Відступлення від правових висновків ВСУ: аналіз судової практики у цивільних справах

09:03, 29 августа 2018
Для уніфікації змінених ВП ВС правових позицій ВСУ коротко зупинимося на них та проаналізуємо.
Відступлення від правових висновків ВСУ: аналіз судової практики у цивільних справах

Дмитро Луспеник,
Секретар Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду,
секретар Пленуму Верховного Суду, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного процесу

Серед численних новел Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК) важливе місце посідає процедура, яка має на меті забезпечення єдності судової практики, а саме: розгляд справ у складі палати, об’єднаної палати касаційного суду або Великої Палати Верховного Суду (ВП ВС).

Здебільшого це стосується справ, які розглядають касаційні суди у складі Верховного Суду (ВС) та формують судову практику. Разом з тим судова практика зі створенням нового ВС формується не на порожньому місці, і тому ніяким чином судді не можуть оминати ті правові позиції, які були висловлені Верховним Судом України (ВСУ), оскільки, відповідно до статті 360-7 ЦПК 2004 року, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

У зв’язку з цим у пункті 7 Перехідних положень нового ЦПК передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об’єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об’єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Надання законодавцем такого права лише суду касаційної інстанції не є недосконалістю процесуальних норм, а є тим механізмом, який має забезпечити єдність судової практики, аби позиції суду стали надійними «стовпами» і джерелами судової практики, сприяли прогнозованості вирішення окремих категорій справ. 

Забезпечення єдності судової практики було пріоритетним у роботі Касаційного цивільного суду (КЦС) у складі ВС. За час, що був до початку саме процесуальної діяльності (початок січня 2018 року), КЦС на нарадах суддів постійно узагальнював і обговорив практично всі правові позиції ВСУ з метою напрацювання спільних і єдиних підходів, визначився із тим, які правові висновки ВСУ є спірними та потребують корегування.

Слід зазначити, що під час розроблення процесуальних кодексів, коментування науковцями та практиками їх проектів, а після набрання ними чинності і першої практики застосування ВС вказаної вище новели ЦПК (як і інших процесуальних кодексів) в юридичній літературі не вщухають дискусії з того, чи буде новий ВС відступати від правових позицій ВСУ, які будуть мотиви, чи буде їх ігнорувати. 

Наприклад, Н. Зозуля у своїй статті «Правові позиції Верховного Суду як основа сталості та єдності судової практики» (Українське право) ще 14.11.2017 писала: є підстави сподіватись, що новий Верховний Суд  перегляне найбільш неоднозначні та суперечливі правові позиції Верховного Суду України та виправить помилки правозастосування, допущені цим судом, а також  напрацює та сприятиме розвитку єдиної судової практики в Україні шляхом якісного перегляду судових справ та прийняття справедливих і законних рішень.

Після початку розгляду справ, використовуючи надане процесуальними нормами повноваження, КЦС часто звертався до ВП ВС, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВСУ. Здебільшого мотиви, з яких КЦС звертався до ВП ВС, знайшли своє аргументоване підтвердження у мотивованих постановах ВП ВС. До речі, слід відзначити й те, що у багатьох випадках ВП ВС, погоджуючись з мотивами КЦС, поверталась до правових позицій, раніше висловлених у судових рішеннях вищими спеціалізованими судами (ВССУ, ВГСУ, ВАСУ), а також в їх постановах пленумів.   

З урахуванням формату публікації та для уніфікації змінених ВП ВС правових позицій ВСУ, коротко зупинимося на них та проаналізуємо.

