ВП ВС роз’яснила підстави оспорення фраудаторних правочинів за статтями 3 та 13 ЦК України

Господарський договір може бути оспорений як такий, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України).

Водночас позов про визнання такого правочину недійсним з підстав фраудаторності може бути поданий третьою особою, яка не була стороною цього правочину, проте є кредитором відповідача в іншому зобов’язанні та пред’явила майнову вимогу (зокрема, набула або може набути статусу стягувача у виконавчому провадженні).

Як зазначили у Верховному Суді, такі висновки зробила Велика Палата ВС.

Відповідно до обставин справи ТОВ оспорило в судовому порядку укладені між відповідачами договори позики, договір застави транспортних засобів і договір про припинення зобов’язання переданням відступного як такі, внаслідок вчинення яких один з відповідачів, який є боржником, позбувся ліквідних активів, за рахунок яких могли бути задоволені вимоги позивача.

Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили.

Заявник обґрунтовував касаційну скаргу у цій справі, зокрема, тим, що суди визнали недійсними правочини не на підставі конкретних норм закону про недійсність правочинів, а на підставі «загальних засад про добросовісність та неприпустимість зловживання правом», які не можуть бути застосовані до суб’єктів господарської діяльності за межами процедури визнання боржника неплатоспроможним.

Здійснивши перегляд рішення у справі, Велика Палата ВС врахувала, що в ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій, спрямованих на виведення майна боржника на користь третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов’язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони в цивільних правовідносинах.

Велика Палата ВП виснувала, що фраудаторний правочин може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України).

У постанові від 18 грудня 2024 року у справі № 916/379/23 Велика Палата Верховного Суду, кваліфікуючи правочин як фраудаторний і визначаючи правові підстави для визнання його недійсним, застосовувала норми п. 6 ч. 1 ст. 3, частин 1–4 ст. 13, ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що нормативна підстава для кваліфікації правочину як фраудаторного і визнання його недійсним за статтями 3, 13 ЦК України (всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом) є достатньою.

ВП ВС також зауважила, що потрібно розмежовувати конкурсне і позаконкурсне оспорення фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що перебуває в інших осіб.

З огляду на наведене Велика Палата ВС зазначила, що оспорити фраудаторний правочин може заінтересована особа, яка не була його стороною. У разі звернення з таким позовом третьої особи (не сторони договору) з метою захисту її прав та інтересів як кредитора в іншому зобов’язанні вимога про визнання недійсним фраудаторного правочину є правомірним та ефективним способом захисту, оскільки кредитор зазвичай зацікавлений у поверненні йому грошових коштів, а не майна, яке надалі буде потрібно відчужувати задля отримання цих коштів.

У цій справі, погоджуючись із висновком судів першої та апеляційної інстанцій про недійсність договору застави та договору про припинення зобов’язання з підстав їх фраудаторності, водночас Велика Палата ВС визнала помилковим їхній висновок про недійсність договорів позики, оскільки він зроблений без визначення наявності ознак фраудаторного правочину в цих договорах або їх необхідності для вчинення наступних правочинів із передачі майна в заставу і надалі у власність. Тому в частині визнання недійсними договорів позики судові рішення були скасовані з ухваленням нового рішення, яким у задоволенні цих вимог відмовлено.

Постанова ВП ВС від 4 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.