Нестандартність правового мислення в роботі юриста

11:03, 6 августа 2012
Мислення — це особлива ідеальна діяльність людини, яка виникає, формується, розвивається в суспільстві,...
Следите за актуальными новостями в соцсетях SUD.UA

Мислення — це особлива ідеальна діяльність людини, яка виникає, формується, розвивається в суспільстві, коли людина перебуває у певному соціокультурному середовищі і вступає в багатогранні відношення з природнім і соціальним світом, що її оточує[1]. Мислення – це психічний пізнавальний процес, спрямований на активне відображення суб’єктом об’єктивної дійсності, форма внутрішньої психічної діяльності, на відміну від зовнішньої, яка орієнтовна на перетворення матеріального та культурного світу[2].

Поняття мислення перебуває у тісному зв'язку з поняттями «буття», «матерія», «людина», «пізнання», «знання», «ідея» і т.п. Воно є фундаментальним у концептуальних системах знання філософів минулого та сучасності. Мислення (гр. νους - розум) і взаємопов'язані з ним поняття – «відображення», «образ», «відчуття», «поняття», «знання» – були сформовані античними філософами (Геракліт, Анаксагор, Демокрит, Епікур, Сократ, Платон, Аристотель та ін.) Так, Сократ, на початку діалогу намагався уточнити основні поняття й визначення, розвиваючи логіку мислення й користуючись індукцією, прагнув підвести співрозмовника до істини[3].

У концептуальних системах представників класичної німецької філософії (Еммануїл Кант, Йоганн Готліб Фіхте, Фрідріх Вільгельм Шеллінг, Георг Гегель) мислення розглядається як акт самодіяльності суб'єкта, що породжує різні інтелектуальні, уявні феномени - поняття, принципи, закони, ідеї, ідеали, тобто знання.

Основними функціями мислення є: пізнавальна (відображення світу і самовідображення), проектуюча (побудова планів, проектів, моделей практичної і теоретико-пізнавальної діяльності), прогнозуюча (прогнозування або передбачення наслідків своїх дій, своєї діяльності, прогнозування майбутнього), інформаційна (засвоєння інформації про знання та її смислова переробка), технологічна (розробка правил, норм, стандартів, рецептів життєдіяльності людини і суспільства в різних формах і проявах), рефлексивна (самопізнання розуму, самоаналіз), інтерпретаторська (тлумачення, осмислення продуктів людської культури), аналітична і синтетична, постановка та розв'язання різноманітних задач і проблем.

Цікавим у рамках цієї праці є з’ясовування питань, пов’язаних з  проблемою практичного мислення . Видатний науковець Б.М. Тєплов чітко розрізняє уявлення про почуттєво-дієве орієнтування та, власне, практичне мислення, як таке. Б.М. Тєплов розкрив психологічну характеристику практичного мислення, проаналізував форми отримання інформації та способи її особистісної інтерпретації (формування «особистісних смислів»), шляхи її перетворення на мотив вчинку, діалектику вербальних, образних і сенсомоторних форм психічних процесів та ін. [4].

Він провів грань між теоретичним і практичним видам мислення: «По-перше, робота практичного мислення спрямована на вирішення часткових, конкретних завдань, тоді як робота теоретичного мислення спрямована в основному на знаходження загальних закономірностей, принципів організації виробництва. По-друге, практичне мислення завжди обмежене жорсткими умовами терміну прийняття рішення щодо того чи іншого завдання»[5].

С.Л. Рубінштейн у своїй праці «Основы психологии» [6] критично осмислив та проаналізував праці вітчизняних і зарубіжних учених щодо практичного мислення, які його розуміли насамперед у генетичному плані. Він виділив три особливості практичного мислення (воно збігалося з наочно-дієвим): збіг поля зору думки і наочного споглядання («созерцания», за С.Л. Рубінштейном), специфіку ситуації дії, можливість «мислення діями». Теоретичне мислення спирається на практику в цілому, незалежно від одиничного випадку практики; практичне мислення завжди безпосередньо пов’язане з тією приватною, практичною ситуацією, в якій здійснюється дія»[7].  

Проблема практичного інтелекту та мислення також досить активно досліджується й західними науковцями (Б. Рогофф, Дж. Лейв, С. Скрібнер, Р. Стернберг, К. Вагнер тощо). У цьому плані досить популярними є збірники наукових праць «Повсякденне пізнання: його розвиток у соціальному контексті» (за редакцією Б. Рогоффа та Дж. Лейв)[8], «Практичний інтелект. Природа і походження знань, умінь в повсякденному світі» (за редакцією Дж. Стернберга та К. Вагнера)[9]. У першому збірнику наукових праць міститься дослідницький матеріал про специфіку повсякденного мислення, подано результати дослідження вирішення завдань повсякденного життя.

