23 («Судова влада та основоположні права») та 24 («Юстиція, свобода та безпека»). Ці розділи відкриваються на початковому етапі переговорного процесу та закриваються серед останніх перед набуттям повноправного членства.

Аналітичний звіт «Неупередженість суду та відвід суддів у контексті п. 1 ст. 6 ЄКПЛ: аналіз практики ЄСПЛ і національний контекст», підготовлений за підтримки проєкту ЄС «Право-Justice» та презентований у квітні 2026 року, мав би стати дорожньою картою для зміцнення незалежності та неупередженості суддів. Документ дійсно вражає глибиною аналізу практики ЄСПЛ та національного контексту. Звіт систематизує практику Європейського Суду щодо неупередженості суду, виявляє прогалини у національному законодавстві  та містить практичні рекомендації для забезпечення як фактичної, так і «видимої» неупередженості правосуддя.

Авторкою звіту є докторка юридичних наук, професорка Тетяна Цувіна — експертка проєкту ЄС «Право-Justice», членкиня науково-консультативних рад при Верховному Суді й Конституційному Суді України. Це фундаментальна праця, яка пропонує «ідеальну модель» правосуддя. Проте для професійної спільноти цей звіт став лише парадною вітриною, що не повною мірою відображає складність поточних інституційних процесів.

Якщо зазирнути до залів засідань Вищої ради правосуддя чи Вищої кваліфікаційної комісії суддів, перед нами постане зовсім інша картина. Судова система перебуває в стані безперервної ліквідації та перевірок. Поки звіт наголошує на видимості правосуддя, практика органів суддівського врядування та тиск професійних громадських організацій демонструють зовсім інше: вибіркове покарання, ігнорування презумпції невинуватості та деструктивне втручання в діяльність судів.

Ідеальну картину правосуддя порушують і внутрішні системні проблеми. По-перше, через хронічний кадровий голод у багатьох судах фізично немає кому передати справу в разі задоволення відводу. По-друге, самі судді побоюються дисциплінарних проваджень за кожну ухвалу про самовідвід, оскільки скаржники часто трактують такі дії як «безпідставне затягування розгляду справи» або «відмову в доступі до правосуддя».

Стандарти ЄСПЛ та практика відводу

Розділ щодо реформування системи оцінювання суддів та дисциплінарної практики відображає комплексний підхід до підвищення якості правосуддя та зміцнення довіри до судової системи.

Звіт базується на дуальному підході Європейського суду з прав людини. Відповідно до усталеної доктрини, розрізняють суб’єктивний критерій неупередженості, який передбачає відсутність особистої зацікавленості судді, та об’єктивний критерій, що вимагає наявності достатніх процесуальних гарантій для виключення будь-яких обґрунтованих сумнівів у безсторонності суду.

У дослідженні окрему увагу приділено ситуаціям, у яких можуть виникати обґрунтовані сумніви щодо дотримання об’єктивного критерію неупередженості суду. Авторка звіту систематизує типові обставини, які в практиці Європейського суду з прав людини можуть впливати на сприйняття безсторонності судового розгляду.

Зокрема, йдеться про повторну участь судді у розгляді тієї самої справи після скасування рішень судами вищих інстанцій або після участі на стадії досудового провадження. До потенційно ризикових ситуацій також віднесено розгляд пов’язаних спорів між тими самими сторонами, наявність сімейних, родинних чи професійних зв’язків судді або працівників апарату суду з учасниками процесу, а також можливу фінансову зацікавленість.

Окремий блок аналізу стосується впливу публічної активності суддів та членів їхніх сімей у соціальних мережах. Як приклад наводиться справа Rustavi 2 Broadcasting Company LTD v. Georgia, у якій предметом оцінки стали публікації дружини судді у Facebook із критикою однієї зі сторін процесу.

Тобто, навіть за відсутності прямої упередженості подібні обставини можуть формувати у сторін провадження або суспільства сумніви щодо незалежності та безсторонності суду, що має ключове значення для дотримання стандартів справедливого судового розгляду.

Тож, особливо важливою є рекомендація щодо уніфікації процедур відводу у всіх процесуальних кодексах. Авторка звіту виділила суттєві прогалини в українських процесуальних кодексах.

У кримінальному процесі (ст. 81 КПК України) заява про відвід судді за одноособового розгляду завжди передається на розгляд іншому судді.

У цивільному, господарському та адміністративному процесах (ЦПК, ГПК, КАСУ) діє двоетапна процедура: спочатку суддя сам оцінює свою «упередженість», і лише в разі відмови передає авторозподілу для визначення іншого судді.

А в Кодексі про адміністративні правопорушення (КУпАП) процедура відводу взагалі законодавчо не врегульована, що змушує суди застосовувати аналогію права на свій страх і ризик.

Звіт пропонує європейські рекомендації: уніфікувати кодекси, посилити відповідальність за зловживання процесуальними правами, прибрати норми, які дозволяють суддям колегії передавати відводи одне одному без передачі на інший склад, та врегулювати специфіку роботи Великої Палати Верховного Суду.

