«Судова влада є потенційно дуже потужною гілкою влади, тому всім хочеться нею керувати», - секретар Великої Палати Верховного Суду Всеволод Князєв

Верховний Суд останні тижні знаходиться у вирі подій з огляду на те, що саме у нього є право звертатися до Конституційного Суду з поданням щодо конституційності норм тих чи інших законів. Широку дискусію, у тому числі, серед самих суддів ВС, викликало питання, чи слід звертатися до КСУ із поданням стосовно норм закону про створення Етичної ради з перевірки доброчесності Вищої ради правосуддя.

Окрім того, вже цього тижня Верховний Суд обиратиме нового голову, і незабаром – голів касаційних судів. І хоча самі судді стверджують, що судова влада не має бути частиною політичного процесу, ВС все ж доводиться брати на себе частину відповідальності за наслідки прийнятих реформ.

Велику Палату Верховного Суду, яка розглядає найбільш резонансні справи та ставить крапку у багатьох дискусіях, вже четвертий рік очолює Всеволод Князєв. Тож, «Судово-юридична газета» поцікавилася його думкою стосовно наслідків судових реформ і ролі у цьому процесі Верховного Суду.

Бесіду вела Наталя Мамченко,

«Судово-юридична газета»

Після судової реформи 2016–2017 років (зокрема, переатестації частини суддів, створення нового ВС, внесення змін до процесуальних кодексів тощо) здавалося, що кілька років – і робота судової влади буде повністю стабілізована, можна буде казати про результат реформи, адже вона була продумана як дійсно комплексна, до того ж позитивно оцінена міжнародними партнерами України. Чого не вистачило і чому судова влада, на Вашу думку, знов знаходиться у стані «турбулентності», який характеризується, у тому числі, постійними докорами політиків у бік суддів, недофінансуванням, відтоком кадрів тощо?

Судова реформа 2016-2017 років – це не перша реформа, яку зазнала судова система незалежної України, і, як бачимо, не остання. Проведені у минулому реформи привнесли багато позитивних змін у судоустрій, але були, звісно, і не зовсім вдалі для держави рішення. Що стосується саме тієї судової реформи, то слід визнати, що це була, дійсно, перша комплексна реформа, яка передбачала як суттєву зміну у структурі судової системи, так і реформу процесуального законодавства.

До позитивних результатів реформи можна віднести ухвалення процесуальних кодексів у нових редакціях, запровадження механізмів забезпечення єдності судової практики, засади роботи ЄСІТС, запуск оновленого Верховного Суду із конкурсним набором до нього та багато іншого. До недоліків цієї реформи слід віднести непродуманий процес оцінювання всіх суддів у поєднанні з невиправдано ускладненою процедурою добору суддів, наслідки чого у вигляді спустошення судової системи ми спостерігаємо зараз, і, певен, ці наслідки будуть тривати ще не один рік.

Річ у тім, що судова влада є потенційно дуже потужною гілкою влади, тому всім хочеться нею керувати, мати «контрольовані» суди. Тому під час запровадження судових реформ (і нинішня судова реформа в цьому не виключення) інші гілки влади часто спотворюють саму суть реформ, частково підмінюючі їх, свідомо чи ні, шляхом запровадженням інструментів впливу на суддів.

На жаль, нашим міжнародним партнерам часто «продають» красиву картинку, але акценти насправді розставлені так, як це зручно для національних політичних еліт.  Суддів залякують тотальними звільненнями, переоцінюваннями, скороченнями чисельності, зменшенням заробітних плат та ускладненням процедури виходу у відставку.  Дійшло до того, що судді замість обговорення між собою судових справ тільки і радяться з приводу того, коли краще піти у відставку – зараз чи через місяць, чи скоротять чисельність суддів, чи зменшать суддівську винагороду, чи скасують довічне утримання.  

