Мирові суди: Україна вже має досвід

11:20, 14 января 2020
У Російській імперії протягом 50 років існував інститут мирових суддів.
Мирові суди: Україна вже має досвід

Як відомо, 20 грудня Робоча група з питань розвитку законодавства про організацію судової влади та здійснення правосуддя Комісії з питань правової реформи розглядала проект Концепції удосконалення законодавства про судоустрій, статус суддів, судочинство та суміжні правові інститути — базового документа для розробки і внесення до парламенту подальших законопроектів стосовно судової реформи, реформи адвокатури, виконання рішень тощо. Під час обговорення було вирішено внести до Концепції мирове судочинство — як засіб обов’язкового досудового врегулювання. Як зазначив заступник голови робочої групи Микола Оніщук, в ст. 129 Конституції чітко вказано, що законом може бути встановлено обов’язковий порядок досудового врегулювання спору. «Ми ставимо собі завдання цей вакуум заповнити, — додав він. — Є два варіанти: медіатори й інститут мирового судочинства — мировий суддя або судовий староста. Треба розібратися з категоріями справ, хто має право виступати мировим суддею, і в якому порядку це має відбуватися.

Ви знаєте, що очікується укрупнення існуючих районів. Назвуть їх повітами чи округами — це, в будь-якому разі, відбудеться. Таким чином, судовий округ буде складатися з 5-10 громад. Кожна громада повинна мати право на призначення мирового судді. І якщо передбачається обов’язкове досудове врегулювання, особа має звернутися до мирового судді.

В Україні буде приблизно 200 судових округів. В кожному судовому окрузі — по 3-4 мирових судді. Тобто близько 1000 мирових суддів. У них буде утворена власна асоціація, яка буде встановлювати певні етичні стандарти тощо. Тобто буде два інститути — класична медіація, а мирове судочинство буде обов’язковим досудовим врегулюванням», — підкреслив Микола Оніщук.

У результаті було вирішено внести до Концепції пункт стосовно встановлення для окремих визначених законом категорій справ обов’язкового досудового порядку врегулювання спору з використанням інституту мирового судді на рівні громад, а також медіації та інших технік.

Втім, наразі Концепцію ще не затверджено остаточно. 

Тим часом в Україні продовжують тривати суперечки довкола запровадження мирового суду. Дискусійним, зокрема, є питання, чи мають мирові судді бути безпосередньо в судовій системі держави або ж існувати поза нею. При цьому для України даний інститут не є новим, адже існував він протягом тривалого періоду раніше.

Історія питання

У ХІХ столітті більша частина сучасних українських територій була у складі Російської (сучасні Луганська, Донецька, Харківська, Сумська, Чернігівська, Дніпропетровська, Полтавська, Запорізька, Черкаська, Кіровоградська, Київська, Одеська, Миколаївська, Херсонська, Вінницька, Житомирська, Хмельницька, Волинська, Рівненська, частково Чернівецька області та Крим) та Австрійської (з 1867 року Австро-Угорської) (сучасні Львівська, Тернопільська, Закарпатська, Івано-Франківська, частково Чернівецька області) імперій.

У Російській імперії місцеві суди перебували під контролем поліції й організовувалися за становою ознакою. У 1827 році український аристократ Кочубей запропонував реформувати суди таким чином, аби до їх складу входили люди, які мали великий авторитет у громаді.

Судовий статут

Скасування кріпацтва у 1861 році, а також необхідність реформ, аби не дати Росії скотитися до рівня колонії Заходу (в імперії діяли норми і постулати часів Середньовіччя, що гальмувало розвиток капіталістичних відносин), привели до схвалення «Учреждения судебных установлений» — судового статуту, який закріпив інститут мирових суддів. Реформатори бачили мирових суддів як близьких до народу, доброзичливих, які судитимуть незалежно від стану. Органами мирової юстиції першої інстанції виступали мирові судді, які мали одноособову владу, та з’їзди мирових суддів як колегіальний судовий орган другої, апеляційної інстанції. Третьою, касаційною інстанцією, у якій мирова юстиція була спільною із загальною, був Сенат. Територіальною організацією такої судової системи став повіт. Кожен з таких повітів становив мировий округ, який поділявся на певну кількість дільниць.

При цьому організація судів і призначення суддів мало регіональну специфіку. Так, у центральних губерніях Росії, де переважало російське населення, мирових суддів обирали терміном на три роки на земських зборах (земства — органи місцевого самоврядування, — Автор). У Москві, Санкт-Петербурзі й Одесі — міськими думами. На окраїнах імперії, якими були й українські землі, — призначалися безстроково указом міністра юстиції.