Особливе значення проблема практичного мислення в останні роки набула в психології праці та інженерній психології (Д.М. Завалишина, О.О. Крилов, Ю.К. Корнілов, Т.В. Кудрявцев, Б.Ф. Ломов, В.О. Моляко, Н.І. Пов’якель та ін.). Наприклад, дослідження українського психолога В.О. Моляки спрямовані на обґрунтування психології конструкторської діяльності[10]. На межі двох наук - психології і юриспруденції, - розвивається також юридична психологія яка, своєю чергою, безпосередньо пов'язана з людиною як особистістю і суб’єктом права. Методологічна особливість юридичної психології полягає у тому, що центр пізнання переноситься на особистість, як суб'єкта правовідносин. Отже, якщо право в першу чергу виділяє в людині правопорушника, то юридична психологія досліджує особу в правопорушнику, свідку, потерпілому і т.д.

На думку О.В. Драпак, можна виокремити три дихотомії «практично-теоретичне мислення»[11]. По-перше, це розуміння практичного мислення як мислення, яке протікає у формі дій, це цілевідповідна взаємодія суб’єкта та об’єкта.

У цьому випадку теоретичне мислення розуміється як внутрішня, теоретична діяльність. Такої думки дотримувалися М.Я. Басов, К. Бюлер, Л.С. Виготський, В. Келер, О. Ліпман, Г. Боген, Ж. Піаже, С.Л. Рубінштейн.

По-друге, практичне мислення, що має регулюючий характер щодо дії, – це таке мислення, яке вплетене в практичну перетворювальну діяльність. Йому протиставлене мислення вченого.

Отже, мислення вченого перетворюється в мислення теоретичне, а мислення практичного працівника на виробництві – в практичне мислення. Звідси випливають такі особливості практичного мислення: невідривність від реалізації; нечітке завдання зі складно прогнозованими та постійно змінними умовами; специфічний об’єкт думки та дії; конкретність ситуації; спрямованість на перетворення. Складність юридичних проблем, що має розв'язувати юрист, багатогранність юридичної діяльності, її своєрідний характер зумовлює наявність професійно-правового мислення у працівників цієї категорії. У теорії професійне практичне юридичне мислення визначається, як система інформаційної насиченості, що складається у особи установками професійного призначення. Професійне мислення юриста має базуватися на виключно високій нормативній культурі, яка виражається у непохитній переконаності у непорушності, органічній єдності букви і духу закону, вірі у кінцеву непереборність ідей права і справедливості. Професійне мислення юриста включає в себе такі важливі складові елементи, як універсалізм і ерудованість. Справжнім професіоналом може стати лише людина з високим інтелектом, стійкими психологічними якостями[12].

Думка щодо регулюючого характеру практичного мислення, яка була обґрунтована Б.М. Тєпловим, розвивається та поглиблюється Д.М. Завалишиною, Т.В. Кудрявцевим, Ю.М. Кулюткіним, В.В. Чебишевою, Ю.К. Корніловим, М.М. Кашаповим та ін.

По-третє, практичне мислення може бути співвіднесене з академічним: практичне мислення (мислення) в реальній життєдіяльності) – академічне мислення – лабораторне мислення. Така дихотомія має місце у працях В.В. Чебишевої, С. Скрібнер, Дж. Лайнер та ін.

Таким чином, на підставі узагальнення різних підходів до практичного професійного мислення юриста можна виокремити такі його основні риси, які спільні для представників різних теорій і психологічних шкіл:

– недостатність, надмірність і багатозначність умов, тобто розв’язання проблемної ситуації відбувається в умовах невизначеності;

– конкретизація проблемної ситуації, тобто виокремлення тих суттєвих характеристик, які впливають на об’єкт впливу або можуть бути використані, залучені зараз і тут;

– цілісність проблемної ситуації, тобто в контексті власного фізичного стану та стану елементів проблемної ситуації;

– орієнтація на активну дію, на результат,тобто завжди необхідно діяти та отримати бажаний результат[13].

Вказане вище підтверджує міркування автора про те, що теорія і практика мають не протиставлятися одна одній, а взаємодоповнювати одна одну. Порушенням цього постулату, на жаль, грішать як «фанати» теорії, так і «адепти» практики.

До проблеми юридичного мислення цікаво підходять у Німеччині. Катерина Островська, у своїй статті «Деякі аспекти тренування юридичного мислення у вищих навчальних закладах Німеччини» виявила, що головним пунктом німецької методики юридичної освіти є розвиток юридичного мислення як такого. Біля витоків культивації юридичного мислення Німеччини стоїть ще історична школа, котру було засновано Фрідріхом Карлом фон Савіньї у ХІХ ст. Відповідно до його розуміння правової системи право є продуктом нації в історичному контексті, об’єктивізація ж сама по собі відіграє другорядну роль.

