Обыск в служебном кабинете: Верховный Суд объяснил, при каких обстоятельствах определение следственного судьи не требуется

Для определения, происходит ли вмешательство в частную жизнь в результате обыска в служебном помещении, следует применять критерий «разумного ожидания конфиденциальности». То есть, если обстоятельства дела свидетельствуют о том, что лицо имеет основания разумно ожидать приватности при использовании помещения или каких-либо элементов помещения, то на помещение или соответствующую его часть распространяются гарантии от вмешательства в частную жизнь.

Такую позицию высказала коллегия судей Первой судебной палаты Кассационного уголовного суда ВС в постановлении от 17 января 2023 по делу №648/1543/15-к.

Обставини справи

Оскарженим вироком колишнього старшого слідчого Білозерського РВ УМВС України в Херсонській області засуджено за частиною 2 статті 15 і частиною 1 статті 190 Кримінального кодексу до покарання у виді штрафу в розмірі 510 гривень та на підставі статті 49, частини 5 статті 74 КК звільнено від призначеного покарання у зв`язку із закінченням строків давності.

Суд визнав доведеним, що він, перебуваючи на посаді старшого слідчого, повідомив автовласнику завідомо неправдиву інформацію про те, що належний останньому автомобіль, який був вилучений та знаходився на спеціальному майданчику, можна повернути лише за умови передачі засудженому 1000 гривень. Будучи введеним в оману, власник авто у 2014 році у службовому кабінеті Білозерського РВ УМВС України передав слідчому 1000 гривень, які останній обернув на свою користь.  

Херсонський апеляційний суд залишив без змін вирок суду першої інстанції.

У касаційній скарзі засуджений просив скасувати оскаржені судові рішення і закрити кримінальне провадження щодо нього у зв`язку з недоведеністю його винуватості в суді.

Засуджений вважає, що вирок щодо нього обґрунтовано рядом недопустимих доказів, зокрема:

- протоколом огляду місця події від 13 листопада 2014 року, оскільки в ході вказаної слідчої дії фактично було проведено обшук в його службовому кабінеті без ухвали слідчого судді;

- протоколом освідування особи від 13 листопада 2014 року, оскільки вказану слідчу дію проведено з порушеннями статті 241 КПК, а також під виглядом освідування фактично проведено особистий обшук під час його фактичного затримання без залучення захисника тощо.

Також вважає, що кримінальне провадження щодо нього є наслідком провокації злочину з боку працівників правоохоронних органів та свідка.

Оцінка Верховного Суду

Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, зважаючи на таке.

У листопаді 2014 року в ході дій органів правопорядку по контролю за вчиненням злочину особа, залучена до проведення цих дій, передала засудженому грошові кошти за обумовлені раніше дії з боку засудженого. Безпосередньо після цього засуджений був затриманий і в його кабінеті та на його одязі і тілі були виявлені сліди речовини, якою було попередньо оброблено грошові кошти, які він отримав.

Щодо допустимості доказів, отриманих при огляді кабінету

Засуджений вважає, що відомості, відображені у протоколі огляду його кабінету, є недопустимими, оскільки фактично був проведений обшук, що вимагало ухвали слідчого судді, передбаченої статтею 235 КПК.

ВС зазначає, що вимога отримати дозвіл на обшук, за відсутності добровільної згоди особи, стосується лише житла чи іншого володіння особи.

Це випливає з тлумачення статі 233 КПК, що забороняє проникнення до особистого житла або володіння без дозволу суду або добровільної згоди такої особи, у сукупності зі статтею 235 КПК, яка передбачає вимоги до ухвали слідчого судді про дозвіл на обшук особистого житла або володіння.

У цій справі мова йде про обшук не в житлі чи в іншому приватному володінні, а в службовому кабінеті слідчого в приміщенні райвідділу.  