Згідно зі статутом, мировим суддею міг стати виключно підданий Російської імперії (це важливо, враховуючи той факт, що призначати іноземців в уряди було нормальною і звичною практикою протягом XVIII-XIX століть), чоловічої статі, не молодший 25 років, із середньою освітою або стажем роботи чиновником чи на посадах, які давали йому досвід для аналізу судових справ, морально незаплямований із високим авторитетом, мав мати нерухоме майно і стабільний дохід (майновий ценз). Його роботу оплачували з місцевого бюджету. Згідно зі статутом, суддя виконував усю роботу з ведення судових процесів особисто, лише для дрібних канцелярських справ він міг запросити діловода. Якщо статки судді дозволяли йому відмовитися від оплати своєї праці, він отримував титул почесного мирового судді. Приміщення, де працював мировий суддя, називалося камерою, і він мав його облаштувати за власний рахунок. Мирові судді розглядали маловажливі справи: проступки, за які передбачалися догана, штраф не більше 300 рублів, арешт не більше трьох місяців, ув’язнення не більше ніж 1,5 року.

З’їзд мирових суддів, куди входили всі мирові судді округу, розглядав апеляційні справи, які прийняли мирові суди, інколи у касаційному порядку — прохання і протести про скасування остаточних рішень мирових суддів тощо.

Касаційною судовою інстанцією щодо з’їздів мирових суддів був Сенат.

Чимало сучасників та дослідників критикували інститут мирового суду. Це передусім було пов’язано з тривалим розглядом справ, відсутністю юридичної освіти у суддів. Негативним було одночасне існування загальних судів, які ухвалювали рішення на основі закону, і таких мирових судів, які вирішували «по совісті».

Нове законодавство

У 1889 році, в рамках реакції в Російській імперії, коли Олександр ІІІ згортав усі демократичні реформи свого батька Олександра ІІ, почалося нове реформування мирових судів, викликане тим, що мирові судді часто виносили виправдувальні вироки революціонерам і опозиціонерам. 12 липня 1889 року замість мирової юстиції в Росії запровадили судово-адміністративну. Вона складалася з двох відомств: виключного судового (міські суди, почесні мирові судді), підпорядкованого міністерству юстиції, і другого — земські начальники, повітові з’їзди і губернські «присутствия», які разом із судовою функцією виконували й адміністративну, — підпорядкованого міністерству внутрішніх справ.

Земський дільничний начальник призначався губернатором з числа дворян і поєднував функції мирового судді та посередника. Виборна ж система була залишена лише у Санкт-Петербурзі, Москві, а також Одесі, Харкові та Ізмаїльському повіті.

Повернення до демократії

Новий виток розвитку мирових судів припав уже на ХХ століття. 26 червня 1913 року було повернуто право на обрання мирових суддів. Дана норма була впроваджена в життя з 1 січня 1915 року в усіх українських губерніях: Харківській, Катеринославській, Курській, Полтавській, Чернігівській, Київській, Волинській, Подільській, Херсонській і Таврійській. Закон повинен був охопити більше територій, однак цьому завадили Перша світова війна, а також окупація німецькою та австро-угорською арміями західних частин тодішньої Росії. А потім, з падінням царизму і початком розпаду самої імперії, так і не набрав сили.

Закон, зокрема, визначав, що мирових суддів обирали земські збори, а у великих містах — думи. У Київській, Подільській та Волинській губерніях і в Ізмаїльському повіті (біля кордонів з Австро-Угорщиною та Румунією) вони, як і раніше, призначалися міністром, але виключно із місцевих. Термін повноважень суддів становив три роки. У разі повторного обрання їх термін повноважень збільшувався до шести років. Вимоги до віку, майнового цензу, освіти та моральних чеснот зберігалися.

Також у мирових судах запроваджувалася посада секретаря, який вів справи суду. Голову мирового з’їзду призначав імператор, виняток в Україні зробили лише для Одеси і Харкова, де їх обирали самі судді. Відтепер голова такого мирового з’їзду мав ще й слідкувати за швидкістю ухвалення рішень. Варто відзначити, що новий закон визначав таку саму сферу компетенцій суддів, як і статут 1864 року.

У 1917 році внаслідок лютневої революції влада царя в Російській імперії була повалена. Тимчасовий уряд дав дозвіл на вибори мирових суддів у всіх частинах імперії. В Україні, де протягом двох років Національно-визвольних змагань діяли Центральна Рада, Гетьманат та Директорія, були намагання зберегти інститут мирових суддів, заснований на імперському законодавстві. Мирові суди мала легітимізувати постанова Народного Секретаріату України «Про введення народного суду» від 4 січня 1918 року, однак прихід більшовиків і подальша громадянська війна перервали ці спроби, а для радянської влади інститут мирових судів був не цікавим.

Раніше «Судово-юридична газета» аналізувала досвід діяльності інституту мирових судів за кордоном.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Чому право скаржитися до Верховного Суду слід обмежити: позиція представника Президента в КСУ
Loading...
Сегодня день рождения празднуют
  • Василий Бородий
    Василий Бородий
    судья Кассационного уголовного суда Верховного Суда
  • Игорь Садовой
    Игорь Садовой
    председатель Запорожского окружного административного суда
  • Александр Тупицкий
    Александр Тупицкий
    председатель Конституционного Суда Украины
  • Сергей Хвостик
    Сергей Хвостик
    судья Сумского апелляционного суда