Основна частина юридичного мислення є мистецтвом юридичної інтерпретації . Історична школа в Німеччині показала метод історичної інтерпретації у межах юридичної науки. Згодом долучилася граматична, систематична та телеологічна інтерпретація. В сучасній Німеччині ці різновиди інтерпретації лежать в основі дисципліни під назвою «юридична методика».

Інший важливий внесок у німецьку юридичну науку зробив відомий німецький юрист і філософ Густав Радбрух, що жив на початку ХХ ст. Відома Формула  Радбруха звучить так: «Писане право (об’єктивне право – прим. автора) не повинно застосовуватись, якщо розрив між позитивним правом та справедливістю досягне таких розмірів, що написане право як «хибне право» має відступити»[14].

Продовжуючи юридичні традиції, вища освіта в Німеччині має за мету розвинути у юристові юридичну майстерність; іншими словами, матерія, яку викладають в університеті є не лише низкою законів та інших норм, але й засобом їх використання. Окрім знання закону і його застосування юрист має знати що робити, коли виявляє у законі «дірку» або відсутність можливості його застосовувати[15].

Втілення цих засобів у життя здійснюється за допомогою вивчення прецедентів та роботи над казусом. Це може здивувати, враховуючи ту обставину, що Німеччина не є країною Common Law (загальне право). Однак, у Німеччині, на прецедент дивляться не як на джерело права, а як на підручник судочинної мудрості.

Нагадаємо, що загальне право – це вид правової системи, що має основним джерелом права судовий прецедент. Прецедент судовий (от лат. praecedens, рід.(народився) відмінок praecedentis — передуючий) - винесене судом у конкретній справі рішення, обґрунтування якого стає правилом, обов'язковим для всіх судів тої або нижчої інстанції при вирішенні аналогічної справи.

Загальне право діє у Великобританії (окрім Шотландії), США (окрім штату Луїзіана), Канаді, Австралії, Новій Зеландії і деяких інших країнах, що були раніше англійськими колоніями і що сприйняли англійську правову систему. Первинне загальне право склалося в Англії в 13—14 столітті на базі місцевих звичаїв і узагальнення практики королівських судів. Оскільки розгляд в цих судах відрізнявся надзвичайним формалізмом, в 14 ст. з'явилася паралельна система — право справедливості. У 1873 загальне право і право справедливості злилися в єдину систему загального права, проте в теорії і на практиці зберігається чітка відмінність правових інститутів кожної з цих систем.

Підсумовуючи позитивні риси роботи із казусом, К.Островська зазначає, що:

1) робота із казусом сприяє кращому розумінню застосування правової норми та рефлексії щодо її обсягу;

2) письмові тести дозволяють тренувати юридичний стиль висловлювань та формулювання власних думок;

3) включення відомих прецедентів або схожих казусів до умов задач допомагає виявити ступінь правової ерудованості юристів;

4) використання логічних та мовних зразків, як і написання правової аргументації, дисциплінує точність думки і висловлювань.

Щодо нестандартності, то вона визначається, зокрема, як невідповідність стійкому уявленню людей про те чи інше явище природи, суспільства, мислення [16]. В юриспруденції нестандартність є унікальним принципом юридичної деонтології. За твердженням таких авторів, як Горшенєв В.М., Бенедік І.В.[17], суть його полягає в тому, що деонтологічні норми розраховані не на взірцеві, ідеальні ситуації, а на несподівані, несхожі, нестандартні. Деонтологічні норми мають найбільшу цінність саме у нестандартних умовах, коли практично неможливо застосувати традиційний підхід, що доволі часто трапляється в юридичній практиці. Нестандартне правове мислення є нічим іншим як здатністю юриста віднаходити нові незвичайні способи вирішення юридичних справ. Один з найефективніших шляхів до опанування нестандартним мисленням є загальновідомий метод розв’язування ситуаційних правових задач. Даний метод в тій чи іншій мірі використовується практично всіма юридичними школами. Задачі мають, як правило, декілька невідомих в обставинах гіпотетичної справи, що вимагає при її вирішенні відштовхуватися почергово від багатьох вірогідних припущень. 

Ступінь оволодіння здатністю нестандартного мислення залежить, в першу чергу, від наполегливості самої людини, оскільки суспільство, як правило, схильне до сковування нестандартних рис особистості, які присутні, без винятку, у кожному з нас. Саме тому, суспільство, за влучним висловом Ю.Л. Трофімова, має бути насичене духом визначених соціальних очікувань для того, щоб з'явився потрібний геній[18].

Ответственности за нарушение правил военного учета не избежать – эфир на Право ТВ
Telegram канал Sud.ua
Ответственности за нарушение правил военного учета не избежать – эфир на Право ТВ
Главное о суде
Сегодня день рождения празднуют
  • Наталія Коломієць
    Наталія Коломієць
    суддя Херсонського апеляційного суду
  • Андрій Коротких
    Андрій Коротких
    суддя Шостого апеляційного адміністративного суду