  1. Споживачі судовий збір не платять на будь-якій стадії процесу

ВССУ постійно займав таку принципову позицію. Зокрема про це зазначено у пунктах 6-7 постанови Пленуму ВССУ від 17 жовтня 2014 року №10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах». Разом з тим у постанові ВСУ від 6 вересня 2017 року №6-185цс17 висловлена правова позиція про те, що споживач звільняється від сплати судового збору лише при поданні позовної заяви і має сплатити судовий збір за подання до суду, зокрема апеляційної/касаційної скарги. Посідаючи принципову позицію, ВССУ в ухвалі від 04 жовтня 2017 року у справі № 6-4926 св 17 з урахуванням положень частини першої статті 360-7 ЦПК 2004 року відступив від правової позиції ВСУ з одночасним наведенням відповідних правових мотивів. Проте ВСУ і після цього посідав протилежну позицію, зазначаючи, що споживач звільняється від сплати судового збору лише при поданні позовної заяви (постанови у справах: №6-185 цс 17, №6-916 цс 17 від 11 жовтня 2017 року).

У зв’язку з цим КЦС 16 січня 2018 року передав відповідну справу на розгляд ВП ВС, мотивуючи ухвалу тим, що є правові підстави для відступлення від правової позиції ВСУ, викладеної у постановах №6-185 цс 17, №6-916 цс 17.

Постановою від 21 березня 2018 року (справа №761/24881/16-ц, провадження №14-57 цс 18) ВП ВС погодилась з позицією КЦС, роз’ясненнями Пленуму ВССУ і відступила від практики ВСУ, зазначивши, що споживачі звільнені від сплати судового збору на всіх стадіях судового процесу (частина третя статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів»).

  1. Юрисдикція. Спір за позовом кредитора-юридичної особи до боржника-юридичної особи та поручителів-фізичних осіб про стягнення кредитної заборгованості підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства

ВССУ з першого дня своєї роботи посів відмінну від ВСУ позицію і в пункті 2 постанови Пленуму від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що випливають із кредитних правовідносин» зазначив, що справи, в яких однією із сторін є фізична особа, якщо вимоги взаємопов’язані, то, незалежно від того, що і позивач, і інший відповідач є юридичними особами, підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства. ВСУ не погодився з такою правовою позицією, унаслідок чого судові рішення скасовувались, а позови в частині вимог юридичної особи до юридичної особи закривались, оскільки належали до юрисдикції господарських судів, а решта вимог (банку до фізичної особи) про стягнення кредиту розглядалась за правилами ЦПК. Всі судові рішення, де ВССУ займав протилежну позицію або відступав від висновку ВСУ, були скасовані.

КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і 1 лютого 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС.

Постановою від 13 березня 2018 року у справі №415/2542/15-ц (провадження №14-40 цс 18) ВП ВС погордилась з роз’ясненнями Пленуму ВССУ і відступила від висновків, яких дійшов ВСУ у постанові №923 цс 16 від 01 березня 2017 року). Аналогічного висновку дійшла ВП ВС у постанові № 14-41 цс 18 від 21 березня 2018 року (справа №2-1390/11), відступивши від правової позиції ВСУ, викладеної у постанові від 01 липня 2015 року (справа №6-745 цс 15). ВП ВС дійшла висновку, що спір за позовом кредитора-юридичної особи до боржника-юридичної особи та поручителів-фізичних осіб про стягнення кредитної заборгованості підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, якщо він поданий до 15 грудня 2017 року. При цьому у подальшому для визначення юрисдикції пріоритетним є особа боржника (юридична чи фізична), оскільки вимоги, що випливають з поруки чи застави, є акцесорними.   

  1. Кредит. Після закінчення строку дії кредитного договору проценти та неустойка боржником не платяться

ВССУ у пункті 17 постанови Пленуму від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що випливають із кредитних правовідносин» рекомендував судам за порушення позичальником своїх кредитних зобов’язань після спливу строку кредитного договору стягувати кошти, передбачені виключно статтею 625 ЦК, а не проценти за користування кредитом та неустойку, оскільки строк дії кредитного договору сплив. По суті ВССУ погодився із тією судовою практикою, яка до цього склалася у ВСУ, про що йшлося в Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009–2010 роки), проведеного ВСУ і затвердженого 07 жовтня 2010 року.