Слухняний суддя – найбільша біда для держави. Такий суддя служить не закону, а носію влади. Як тільки той втрачає владу, суддя починає слухатися іншого посадовця чи носія титулу. Тому тільки сильний і незалежний суддя є гарантом верховенства права у державі.

Я повністю підтримую ідею  про необхідність очищення судової системи від негідних та корумпованих суддів, але поки що виглядає так, що в результаті всіх проведених зусиль суди залишили переважно висококваліфіковані, порядні та досвідчені судді, і це є проблемою на десятиліття. Якщо так буде і далі відбуватися, то молодих суддів просто не буде кому навчити. Такі експерименти для країни можуть стати критичними.                      

Чи знаходиться зараз у стані «турбулентності» Верховний Суд? Як у цілому Ви оцінюєте нинішню ситуацію у Верховному Суді? Чи є внутрішні суперечності, які заважають єдності найвищої судової інстанції перед викликами, та у чому вони виражені?

Верховний Суд – це насамперед судді, які мають ті самі прагнення і переживання, як і будь-які судді в Україні. А будь-який суддя прагне одного – спокійно виконувати свою непросту й відповідальну роботу і при цьому знати, що, якщо він буде робити це чесно і віддано, йому немає чого боятися. Бо судді дуже важко зберігати незалежність, якщо він постійно знаходиться в остраху бути покараним за свої законні рішення, які можуть не подобатися політикам.

У практиці Великої Палати траплялися справи, в яких дисциплінарні органи притягали суддю до відповідальності за прийняття рішення у конкретній справі. У таких справах Велика Палата Верховного Суду скасовувала відповідні рішення Вищої ради правосуддя. При цьому ми завжди турбуємося про те, щоб притягнення судді до відповідальності не видавалося результатом політичного чи адміністративного тиску.    

Наразі мені здається, що судді Верховного Суду є згуртованими і стійкими у питаннях відстоювання власної незалежності, захищаючи тим самим для себе можливість працювати чесно і, як результат, забезпечуючи право громадян на справедливий суд.   

Як змінився Верховний Суд за ці майже 4 роки його діяльності? Чого вдалося досягти, а чого, на Вашу думку, не вистачає?

За ці роки нам вдалося «спрацюватися», здебільшого ми стали однією командою. Чотири роки тому, у 2017 році, а потім у другому доборі 2019 року до Верховного Суду прийшла велика кількість нових людей, які не знали один одного, багато хто з нас ніколи не працював у найвищих судових інстанціях або в судовій системі взагалі. Зараз ми маємо команду високопрофесійних, досвідчених суддів, які розуміють, що роблять важливу для всього суспільства справу та яка величезна відповідальність на них покладена. У цьому є велика заслуга голів касаційних судів та секретарів судових палат, які із самого початку розставили правильні акценти у формуванні складу судових колегій та палат, рухалися в напрямку узгодження дискусійних питань як щодо організації роботи, так і щодо уніфікації судової практики.

Але, на жаль, у питаннях єдності судової практики і досі є значні проблеми. Спілкуючись із суддями першої та другої інстанцій, ми з’ясували, що серед проблем, які їх більш за все турбують, поряд із проблемами фінансування, кадровими проблемами, колеги на перший план ставлять все ж таки проблему недостатньої єдності судової практики у Верховному Суді, питання частої зміни правових позицій. 

Це означає, що тільки процесуального інструментарію запровадження єдності судової практики недостатньо. Додатково до процесуального порядку забезпечення єдності судової практики  у вигляді рішень палати, об’єднаної палати, Великої Палати вважаю, що на рівні Верховного Суду ми маємо запровадити і непроцесуальні механізми. Я переконаний, що в цьому питанні необхідно посилювати роль секретарів судових палат. Брак комунікації між суддями одного касаційного суду та суддями іншого касаційного суду, між суддями касаційного суду та суддями Великої Палати створює передумови для формування різної судової практики. Але краще вирішувати ці проблеми ще на етапі їх виникнення, ніж потім намагатися вирішити їх процесуальним шляхом, коли на всіх рівнях розглянуті сотні справ із застосуванням взаємовиключних правових позицій. Як це сприймається суспільством? Зрозуміло, що негативно.

