Обмеження доступу до суду як сувора реальність

18:58, 13 марта 2019
Право на доступ до правосуддя  не є абсолютним: Європейський суд з прав людини.
Обмеження доступу до суду як сувора реальність

Ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов’язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред’являється особі.

У ч. 1 ст. 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України у рішенні №9-зп від 25 грудня 1997 року офіційно розтлумачив цю норму та зазначив, що ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі ст. 64 Конституції України не може бути обмежене.

Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Але при цьому Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 §1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 §1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Конституційне право на доступ до правосуддя не є безмежним. Метою правосуддя є захист порушених прав, свобод та інтересів, належних безпосередньо особі, яка звертається за їх відновленням.

Є й інший аспект цього питання. Практика ЄСПЛ свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданий не в кожному випадку (рішення від 8 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява №8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява №64336/01).

Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Зрештою, у певних випадках влада має право керуватися міркуваннями ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги п. 1 ст. 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

Суддя Верховного Суду, спікер судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду ВС Володимир Кравчук вважає, що право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, складовою якого є право звернення до суду (право на доступ до судової процедури), не є абстрактним. Воно пов’язане з правом конкретної особи, в інтересах якої виникає судовий процес, і з її переконанням у тому, що держава (в особі органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб) протиправно втрутилася у її права або свободи.

Звернення до суду в інтересах інших осіб

Принцип обмеження права на доступ до правосуддя означає, що особа не має права звертатися до суду в інтересах інших осіб, крім спеціально визначених законом випадків. Такі випадки дійсно передбачені законодавством.

Так, згідно з п. 9 ст. 25 Закону «Про захист прав споживачів» №1023-XII, громадські організації споживачів можуть звертатись до суду з позовом про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів. А згідно ст. 161 ЦПК, судовий наказ може бути видано, в т.ч. якщо заявлено вимогу про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів.

Проте чинне процесуальне законодавство України не містить процедури розгляду справ про встановлення факту продажу товару неналежної якості щодо невизначеного кола споживачів, застосування цієї норми й розгляд таких вимог в наказному провадженні потребує законодавчого врегулювання.

Взагалі такі процеси з масовими позовами більш притаманні країнам з англосаксонською правовою системою, зокрема США, де домінуючим є захист приватних інтересів громадян.

У Литві прижилася модель, за якою колективним вважається позов, поданий групою з 20 фізичних чи юридичних осіб, який поєднує тотожні правовідносини та обставини, а також спосіб захисту порушених прав. Особливістю провадження у таких випадках є те, що група осіб, яка чітко сформулювала свої вимоги до відповідача, повинна бути сформована до подання заяви до суду й мати єдиного представника, котрий захищатиме інтереси всієї спільноти. До того ж, як виявилося, в литовському законодавстві запроваджено обов’язковий порядок заявлення претензії, аби уникнути марного судового розгляду та дати можливість відповідачеві врегулювати спір мирним шляхом.

У випадках, встановлених законом, уповноважений Верховної Ради України з прав людини, державні органи, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду з позовними заявами в інтересах інших осіб і брати участь у таких справах. При цьому державні органи, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи та інші докази, які підтверджують наявність визначених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб. У визначених законом випадках до суду з позовною заявою може звертатися й прокурор.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, звертаючись до суду, має обґрунтувати суду неможливість особи самостійно здійснювати захист своїх інтересів. Невиконання уповноваженим Верховної Ради України з прав людини вимог щодо надання зазначеного обґрунтування має наслідком застосування положень, передбачених ст. 185 ЦПК, тобто позовну заяву залишать без руху.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Пряма трансляція судових засідань та суддя у Facebook: чи можливо таке в Європі
Сегодня день рождения празднуют
  • Степан Гладий
    Степан Гладий
    член Высшей квалификационной комиссии судей Украины, судья Киевского апелляционного суда
  • Екатерина Минаева
    Екатерина Минаева
    судья Запорожского окружного административного суда
  • Вера Файчак
    Вера Файчак
    судья Киевского окружного административного суда