Внесення готівки потрібно довести

Сьогодні ми спостерігаємо під час суду з банком, як останній доводить розмір заборгованості на підставі письмових документів, які жодним чином не мають нічого спільного з такими процесуальними категоріями як належність та допустимість доказів. 

Іноді під час судового розгляду справ, де сторона процесу фінансова установа (Банк) стаєш свідком та учасником не процесу доказування а процесу, який межує з безглуздям. Свого апогею це досягає тоді, коли більшість юристів банківських установ починають обґрунтовувати розмір заборгованості, які нібито існує на дату розгляду конкретної справи.

Особливу цікавість викликає валютне кредитування, а точніше, як засвідчує практика, псевдо валютне кредитування.

Як же на практиці Банк або інша фінансова установа обґрунтовує розмір кредитної заборгованості?

Як правило, це довідки про розмір кредитної заборгованості, котрі підписуються особами повноваження, яких у більшості випадків не підтвердженні. Чому? Приведу конкретний приклад.

Особливо, масовий характер таких порушень можна спостерігати на справах ПАТ «Дельта Банку», ПАТ «Державний ощадний Банк України».

Так, під час ознайомлення з матеріалами справи за позовом ПАТ «Дельта-Банк» до Особа_1 (справа №501/1744/13-ц) про стягнення кредитної заборгованості банк надав довідку про стан заборгованості за підписом особи, повноваження, якої не були підтвердженні, копія довіреності не була надана до матеріалів справи.

Більшу цікавість викликали розрахунки ПАТ «Державний ощадний банк України» до Особа_1, Особа_2 про стягнення кредитної заборгованості (справа №1527/17486/12) де частина розрахунків взагалі не містила відомості про особою хто їх склав, а інша частина була підписана особою, повноваження, якої не були доведені, та ще й містили позначення «до розрахунку не приймати».

Відповідно до ч. 3 ст. 38 Цивільно-процесуального кодексу України зазначено, що юридичних осіб представляють їхніх органи, що діють у межах повноважень наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 42 Цивільно-процесуального кодексу України зазначено, що довіреність від імені юридичної особи видається за підписом посадової особи, уповноваженої на це законом, статутом або положенням, з прикладанням печатки юридичної особи.

Зазначених прикладів можна наводити дуже багато, але необхідно наголосити, а точніше відповісти на запитання: «Що об’єднує так звані документи, якими обґрунтовує банк розмір заборгованості?». А об’єднує одне єдине, по-перше,  зазначені документи жодним чином не можуть засвідчувати розмір кредитної заборгованості, і не має значення, яка валюта Вам надавалася – гривня або псевдо валюта – долар США в розумі, а в реальності гривня; по-друге, суди у більшості випадків зазначені папірці під назвою розрахунок заборгованості, довідка про стан заборгованості сприймають, як належне доказування, але зазначена позиція жодним чином не має нічого спільного з законом та розумом.

Найголовніше, це те, що за своєю правовою природою зазначені паперці з розрахунками не відповідають вимогам належності та допустимості доказів, які закріплені в ст. ст. 57-59 Цивільно-процесуального кодексу України, а також ст. 9 закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність».

Так відповідно до ст. 9 закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» зазначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факт здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Таким чином, облік може бути первинним та зведеним, кожна операція (дія) суб’єкта господарювання повинна підтверджуватися певними документами бухгалтерського обліку. Таким чином, Довідка за підписом особи, повноваження якої не підтверджено, не може свідчити про здійснення бухгалтерської операції щодо видачі готівкових коштів.

Це пов’язано напряму узгоджується з п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» №14 від 18.12.2009 року зазначено, що встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 Цивільно-процесуального кодексу України).

А сама по собі довідка та розрахунок це документ, який ґрунтується виключно на припущеннях. На моїй практиці була й така ситуація, коли Особа була вина набагато більшу суму коштів ніж та, що значилася в так званій довідці.

Зазначена позиція чітко відображена в рішенні Вищого господарського суду України від 28 вересня 2011 року по справі 10/52 пд від 28.09.2011р. (щодо переліку документів первинного бухгалтерського обліку, які підтверджують здійснення господарської операції). Де чітко зазначено, що: «Колегія суддів, погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність", а відповідачем на підтвердження безспірності своїх вимог, як встановлено судами, не було подано нотаріусу первинних документів, щодо видачі кредиту та здійснення його часткового погашення (платіжні доручення, меморіальні ордери, розписки, чеки тощо), а тому в нотаріуса були відсутні підстави вважати, що розмір заборгованості позивача перед відповідачем зазначеного у виконавчому написі, були безспірними».

Але, повернемося до доказування валютного кредитування, як банк може довести розмір заборгованості за валютними, точніше псевдо валютними кредитами?

Слід зазначати, що порядок видачі, прймання та обліку готівкової іноземної валюти регулюється згідно «Інструкції про касові операції в банках України», затвердженої Постановою Правління НБУ №337 від 14.08.2003р. та зареєстрованої Міністерством юстиції України 5 вересня 2003 р. за N 768/8089.

Так, пунктом 8 глави 2 розділом ІІІ Інструкції, установлено, що після завершення приймання готівки клієнту видається квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час – час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ.

Таким чином, ми бачимо, що жодна довідка та розрахунок, якою обґрунтовується стягнення заборгованості за договором кредиту у більшості справ зазначена інструкція не містить.

Зазначена позиція знайшла своє відображення та обґрунтування у постанові Верховного Суду України по справі 6-20цс12.

Аналогічне посилання міститься і в рішенні від 12.06.2013р., Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (справа №6-44261св12).

Таким чином, зазначена Інструкція №337 є спеціальним нормативно-правовим актом, якій застосовується під час вирішення справ, які виникають на підставі договорів банківського вкладу, кредиту тощо.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Виникає питання, якщо суд дослідив та розглянув справу на підставі зазначеного доказу – розрахунок заборгованості або довідка, та ухвалив рішення про стягнення певного розміру заборгованості, чи відповідає таке рішення вимогам ст. 213 Цивільно-процесуального кодексу України? Ні!