Все це виглядає логічно, доцільно та прогресивно. Якби не одне але…

Дисциплінарний конвеєр

У звіті не порушується питання належного балансу між реалізацією права на відвід та запобіганням можливим зловживанням процесуальними інструментами, які можуть впливати на ефективність здійснення правосуддя.

Окремо аналізується так зване «правило необхідності» — підхід, відповідно до якого відвід усіх суддів певного суду не може бути задоволений, якщо це фактично унеможливить здійснення правосуддя та призведе до блокування доступу до суду.

В українських реаліях проблема кадрового дефіциту дедалі частіше впливає на практичне застосування стандартів неупередженості. У деяких судах першої інстанції правосуддя здійснює лише один суддя, що суттєво ускладнює реалізацію механізму відводу. У таких випадках задоволення відповідної заяви може спричинити передачу справи до іншого суду для визначення підсудності, що нерідко впливає на строки розгляду проваджень.

Подібні труднощі виникають і у судах із колегіальним розглядом справ. Зокрема, задоволення відводів або самовідводів суддів іноді ускладнює формування нового складу колегії через кадровий дефіцит, спеціалізацію суддів чи їхню попередню участь у пов’язаних провадженнях.

Така ситуація створює додатковий виклик для забезпечення балансу між дотриманням стандартів об’єктивної неупередженості, сформованих у практиці ЄСПЛ, та гарантуванням права сторін на розгляд справи упродовж розумного строку.

Подальше реформування судової системи потребує не лише вдосконалення процесуальних механізмів відводу, а й системного вирішення кадрової проблеми в судах різних інстанцій.

Головна відмінність між теорією звіту і практикою полягає в тому, що авторка звіту розглядає відвід як гарантію прав людини. Натомість український суддя розглядає відвід як джерело потенційної дисциплінарної справи.

Для забезпечення довіри суспільства до судової влади Вища рада правосуддя має демонструвати найвищі стандарти етичної поведінки та юридичної визначеності. Ключовим інструментом забезпечення такої довіри є інститут відводів та самовідводів, покликаний усунути будь-які сумніви в безсторонності суддів. Проте остання практика Вищої ради правосуддя щодо самовідводів викликає серйозні запитання у стороннього спостерігача через відсутність єдиного підходу до врегулювання конфлікту інтересів за однакових фактичних обставин.

Суддя, прагнучи дотриматися стандартів статті 6 Конвенції з прав людини та уникнути сумнівів у неупередженості, заявляє самовідвід через потенційний конфлікт інтересів або інші обставини, що можуть впливати на сприйняття безсторонності суду. Водночас таке рішення іноді стає підставою для дисциплінарних скарг із посиланням на нібито безпідставне затягування розгляду справи.

З іншого боку, відмова від самовідводу за аналогічних обставин також може використовуватися сторонами процесу як аргумент для подання скарг уже щодо можливої упередженості або порушення правил суддівської етики.

Така практика формує для суддів складну ситуацію, у якій будь-яке процесуальне рішення щодо відводу потенційно може стати предметом дисциплінарного контролю. У професійній дискусії це розглядається як один із викликів для забезпечення реальної незалежності судової влади та належного застосування європейських стандартів неупередженості суду.

Практика відводів у Вищій Раді правосуддя

Окремої уваги потребує і практика відводів та самовідводів у Вищій раді правосуддя. Проблема виникла у зв'язку з оголошенням 14 вересня 2023 року Вищою кваліфікаційною комісією суддів України конкурсу на вакантні посади в апеляційних судах.

Троє членів ВРП — Юлія Бокова, Микола Мороз та Інна Плахтій — офіційно стали учасниками цього конкурсу. Це створило потенційний конфлікт інтересів, оскільки члени ВРП, розглядаючи справи щодо суддів або членів ВККС, одночасно перебували у процедурі оцінювання з боку тієї самої ВККС.

Член ВРП Інна Плахтій неодноразово (у лютому, березні та вересні 2024 року) подавала заяви про самовідвід у справах щодо розгляду скарг на суддів. Заяви про самовідвід були обґрунтовані тим, що судді є членами Вищої кваліфікаційної комісії суддів, а член ВРП Інна Плахтій бере участь у конкурсі на посади суддів, який проводить ВККСУ, що могло викликати сумніви в її неупередженості. Аналогічну заяву про самовідвід у лютому 2024 року подавала і член ВРП Юлія Бокова.

Незважаючи на чітку аргументацію членів ВРП про наявність етичних ризиків, у задоволенні цих заяв було відмовлено. Зокрема, рішення про відмову у самовідводі Інни Плахтій підтримували члени ВРП Бондаренко Тетяна, Сасевич Олександр, Кандзюба Олег, Лук'янов Дмитро та Попікова Ольга, а ухвалу щодо відмови у самовідводі Юлії Боковій підписав Голова ВРП Григорій Усик.