Проте у подальшому ВСУ змінив свою правову позицію, виклавши її так: проценти за кредитом і неустойка платяться у межах позовної давності до дня звернення до суду (постанова від 02 грудня 2015 року у справі №6-249 цс 15 та інші). Тобто суди стягували кредитну заборгованість поза межами позовної давності, але лише за три роки до пред’явлення позову (основний борг) і за рік (неустойка) або, якщо позов і пред’являвся в межах позовної давності, ці суми стягувалися незалежно від того, що строк кредитного договору сплив, адже основне зобов’язання належним чином не виконано (стаття 599 ЦК).  

КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 23 січня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 28 березня 2018 року (справа №444/9519/12, провадження №14-10 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, роз’ясненнями Пленуму ВССУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-249 цс 15 від 02 грудня 2015 року, зазначивши, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред’явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання.

  1. Кредит. Розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє. З цього моменту у позичальника залишається обов’язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору

Розірвання кредитного договору — це припинення зобов’язання на майбутнє. Такою була судова практика, і її дотримувався ВСУ. Тобто після цього моменту проценти за користування кредитом та неустойка не нараховувались. Про це зазначено в Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009–2010 роки), проведеного ВСУ і затвердженого 07 жовтня 2010 року. Проте у подальшому ВСУ змінив свою правову позицію, виклавши її так: розірвання за рішенням суду кредитного договору не скасовує сам факт укладення та дії договору, а також залишає в дії окремі його умови щодо зобов’язань сторін. Оскільки боржник зобов’язання не виконав, то не припиняються правовідносини сторін кредитного договору, який не звільняє від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє права на отримання сум, передбачених умовами договору та ЦК (постанова від 09 вересня 2015 року у справі №6-939 цс 15).

Ухвалою КЦС від 18 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВП ВС, яка постановою від 13 червня 2018 року (справа №548/981/15-ц, провадження №14-182 цс 18) погодилась з раніше існуючою судовою практикою, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-939 цс 15 від 09 вересня 2015 року, зазначивши, що розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факти укладення та дії цього договору включно до моменту його розірвання. Тому з моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов’язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору. Права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12, провадження №14-10 цс 18).

  1. Кредит. Після звернення до суду з позовом про дострокове стягнення кредиту проценти та неустойка боржником не платяться

ВССУ у пункті 17 постанови Пленуму від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що випливають із кредитних правовідносин» також рекомендував судам за порушення позичальником своїх кредитних зобов’язань після ухвалення судового рішення про дострокове стягнення кредиту стягувати грошові кошти, передбачені лише статтею 625 ЦК, а не проценти за користування кредитом та неустойку, оскільки строк дії основного зобов’язання сплив. По суті ВССУ також погодився із тією судовою практикою, яка до цього склалася у ВСУ, про що йшлося в Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009–2010 роки), проведеного ВСУ і затвердженого 07 жовтня 2010 року. Проте у подальшому ВСУ змінив свою правову позицію, виклавши її так: наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК (постанова від 23 вересня 2015 року у справі №6-1206 цс 15 та інші).

КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 04 квітня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 04 липня 2018 року (справа №310/11534/13-ц, провадження №14-154 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, роз’ясненнями Пленуму ВССУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-1206 цс 15 від 23 вересня 2015 року, зазначивши, що після звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту, незалежно від способу такого стягнення, змінюється порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов’язання, відповідно до частини другої статті 625 ЦК, а не у вигляді стягнення процентів та неустойки.