Таким чином, Суд має вирішити, чи поширюються гарантії, передбачені статтею 30 Конституції України, статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а також статями 13, 233, 235 КПК України на обшук у службовому кабінеті, що розташований у державному органі влади і, таким чином, чи можуть бути докази, отримані під час такого обшуку, визнані недопустимими відповідно до пункту 1 частини 2 статті 87 КПК.

Службовий кабінет сам по собі не може вважатися житлом або іншим володінням, доступ до якого визначає виключно його володілець, а тому без згоди володільця доступ до нього можна отримати за дозволом слідчого судді. Службове приміщення надається для виконання службових обов`язків і доступ до нього визначається іншим регулюванням, яке ґрунтується на міркуваннях, не пов`язаних із захистом приватності осіб, яким таке службове приміщення надане.

У той же час Суд не виключає, що за певних обставин гарантії недоторканості житла або іншого володіння можуть поширюватися і на службові приміщення.

Суд вже зазначав, що стаття 223 КПК захищає особу від необґрунтованого втручання державними органами у сферу її приватності, на яке вона вправі розраховувати у своєму житлі або іншому володінні. Також, Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Пеєв проти Болгарії» розглянув обшук, що проводився в кабінеті у приміщенні прокуратури, тому його висновки дотичні до обставин цієї справи.

У справі Пеєва ЄСПЛ дійшов висновку, що для визначення, чи відбувається втручання у приватне життя внаслідок обшуку у службовому приміщенні, слід застосовувати критерій «розумного очікування конфіденційності».

Тобто, якщо обставини справи свідчать про те, що особа має підстави розумно очікувати на приватність при використанні приміщення або будь-яких елементів приміщення, то на приміщення або відповідну його частину поширюються гарантії від втручання у приватне життя. ЄСПЛ послався на свої рішення, де він поширив гарантії статті 8 Конвенції на телефонні дзвінки, зроблені поліцейським з приміщення поліції, або на таємну зйомку в камері в поліцейському відділку та інші справи, у яких було використано критерій «розумного очікування конфіденційності».  

Також він зважив на цілу низку інших факторів: заявник був не прокурором, а експертом-криміналістом, який працював у прокуратурі за контрактом, обшук поширився на ті елементи приміщення, де заявник зберігав особисті речі: ліки, компакт-диски з особистими матеріалами, нотатки, блокноти, дипломи, особисті фотографії, книги та особисті документи, у тому числі медичні.

Виходячи з такої сукупності обставин справи, ЄСПЛ дійшов висновку, що обшук, який поширився на зони, щодо яких у заявника були «розумні очікування конфіденційності», становили втручання у приватне життя заявника.

Повертаючись до обставин цієї справи Суд зазначає, що засуджений був слідчим, тобто посадовою особою правоохоронного органу, представником держави. Обшук проводився у службовому кабінеті, який був наданий для виконання його службових обов`язків. Ніщо в матеріалах справи не свідчить про якісь обставини, які давали можливість засудженому розумно розраховувати на можливість використовувати кабінет для свого приватного життя та/або на збереження конфіденційності в межах службового кабінету, або вирішувати, коли і яким чином надавати до нього доступ.

Відомості, відображені у протоколі огляду місця та на відеозаписі цього огляду, свідчать про те, що ця слідча дія головним чином зводилася до огляду самого засудженого, його одягу і вмісту його кишень, а також інших предметів, розташованих у кабінеті за допомогою технічних пристроїв і була спрямована на виявлення речовини, нанесеної на купюри, що були передані засудженому перед цим. Цей огляд жодним чином не стосувався будь-яких елементів кабінету, де могли зберігатися особисті речі чи документи засудженого, у разі чого могло б виникнути питання про порушення прав засудженого з погляду «розумного очікування конфіденційності».

За таких обставин Суд вважає, що на службовий кабінет засудженого не поширювалися гарантії, передбачені згаданими положеннями Конституції України, Конвенції та КПК, і проведення в ньому слідчої дії не вимагало дозволу суду, передбаченого статтею 235 КПК. Відповідно, Суд доходить висновку, що положення пункту 1 частини 2 статті 87 КПК не застосовні у обставинах цієї справи. Суд також не вбачає інших підстав визнати відомості, отримані під час оскарженої слідчого дії, недопустимими доказами.

