Олександр Панасюк: Нехтування думкою органів суддівського врядування і самоврядування під час судової реформи призведе до катастрофічних наслідків

Як відомо, законом №193-IX, який вніс до парламенту Президент України Володимир Зеленський, були припинені повноваження Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС), і з тих пір вона не працює. Через це на довгий час зупинилися процедури відбору нових суддів та кваліфікаційного оцінювання.

Закон було підписано Президентом 4 листопада 2019 року. Втім, до підписання, хоча й знаючи, що закон вже прийнятий, з’їзд суддів України 30 жовтня все одно виконав свою місію та обрав до складу ВККС представника. Тоді довіру суддівська спільнота виказала судді Вінницького апеляційного суду Олександру Панасюку.   

Наразі він є кандидатам до Вищої ради правосуддя. Як зазначає Олександр Панасюк, він не міг, отримавши найвищий мандат на здійснення повноважень шляхом обрання з’їздом суддів членом ВККС, не спробувати втілити довіру колег у життя. «Судово-юридична газета» поспілкувалася з Олександром Панасюком, щоб з’ясувати його думку, чи може вищий орган суддівського врядування, яким є нині ВРП, реально вплинути на ставлення до судової системи.

Бесіду вела Наталя Мамченко,

«Судово-юридична газета»

Олександре Сергійовичу, з’їзд суддів України раніше довірив Вам бути членом ВККС. Однак через законодавчі зміни тоді Вам так і не вдалося приступити до безпосередніх обов’язків. Як Ви оцінюєте ситуацію та наслідки, до яких призвела ліквідація ВККС?

Спершу хотів би висловити вдячність «Судово-юридичній газеті» за увагу до моєї персони, а також щиро подякувати за об’єктивне та неупереджене висвітлення тих процесів, що відбуваються як всередині системи органів судової влади України, так і навколо неї.

Щодо Вашого питання, то очевидно, що моя оцінка наслідків, до яких призвело припинення діяльності ВККСУ, є вкрай негативною. Я навіть від найбільших критиків попереднього складу ВККСУ та її діяльності не чув, аби хтось із них позитивно оцінив такі наслідки. Не думаю, що й самі автори відомого законопроєкту №1008, у результаті прийняття якого були зупинені конкурсні процедури на заміщення вакантних посад у судах України, яких і на той час вже було близько третини від штатної кількості, прагнули саме таких наслідків. Навпаки, законопроєкт пропонувався суспільству саме як інструмент для швидкого та якісного завершення процедур добору й оцінювання кандидатів на посади суддів, завершення кваліфікаційного оцінювання діючих суддів.

На жаль, ані законодавці, ані Президент не дослухались до гучних заяв суддівської спільноти, наших міжнародних партнерів щодо ризиків, які несло у собі прийняття цього Закону.

Брак суддівських кадрів та відсутність перспектив швидкого заповнення вакансій, на мою думку, носить не просто загрозливий характер, а в окремих випадках межує з колапсом системи.

Хочу акцентувати: я зараз веду мову не лише про колег, які працюють в умовах надлюдського навантаження. Насамперед від цього страждають споживачі суддівських послуг – прості люди, які не мають доступу до основоположного права – права на правосуддя.

Щодо мене особисто, то у вересні – жовтні 2019 року, розуміючи прагнення нової влади повністю перезавантажити ВККСУ, я свідомо пішов на обрання членом кваліфікаційної комісії ХVІІ позачерговим з’їздом суддів України, оскільки вважаю, що найвищий орган суддівського самоврядування надає судді той мандат довіри, який покладає на нього найвищий рівень відповідальності перед усією суддівською спільнотою.

Отже, після того, як я подав свою кандидатуру для обрання членом ВККСУ з’їздом суддів, я не мав морального права зупинитись на півшляху. Хоча, скажу відверто, такі поради звучали досить наполегливо.

Чому Ви вирішили балотуватися до ВРП? Чи не спіткає її та ж доля, що і ВККС, через зміни, які планується внести до законодавства про ВРП? Як Ви оцінюєте законопроект, яким пропонується впровадити перевірку доброчесності членів ВРП?

Основною причиною, яка спонукала мене подати свою кандидатуру на обрання з’їздом суддів членом ВРП стало те, що український парламент дотепер не спромігся законодавчо врегулювати питання формування ВККСУ.

У зв’язку із цим з’явився проєкт Закону про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та Закону України «Про Вищу раду правосуддя» щодо завершення конкурсних процедур на зайняття посад суддів місцевих судів (законопроєкт №4229), яким запропоновано тимчасово, до дня формування повноважного складу ВККСУ, повноваження щодо проведення та завершення конкурсів, оголошених ВККСУ 5 серпня 2019 року передати ВРП.

Фактично найвищий орган суддівського самоврядування понад рік тому довірив мені брати участь у формуванні суддівського корпусу, що є одним із основних і, як на мене, найбільш пріоритетних на сьогодні завдань ВРП, а тому вважаю, що зобов’язаний докласти усіх зусиль, аби втілити цю довіру в життя, незважаючи на ті політичні та законодавчі процеси, які відбуваються в ці дні щодо чергової спроби реформування самої ВРП.