  1. Іпотека. Незазначення в резолютивній частині судового рішення початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не є безумовною підставою для його скасування

ВССУ у пункті 42 постанови Пленуму від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що випливають із кредитних правовідносин» роз’яснив судам, як саме має викладатися резолютивна частина рішення суду у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки з посиланням на положення статті 39 Закону України «Про іпотеку». ВССУ тут нічого не тлумачив і норму права не уточнював, але вважав, що на це судам слід звернути увагу, оскільки проведене узагальнення показувало певні проблемні моменти правозастосування. Тому ВССУ зазначив, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Але саме у цьому, здавалося би, елементарному й безспірному правовому питанні ВСУ у подальшому менш ніж за рік тричі змінював правову позицію, повертаючись до попередньої. Це в свою чергу потягло скасування понад 50 судових рішень ВССУ, і, як наслідок, ВССУ через обов’язковість висновку ВСУ скасував понад 400 судових рішень нижчестоящих судів, а відповідно апеляційна інстанція скасовувала судові рішення першої інстанції. При цьому почергово скасовувались судові рішення, де суди виконували вказівки ВССУ, але у подальшому ВСУ змінював позицію.   

Саме на це КЦС послався в ухвалі від 25 січня 2018 року (провадження №61-170 св 18), передаючи справу на розгляд ВП ВС. Здається, саме КЦС вперше ввів у судову практику застосування принципу правового пуризму, який розуміється як надмірне прагнення до чистоти, переваги форми над змістом. При цьому послався на відповідну практику Європейського суду з прав людини.

ВП ВС постановою від 21 березня 2018 року (справа №245/3619/15-ц, провадження №14-11 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, роз’ясненнями Пленуму ВССУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-61 цс 15 від 27 травня 2015 року, зазначивши, що лише незазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень. Також ВП ВС погодилася із застосуванням принципу правового пуризму.

  1. Іпотека. Зі смертю позичальника зобов’язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, а строки пред’явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника (преклюзивні строки) і порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України

У судові практиці склалась різна позиція щодо строків пред’явлення вимог кредитодавцем до спадкоємців позичальника. Різними є й наукові думки. У зв’язку з цим 08 квітня 2015 року у справі №6-33 цс 15 ВСУ висловив правову позицію і зазначив, що оскільки зі смертю боржника зобов’язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281, 1282 ЦК щодо строків пред’явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора. Недотримання кредитором передбачених статтею 1281 ЦК строків пред’явлення вимог (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців. Проте вже 17 лютого 2016 року у справі №6-31 цс 16 ВСУ дійшов іншого правового висновку і зазначив, що строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, право власності на який перейшло до спадкоємців, встановлюється загальними положеннями про позовну давність, а не статтею 1281 ЦК.

КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 01 лютого 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 17 квітня 2018 року (справа №522/407/15-ц, провадження №14-53 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові № 6-31 цс 16 від 17 лютого 2016 року, зазначивши, що поняття «строк пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців» не тотожне поняттю «позовна давність». Оскільки зі смертю позичальника зобов’язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред’явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК. Тобто стаття 1281 ЦК, яка визначає преклюзивні строки пред’явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов’язань, забезпечених іпотекою.

  1. Позовна давність. У разі неналежного повідомлення відповідача про дату судового засідання при ухваленні заочного рішення заява про застосування позовної давності може бути подана й після ухвалення рішення

ВССУ і ВГСУ займали правову позицію про те, що якщо відповідач неналежним чином був повідомлений про дату судового засідання, то заявити про застосування позовної давності (частина третя статті 267 ЦК) він може і на стадії апеляційного перегляду (пункт 2.1 постанови Пленуму ВГСУ від 29 травня 2013 року №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»).   

Проте ВСУ не погоджувався з такою правовою позицією, зазначаючи, що позовна давність є інститутом матеріального права, а на стадії апеляційного перегляду нові матеріально-правові вимоги заявлятися не можуть (постанови ВСУ від 30 вересня 2015 року у справі №6-780цс15; від 11 жовтня 2017 року у справі №6-1374цс17 та інші).

КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 07 лютого 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 17 квітня 2018 року (справа №200/11343/14-ц, провадження №14-59 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, з роз’ясненнями Пленуму ВГСУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у наведених вище постановах №6-780цс15 та № 6-1374цс17, зазначивши, якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить по ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.

  1. Позовна давність. До негаторного позову позовна давність не застосовується

ВССУ у пункті 36 постанови Пленуму від 07 лютого 2014 року №5 «Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав» роз’яснив судам, що на негаторний позов положення про позовну давність не поширюються, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. По суті такої самої позиції раніше дотримувався і ВСУ. Проте у подальшому ВСУ змінив свою правову позицію, зазначивши, що у такому разі позовна давність обчислюється у загальному порядку, тобто з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушене право (постанова від 27 січня 2016 року у справі №6-2913 цс 15).

КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 11 квітня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 04 липня 2018 року (справа №653/1096/16-ц, провадження №14-181 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, роз’ясненнями Пленуму ВССУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-2913 цс 15 від 27 січня 2016 року, зазначивши, що, допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж усього часу тривання відповідного правопорушення.

     10. Сімейні. Зобов’язання зі сплати аліментів носить періодичний характер і повинне виконуватися щомісяця, тому при розгляді спорів про стягнення пені від суми несплачених аліментів суд повинен з’ясувати розмір несплачених аліментів за кожним із цих періодичних платежів

Застосування у судовій практиці статті 196 СК, згідно з якою при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) в розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожний день прострочення, також було неоднозначним через недосконалість конструкції правової норми, про що зазначали науковці, зокрема в коментарях до СК. Змінювались і правові позиції ВСУ. Так, від початку застосування нового СК (з 1 січня 2004 року) ВСУ дотримувався правової позиції про те, що розмір нарахованої пені обчислюється на всю суму несплачених аліментів за кожний день (наприклад, у рішенні ВСУ (ще як суд касаційної інстанції) від 10 червня 2009 року у справі №6-2304 св 08). Цю позицію ВСУ підтримував і пізніше, наприклад, у постанові від 11 вересня 2013 року у справі №6-81 цс 13 та інших. Така судова практика тривала доволі значний період, проте постановою від 01 липня 2015 року у справі №6-94 цс 15 ВСУ відповідно до статті 360-7 ЦПК 2004 року відступив від своєї правової позиції і зазначив, що пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилось стягнення аліментів. При цьому сума заборгованості аліментів за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється, виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались.

КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 23 січня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 25 квітня 2018 року (справа №572/1762/15-ц, провадження №14-37 цс 18) погодилась з мотивами касаційного цивільного суду, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-94 цс 15 від 01 липня 2015 року, зазначивши, що загальна сума пені за несплату або несвоєчасну сплату аліментів має розраховуватися за формулою: ∑p=(A1×1%×Q1)+(A2×1%×Q2)+……….(An×1%×Qn), розшифрувавши цю формулу. При цьому пеня за заборгованість зі сплати аліментів нараховується на всю суму несплачених аліментів за кожний день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, в якому не проводилося стягнення.

      11. Сімейні. При наданні дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди батька пріоритетним є найкращі інтереси дитини, а не принцип рівності прав батьків щодо дитини   

При здійсненні батьками батьківських прав і обов’язків між ними завжди можуть виникати спори щодо виховання дітей, тому справи щодо дітей завжди були і є складними, якщо не з правової точки зору, то з моральної та емоційної складових.

Практика ВСУ йшла таким чином, що пріоритетним при розгляді цієї категорії справ було дотримання принципу рівності прав батьків щодо дитини. Проте КЦС з цим не погодився і 16 травня 2018 року справу за позовом про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди батька передав на розгляд ВП ВС з метою відступу від правової позиції ВСУ, викладеної у постанові від 12 квітня 2017 року у справі №6-15 цс 17, зазначаючи, що з урахуванням норм СК, Конвенції про права дитини, рішення Європейського суду з прав людини у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року пріоритетним має бути саме найкращі інтереси дитини.