Велика Палата Верховного Суду наразі завантажена різноплановою роботою, більшість справ, які розглядає Велика Палата, становлять справи, в яких вона є судом апеляційної інстанції, справи, в яких вона є квазідисциплінарним органом. Тому об’єктивно не виходить приділити питанням єдності судової практики стільки часу, скільки б хотілося. Необхідно реформувати діяльність Великої Палати так, щоб вона виконувала свою основну функцію – забезпечення єдності судової практики. Зокрема, необхідно розглянути питання пониження інстанційності справ щодо оскарження дій і актів найвищих органів влади, врегулювавши це питання так, щоб розгляд цих спорів закінчувався на рівні Касаційного адміністративного суду. Виникають сумніви щодо доцільності передачі  на розгляд Великої Палати тих категорій справ, які не мають міжюрисдикційного характеру і мають бути остаточно вирішені суддями Верховного Суду з відповідними спеціалізацію і досвідом. Наприклад, я переконаний, що виключні правові проблеми у кримінальному судочинстві має вирішувати об’єднана палата Касаційного кримінального суду, так само крапку в соціальних, податкових спорах, спорах щодо інтелектуальної власності, у більшості спорах у справах про банкрутство має ставити відповідна судова палата касаційного суду.

До речі, як, на Вашу думку, необхідно змінити побудову оскарження рішень суб’єктів владних повноважень найвищого рівня?

Як я вже сказав, необхідно понижувати інстанційність цих спорів, передбачивши, наприклад, що першою інстанцією у цих спорах є відповідний апеляційний суд, а другою інстанцією – Касаційний адміністративний суд. Це, по-перше, пришвидшить розгляд цих справ, а, по-друге, розвантажить Велику Палату Верховного Суду для розгляду справ, у яких порушується питання різної практики касаційних судів.   

Останнім часом ВС опинився у центрі уваги ЗМІ через підтримку позиції ВРП стосовно необхідності звернутися до КСУ щодо неконституційності окремих норм закону про ВРП. Яка Ваша думка з цього питання?

Я поділяю думку про необхідність проведення реформ у нашій державі загалом і вдосконалення судоустрою зокрема. Водночас вважаю, що кожна реформа має запроваджуватися таким чином, щоб  мінімізувати негативний вплив на суспільство і права громадян.

Що стосується змін до закону про Вищу раду правосуддя, то насправді існує небезпека зупинки роботи цього органу на невизначений строк, відповідно буде зупинена велика кількість процедур, критично необхідних для функціонування судової системи. На це Верховний Суд звертав увагу під час законотворчого процесу. І після прийняття закону ми пропонували внести до нього зміни в частині забезпечення безперервності роботи ВРП. У цьому аспекті найбільш болючим є питання затягування із формуванням ВККС, а це стане результатом зупинення діяльності ВРП. З огляду на кадровий голод у судах першої та, особливо, апеляційної інстанції це є неприпустимим. ВККС не працює майже два роки і навіть за умови вчасного формування нового складу ВРП передбачувано не запрацює раніше червня 2022 року. За цей час звільняться ще більше суддів, у деяких апеляційних і місцевих судах просто не буде кому розглядати справи – як кримінальні, так і, наприклад, справи про стягнення аліментів чи відшкодування шкоди здоров’ю.

Верховний Суд тут був завжди конструктивним і запропонував точкові зміни до ухваленого закону, який би дозволив уникнути цієї ситуації. Але досі ці пропозиції не розглянуті парламентом.     

Дійсно, у деяких загальних апеляційних судах зараз немає і половини суддів. Як ця та інші проблеми судової гілки влади відображаються на діяльності Верховного Суду? Які проблеми, на Вашу думку, сьогодні є найбільш кричущими?

