ВП ВС визначила, коли господарський спір вправі завершитись за правилами адміністративного судочинства

Велика Палата Верховного Суду 16 вересня винесла постанову по справі № 804/8836/17 за позовом ТОВ «АТБ-інвест» до державного реєстратора, комунального підприємства «Реєстрація нерухомості та бізнесу», третя особа – ТОВ «Фінансова компанія «Поліс», про визнання протиправним та скасування рішення.

Позов було мотивовано тим, що реєстратором на порушення норм чинного законодавства було прийнято оскаржуване рішення, відповідно до якого зі спеціального розділу було перенесено запис про іпотеку в розділ про зареєстрований за ТОВ «АТБ-інвест» об`єкт нерухомого майна – групу нежитлових приміщень. Спірне рішення, на думку позивача, порушує його права як власника нежитлових приміщень, оскільки вони ніколи не були та не можуть бути предметом вищевказаного договору іпотеки.

Дніпропетровський окружний адміністративний суд рішенням від 19 березня 2018 року позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення Державного реєстратора. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд рішення першої інстанції залишив без змін.

Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, ТОВ «ФК «Поліс» подало касаційну скаргу, в якій посилається на порушення судами норм процесуального права, адже фактично предметом спору у цій справі є оспорювання позивачем майнових прав третьої особи як іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, тому спір не може бути вирішено за правилами адміністративного судочинства.

Позиція ВП ВС

Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові зазначила таке.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку із чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

З огляду на викладене, ураховуючи суть та суб`єктний склад спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо перенесення запису про іпотеку за № 12282760 у розділ про зареєстрований за ТОВ «АТБ-інвест» об`єкт нерухомого майна має розглядатися як спір, що пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою.

Також Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що оскільки позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, тобто реєстраційні дії були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державним реєстратором державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням чи порушенням вимог законодавства.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на правову позицію, викладену, зокрема, в її постановах від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 823/1508/16, від 16 січня 2019 року у справі №823/692/17 та інших, відповідно до якої спір про скасування рішення та/або запису про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно за іншою особою є приватноправовим та з огляду на суб`єктний склад має бути вирішений за правилами цивільного або господарського судочинства.

Оскільки звернення позивача до суду з цим позовом покликане необхідністю захисту його прав не у сфері публічно-правових відносин, а його майнових прав, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим і з огляду на суб`єктний склад сторін має вирішуватися за правилами господарського судочинства.

Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 13 липня 2020 року Господарський суд міста Києва постановив ухвалу у справі № 910/9805/20, якою відмовив у прийнятті позовної заяви ТОВ «АТБ-інвест» до державного реєстратора Київської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості та бізнесу», Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості та бізнесу», ТОВ «ФК «Поліс» про зобов`язання утриматися від вчинення реєстраційних дій щодо перенесення запису про іпотеку № 12282760 за договором іпотеки від 4 лютого 2008 року нежитлових приміщень загальною площею 714,9 кв. м у розділ Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про зареєстрований за цим товариством об`єкт нерухомого майна загальною площею 789,8 кв. м на вул. Щербаківського, 53 у м. Києві, оскільки вважав, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного, а не господарського судочинства.

Як указує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплено «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, пункт 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутності цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, пункт 230).

Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (Bulanov and Kupchik v. Ukraine, заяви № 7714/06 та № 23654/08), у якому ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників усупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (пункти 27, 28, 38 - 40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (Andriyevska v. Ukraine, заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (пункти 13, 14, 23, 25, 26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (Mosendz v. Ukraine, заява № 52013/08), у якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (пункти 116, 119, 122 - 125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (Shestopalova v. Ukraine, заява № 55339/07), у якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24).

Отже, постановлення Господарським судом міста Києва ухвали про відмову у прийнятті позовної заяви, обґрунтованої тим, що цей спір не належить розглядати в порядку господарського судочинства, поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.

Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національного суду створила позивачу перешкоди у реалізації права на судовий захист і з огляду на наведену вище аргументацію дійшла висновку, що розгляд цього спору має завершитись за правилами адміністративного судочинства.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, постановляючи оскаржувані рішення, суди першої і апеляційної інстанцій, встановивши, що спір про право власності на нежитлові приміщення на момент вчинення реєстратором оскаржуваних дій був вирішений судом господарської юрисдикції у межах справи № 910/12375/13 та оскаржуваним рішенням відповідача накладено обтяження на нерухоме майно позивача на підставі договору іпотеки, предметом якого є інше майно, ніж майно, що перебуває у власності позивача, обґрунтовано дійшли висновку про задоволення позовних вимог.

Отже, касаційну скаргу ВП ВС залишила без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій – без змін.

З повним текстом постанови ВП ВС можна ознайомитися за посиланням. 

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути у курсі найважливіших подій.