ВП ВС погодилась з мотивами КЦС і постановою від 04 липня 2018 року у справі №712/10623/17 (провадження №14-244 цс 18) відступила від зазначеного вище висновку, викладеного у постанові від 12 квітня 2017 року у справі №6-15 цс 17, зазначивши, що тимчасовий виїзд за кордон у супроводі одного з батьків має відповідати найкращим інтересам дитини і такий дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.

     12. Страхування. Покладання обов’язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності

ВССУ у пункті 16 постанови Пленуму від 01 березня 2013 року №4 «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» надав судам рекомендації щодо застосування статті 3 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», вказавши: якщо винний страхувальник не погоджується на відшкодування шкоди, то потерпілому шкоду відшкодовує страховик, враховуючи мету та призначення такого страхування. Такою була судова практика, і суди застосовували таке роз’яснення.   

Проте у подальшому ВСУ змінив правову позицію, виклавши її так: страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування (постанова від 23 грудня 2015 року у справі №6-2587 цс 15 та інші).

КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 12 квітня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 04 липня 2018 року (справа №755/18006/15-ц, провадження №14-176 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, роз’ясненнями Пленуму ВССУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-2587 цс 15 від 23 грудня 2015 року, зазначивши, що відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у страховика не виник обов’язок з виплати страхового відшкодування, чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. Покладання обов’язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»).

     13. Страхування. Юрисдикція. Позов юридичної особи до юридичної особи-страховика і фізичної особи-страхувальника міг бути предметом розгляду за правилами цивільного судочинства

У судовій практиці за часів ЦПК 1963 року і за часів ЦПК 2004 року справи, де однією зі сторін позову була фізична особа, а вимоги були взаємопов’язаними, розглядалися у порядку цивільного судочинства. Відповідних заборон у процесуальних регламентах не було, і це пов’язано також із тим, що саме спільний розгляд таких вимог є ефективним, направленим на реалізацію принципу повноти, всебічності й об’єктивності з’ясування обставин справи.

Проте ВСУ 24 лютого 2016 року скасував судові рішення, зокрема ВССУ, і закрив провадження у справі, де одним з відповідачів була фізична особа, у частині позовних вимог юридичної особи-страховика до юридичної особи про відшкодування шкоди, вказавши на те, що в цій частині спір належить до розгляду господарськими судами (справа №6-1009 цс 15). З цього часу суди розмежовували юрисдикційність спору, що не впливало на повноту судового розгляду і, по суті, судова влада двічі розглядала один і той самий спір за тим самим ДТП: цивільні суди у частині вимог, де стороною у справі була фізична особа, а господарські суди — де стороною у тому самому спорі була юридична особа. І нерідко ухвалювались протилежні, конфліктні судові рішення.      

Ухвалою КЦС від 21 березня 2018 року справу передано на розгляд ВП ВС, яка постановою від 20 червня 2018 року (справа №308/3162/15-ц, провадження №14-178 цс 18) погодилась з раніше існуючою судовою практикою, хоча і не зазначила про відступлення від висновку ВСУ, викладеного у наведеній вище постанові, оскільки предмет допуску до ВП ВС був іншим, проте зазначила, що заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення страхового відшкодування, трьох процентів річних від простроченої суми, а також інфляційних втрат солідарно з відповідачів могла бути предметом розгляду як за правилами цивільного, так і за правилами господарського судочинства, оскільки зазначені стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову — обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Таким чином, позовні вимоги про стягнення з відповідачів страхового відшкодування, трьох процентів річних від простроченої суми, а також інфляційних втрат, подані до суду до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року №2147-VIII, могли розглядатися за правилами цивільного судочинства.