Проблема нестачі суддів в апеляційних судах сьогодні є просто катастрофічною. Це проблема для громадян: оскільки порушуються строки розгляду справ в апеляційному суді через неможливість сформувати склад колегії суддів, справи передаються до достатньо віддаленого для громадян апеляційного суду іншої області. Це є також проблемою для суддів першої інстанції, адже коли на рівні області немає повноцінно функціонуючої апеляції, такі судді не можуть розраховувати на достатню методологічну допомогу, на формування сталої практики розгляду певних категорій справ, які не оскаржуються до касаційного суду (насамперед це стосується слідчих суддів). Самі судді апеляційної інстанції працюють фактично один за трьох, але людським можливостям, звісно, є межа.  

Це є проблемою і для Верховного Суду, бо через неповноцінно функціонуючу апеляційну інстанцію значно зростає навантаження на суддів касаційних судів.  

Ще більш неприпустимою проблемою у судовій гілці влади є вкрай неналежне фінансування судів першої та апеляційної інстанцій. У цьому році доходило до того, що  голови судів власним коштом купували конверти і марки задля того, щоб не зупинилася відправка кореспонденції та не припинилася процесуальна діяльність суду. Рівень оплати праці працівників апарату і помічників суддів знаходиться нижче рівня некваліфікованих працівників, тому досвідчені працівники масово звільняються, відбувається плинність кадрів. Один з голів судів розказав мені, що на посаді архіваріуса в його суді люди відпрацьовують по два-три дні  і звільняються. Бо робота важка, а оплата праці менша, ніж у прибиральниці  супермаркету. Приміщення більшості судів знаходяться на межі придатності до використання, комп’ютерна техніка давно морально застаріла, обслуговують і ремонтують її працівники власними силами.

Вважаю, що така ситуація є просто приниженням судової влади з боку інших гілок влади. Спільними зусиллями ДСА та ВРП поки що цю проблему в повній мірі вирішити не вдається. Можливо, необхідно повертатися до ситуації, коли Верховний Суд відігравав суттєву роль у бюджетному процесі, адже формування єдиної судової практики – це безперечно важливо, але й захистити судову систему, крім нас, фактично нікому. Це завдання буде стояти на першому місці  перед новим керівництвом Верховного Суду.

Іноді судді нижчих судів скаржаться, що ВС не розуміє, чим живуть судді місцевого суду. Чи намагається ВС якось комунікувати з іншими судами не лише з точки зору тенденцій судової практики, але й стосовно організаційних проблем діяльності судової влади?

Я неодноразово чув про цю проблему від суддів першої та другої інстанцій. Маємо визнати, що насправді комунікація із цими судами відбувається на недостатньому рівні. Цьому натомість сприяли й об’єктивні фактори – надмірне навантаження суддів у Верховному Суді, а також епідемія СOVID-19, що унеможливила проведення різного роду зустрічей і заходів. Тому важливим завданням, яке стоїть наразі перед Верховним Судом – відновлення втраченої комунікації із суддями. Можемо згадати інститут кураторства суддів Верховного Суду. Я розумію всю дискусійність існування такої форми комунікації із судами, тим не менш він має і певні переваги – це швидка і ефективна двостороння комунікація між рівнем апеляції та рівнем касації не тільки з приводу судової практики, але і з інших нагальних питань, які виникають у суддів округу чи регіону. 

На Вашу думку, яке наразі головне завдання стоїть перед Верховним Судом? Чи може Суд повністю уникнути політичного елемента у своїй діяльності?

На мій погляд, головне завдання, яке наразі стоїть перед Верховним Судом, – це створити сильну і незалежну судову систему. І якщо уникнути політичного чинника в діяльності Верховного Суду й неможливо, то ми маємо налагодити нормальну комунікацію із владою, але не на умовах «цапа-відбувайла», а на умовах сильного і незалежного «гравця», з яким мають рахуватися при прийнятті відповідних владних рішень.  

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Youtube Право ТВ, щоб бути в курсі найважливіших подій.