Щодо перевірки доброчесності членів ВРП, то тут, на мою думку, потрібно шукати «золоту середину» між вимогами міжнародних партнерів та статусом ВРП як конституційного органу. Таку «середину» можна знайти лише шляхом широкого фахового обговорення запропонованих змін. Нехтування думкою органів суддівського врядування і самоврядування, провідних правників – практиків та науковців щодо цього питання може призвести до зупинення діяльності ВРП, як раніше сталось із ВККСУ. Очевидно, що наслідки такого зупинення є катастрофічними не лише для судової влади, а й для української держави загалом.

Яким чином, на Вашу думку, ВРП може «достукатися» до інших гілок влади стосовно проблем, які заважають нормальній роботі судової гілки влади?

Повноваження ВРП імперативно визначені у статті 131 Конституції України. Чинний Закон України «Про Вищу раду правосуддя» їх деталізує та визначає статус членів ВРП, їхні права та обов’язки, Особлива частина Закону прописує процедурні питання діяльності ВРП. Однак законодавство України не містить реальних важелів впливу ВРП як найвищого органу суддівського врядування на прийняття органами законодавчої та виконавчої влади рішень, що стосуються питань судоустрою та судочинства.

Я – реаліст, і розумію, що в нинішніх соціально-політичних умовах навряд чи такі важелі можна отримати, зокрема й право законодавчої ініціативи, яке давало б можливість більш оперативно та ефективно реагувати на виклики, які перед судовою владою ставить життя. Тому, на мою думку, як Ви висловилися «достукатися» до органів законодавчої та виконавчої влади ВРП може лише завдяки налагодженню комунікації як з інститутами державної влади, так і інститутами громадянського суспільства для того, аби формувати суспільний запит на функціонування в Україні незалежного суду як фундаменту правової держави.

Чи необхідна нова судова реформа і, якщо так, на чому її слід зосередити?

Я став суддею у 2002 році, якраз тоді, коли відбувалась так звана «мала судова реформа», і складається враження, що перебуваю в процесі реформ, відколи став суддею. При цьому я не готовий огульно критикувати ті зміни, які за цей час відбулися у законодавстві щодо судоустрою та статусу суддів. Переконаний, що більшість із них були на часі і продиктовані розвитком українського суспільства та України як правової демократичної держави. Але, на жаль, мушу визнати, що окремі рішення призвели до погіршення стану незалежності судової влади, обмеження конституційних гарантій незалежності і недоторканності суддів. Думаю, настала пора дослухатись до думки Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія), висловленої у висновку щодо законопроєкту №3711, яка вказала на важливість стабільності законодавства з питань судової системи.

Ви працювали на різних посадах, зокрема, в органах СБУ. Чому, на Вашу думку, наразі суспільство не довіряє саме судовій гілці влади?

Я б не говорив про недовіру до судової системи. Маємо визнати, в Україні дуже низький рівень довіри до усіх інститутів державної влади.

Що ж до насправді низького рівня суспільної довіри до українських судів, то, безумовно, тут головну роль відіграють поширювані ЗМІ безвідповідальні, інколи відверто маніпулятивні заяви окремих «політичних діячів» (в лапках тому, що люди, які свідомо знищують основу держави – незалежний суд як складову триєдиної державної влади, таким насправді не є). Складається враження, що впродовж останнього десятиліття в Україні не можливо зробити політичну кар’єру, не критикуючи голослівно судову владу. Цей «тренд» підтримується провідними телеканалами, які, на жаль, на понад 70% формують суспільну думку в Україні.

До речі, на одному із заходів, який проводився за підтримки ОБСЄ, почув цікаву статистику від колишнього очільника пресслужби Верховного Суду Великої Британії: за проведеним соціологічним дослідженням 80% британців довіряють судам, довіра ж до ЗМІ є меншою за 20%. Не думаю, що стандарти журналістської етики у Великій Британії нижчі ніж в Україні.

Що ж до реального стану довіри до суду, то його найкраще характеризує кількість оскаржених в апеляційному та касаційному порядку судових рішень.

«У 14% випадків від усіх справ виникає незадоволення судовими рішеннями. То хіба можна говорити про несправедливе правосуддя? Такий невеликий відсоток оскарження рішень говорить навпаки, що суд у нас кваліфікований, професійний і справедливий. Інших висновків не може бути. Проте ніхто не дав цьому оцінку і не сказав, що судді доброчесні», – заявила Голова НААУ, РАУ Лідія Ізовітова під час Всеукраїнського форуму «Україна 30. Розвиток правосуддя».

Це жодним чином не означає, що органи та представники судової влади України мають заспокоїтись і «плисти за течією» в цьому питанні. Ми повинні переймати й застосовувати найбільш успішні світові практики комунікації судової влади з громадянським суспільством, розробляти і вдосконалювати власні. Вода камінь точить. Лише послідовна та кропітка праця кожного представника органів суддівського врядування та самоврядування, кожного окремого судді щодо формування позитивного іміджу українського суду в суспільній свідомості принесе бажаний результат.