     14. Оскарження рішень чи дій державного виконавця, вчинених під час виконання зведеного виконавчого провадження, належить до адміністративної юрисдикції

ВССУ у пункті 9 постанови Пленуму від 07 лютого 2014 року №6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» роз’яснив судам, що скарги щодо рішень, дій державного виконавця, прийнятих із метою виконання зведеного виконавчого провадження, належать до юрисдикції адміністративних судів. Такі самі роз’яснення надані спеціалізованим судам постановами Пленумів ВАСУ та ВГСУ. Проте ВСУ змінив правову позицію, виклавши її так: статтею 383 ЦПК 2004 року встановлено порядок оскарження дій державного виконавця щодо виконання судового рішення, прийнятого у порядку цивільного судочинства, у період до прийняття зведеного виконавчого провадження, а тому це виключає юрисдикцію адміністративних судів (постанова від 16 листопада 2016 року у справі №6-931 цс 16).

Ухвалою КЦС від 18 січня 2018 року справу передано на розгляд ВП ВС, яка постановою від 14 березня 2018 року (справа №660/612/16-ц, провадження №14-19 цс 18) по суті погодилась з роз’ясненнями пленумів вищих спеціалізованих судів, хоча і не зазначила про відступлення від висновку ВСУ, викладеного у наведеній вище постанові, оскільки предмет допуску до ВП ВС був іншим, проте зазначила, що оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органа ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об’єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, відповідно до частини першої статті 287 КАС.

     15. ДВС. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні

Державний виконавець зобов’язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Останнім часом все більше судових рішень у кредитно-іпотечних справах ухвалюється зі стягненням кредитної заборгованості в іноземній валюті або з визначенням еквіваленту іноземної валюти до гривні. Звичайно, що при виконанні таких судових рішень виникають питання належного виконання, з дотриманням «курсової різниці». На жаль, ВСУ у такій категорії справ змінював свої правової позиції, що не забезпечувало єдність судової практики. Так, 12 липня 2017 року у справі №6-708 цс 17 ВСУ зазначив, що рішенням суду кредитна заборгованість стягнута в іноземній валюті, що передбачено кредитним договором. Закінчивши виконавче провадження стягненням боргу у гривні, суду слід перевірити, який доларовий еквівалент на виконання рішення суду стягнуто державним виконавцем. Проте вже 13 вересня 2017 року ВСУ у постанові по справі №6-1445 цс 17 змінив свою правову позицію, не вказуючи про це, як вимагала стаття 360-7 ЦПК 2004 року, зазначивши, що законодавством державного виконавця не наділено правом змінювати суму заборгованості, розраховану та визначену у рішенні суду, де визначено доларовий еквівалент гривні.

КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 28 березня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 04 липня 2018 року (справа №761/12665/14-ц, провадження №14-134 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-1445 цс 17 від 13 вересня 2017 року, зазначивши, що у разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Перерахування стягувачеві суми у національній валюті України чи іншій валюті, аніж валюта, зазначена у резолютивній частині судового рішення, не вважається належним виконанням судового рішення.

У наступних публікаціях ми проаналізуємо, в яких спорах і за якими категоріями справ КЦС звертався до Великої Палати Верховного Суду з виключною правовою проблемою (частина п’ята статті 403 ЦПК), оголосимо отриманий результат, а також розкажемо про розгляд справ ВП ВС з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм права (пункт 2 Перехідних положень нового ЦПК) і усунення неоднакового застосування норм права Об’єднаною палатою КЦС у складі ВС (частина друга статті 403 ЦПК).

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Втручання суду в розподіл справ стане неможливим
Сегодня день рождения празднуют
  • Тарас Бисага
    Тарас Бисага
    судья Апелляционного суда Закарпатской области
  • Владимир Дикий
    Владимир Дикий
    председатель Носовского районного суда Черниговской области
  • Анна Крыжановская
    Анна Крыжановская
    судья Апелляционного суда Киева
  • Лариса Татарчук
    Лариса Татарчук
    заместитель председателя Бабушкинского районного суда Днепропетровска
Новости онлайн