Протилежна ситуація склалася при розгляді заяви про самовідвід члена Першої Дисциплінарної палати ВРП Максима Мороза у лютому 2024 року. Самовідвід стосувався розгляду скарги щодо судді Київського апеляційного суду, який на той момент був призначений членом ВККС. Аргументація Максима Мороза була ідентичною: він бере участь у конкурсі на посаду судді апеляційного суду, члени ВККС проводитимуть його кваліфікаційне оцінювання, а відповідно це може породити сумніви в його безсторонності у стороннього спостерігача.

У цьому випадку Перша Дисциплінарна палата у складі Алли Котелевець, Юлії Бокової, Тетяни Бондаренко та Оксани Кваші задовольнила заяву про самовідвід.

Спостерігаємо ситуацію, де за абсолютно однакових обставин органи ВРП приймають протилежні рішення. З одного боку, ВРП відмовляє Інні Плахтій та Юлії Боковій, фактично ігноруючи ризик «сумніву стороннього спостерігача». З іншого боку, за тієї ж мотивації задовольняється заява Максима Мороза.

Ще один прояв неоднозначної практики Вищої ради правосуддя щодо самовідводів її членів, стосується члена ВРП Романа Маселка.

Член Вищої ради правосуддя Роман Маселко на сьогодні є безумовним лідером за кількістю заявлених самовідводів у ВРП. Така статистика підсвічує глибшу проблему всередині самого органу. Йдеться саме про суперечливу практику ВРП, яка за абсолютно однакових обставин ухвалює кардинально різні рішення щодо задоволення чи відхилення таких самовідводів.

Показовою є ситуація, пов’язана з участю Романа Маселка у розгляді питань, що стосуються судді Вищого антикорупційного суду. Так, в одному з випадків Вища рада правосуддя відмовила у задоволенні заяви про самовідвід, дійшовши висновку про відсутність достатніх підстав для усунення члена Ради від розгляду справи. Водночас в іншому рішенні, ухваленому за схожих фактичних обставин, ВРП задовольнила заяву про самовідвід, врахувавши обставини, на які посилався сам член ВРП. Йшлося про наявність дружніх стосунків із сестрою судді, а також про спільну участь у створенні громадської організації.

Таким чином, у практиці ВРП простежується різний підхід до оцінки однакових або подібних обставин, що формує питання щодо передбачуваності критеріїв самовідводу та єдності дисциплінарної практики органу.

Такі взаємовиключні акти свідчать про порушення законодавства щодо врегулювання конфлікту інтересів та недотримання етичних норм. Непослідовність Вищої ради правосуддя у питаннях самовідводів не додає ані авторитету, ані неупередженості діяльності ВРП.

Тиск професійного активізму

Звіт згадує про «сприйняття суду пересічними громадянами». Легітимність судової влади в Україні прямо залежить від того, чи довіряють їй звичайні громадяни. Люди мають бачити в суді неупереджений майданчик для вирішення спорів, а не заангажовану структуру.

Водночас діяльність окремих громадських активістів і професійних організацій нерідко, навпаки, посилює сумніви в об’єктивності правосуддя.

Йдеться, зокрема, про публічну надмірну підтримку окремих суддів чи антикорупційних інституцій, а також спроби привласнення заслуг у створенні чи функціонуванні судових органів. У суспільства це може формувати враження про залежність суду від певних громадських груп.

Ще одним фактором є інформаційний медіатиск, коли учасників процесу заздалегідь оголошують «винними», а суддів критикують за будь-які рішення, що не відповідають очікуванням активістів. Така практика підриває презумпцію невинуватості та створює сумніви у неупередженості суду.

Наслідком стає зростання кількості заяв про відвід суддів, затягування процесів та ризик перетворення судових проваджень на майданчик для публічного тиску замість незалежного правосуддя.

Реформа оцінювання суддів

Справжнім випробуванням для судової системи у 2026 році є масштабне кваліфікаційне оцінювання суддів та конкурси до судів різних інстанцій, які проводяться ВККС за участі Громадської ради доброчесності. І тут проблематика відводів та неупередженості, висвітлена у звіті, набуває викривленого значення.

Під час кваліфікаційного оцінювання ВККС та ГРД активно аналізують судову практику кандидата. У межах цих процедур аналізується не лише професійна діяльність кандидата, а й питання можливих конфліктів інтересів та дотримання стандартів суддівської етики. Водночас, надмірно широке або формалізоване тлумачення критеріїв доброчесності може створювати ризики суб’єктивного підходу під час оцінювання суддів та кандидатів.

Аналітичний звіт є комплексним і ґрунтовним документом, який узагальнює стандарти неупередженості суду та наближає українську правову доктрину до підходів, сформованих у практиці ЄСПЛ.

Водночас документ виходить із моделі судової системи, яка функціонує в умовах повного кадрового забезпечення, інституційної стабільності та високого рівня правової культури. У такій конструкції інститути відводу та оцінки неупередженості розглядаються як класичні гарантії справедливого суду.

В Україні ж інститут відводів та оцінки неупередженості штучно інтегрований у систему постійного тиску на суддівський корпус. Поки ВККС оцінює кандидатів за стандартами бездоганної неупередженості, суди припиняють роботу через відсутність кадрів.

Автор: Володимир Право

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.