На підставі викладеного, Суд відхиляє цей довід сторони захисту.

Щодо допустимості відомостей, отриманих при освідуванні

Також сторона захисту вважає, що оскільки під виглядом освідування було проведено його особистий обшук, а також оскільки на той час засуджений не набув статусу підозрюваного, то отримані в результаті цих дій докази є недопустимими.

Суд зазначає, що в цей момент засуджений був фактично затриманим, що він визнає у своїй скарзі, тому відповідно до частини 1 статті 42 КПК був підозрюваним у цьому провадженні.

Процедура освідування була здійснена на підставі постанови прокурора від 13 листопада 2014 року та за його добровільної згоди в присутності двох понятих.

В цьому ж протоколі відображено відомості про вилучення предметів, які знаходились в кишенях у засудженого. Суд погоджується з тим, що такі дії виходять за межі освідування і становлять собою особистий обшук.

Однак Суд уже неодноразово зазначав, що особистий обшук є складовою процесу затримання і, таким чином, законне затримання саме собою дає підстави для проведення особистого обшуку. Як вже було зазначено, на момент проведення цих слідчих дій засуджений був затриманий.

Порушення права на захист

Сторона захисту посилається на те, що під час докази, виявлені у кабінеті і на його тілі та одязі, є недопустимими, оскільки отримані внаслідок порушення його права на захист.

Суд не вважає, що відсутність захисника під час огляду кабінету та особистого обшуку і освідування засудженого тягне за собою недопустимість отриманих під час цих слідчих дій доказів.

Суд послідовно визнає недопустимими показання, отримані від підозрюваної особи під час слідчих дій, у випадку порушення її права зберігати мовчання і не свідчити проти себе, або права бути представленим захисником. Це пояснюється тим, що право особи давати показання без застосування примусу лежить у самому серці кримінального процесу, тому для оцінки допустимості показань визначальним є дотримання права особи зберігати мовчання і, як гарантія цього права, забезпечення його право бути представленим захисником. Порушення цих прав має або може мати прямий вплив на зміст отриманих показань і, таким чином, такі порушення є релевантним фактором для оцінки допустимості показань.

В цій справі не йдеться про допустимість свідчень, наданих затриманою особою, оскільки жодні відомості, які були повідомлені засудженим в цей час, не були використані під час судового розгляду і не бралися до уваги судом при оцінці обставин справи.

Питання, порушене стороною захисту, стосується допустимості виявлених речових доказів, і Суд не вважає виправданим беззастережно поширювати підходи, що застосовуються до оцінки показань, на оцінку допустимості речових доказів.

Підходи до оцінки допустимості показань і допустимості доказів, які хоча й можуть бути отримані примусово, але існують незалежно від волі особи, як, наприклад, документи, зразки дихання, крові, сечі або тканин тіла для проведення експертизи, суттєво відрізняються від оцінки показань особи. Мету убезпечення речових доказів від впливу особи має й обшук особи негайно після її затримання.

Таким чином, фактори, які можуть зумовити недопустимість показань особи, можуть не мати впливу на допустимість доказів, які мають зовсім іншу природу. Такий підхід до оцінки доказів, існування яких не залежить від волі особи, цей Суд сформулював у низці своїх рішень.

Виходячи з цього, Суд зазначає, що хоча при проведенні слідчих дій в кабінеті засудженого після його затримання не був присутній його захисник, за обставин цієї справи в Суду немає підстав вважати, що виявлені речові докази були отримані саме внаслідок відсутності адвоката у значенні частини 1 статті 87 КПК, оскільки присутність чи відсутність адвоката не могла вплинути на ці властивості.

Щодо протоколу про результати контролю за вчиненням злочину

Сторона захисту вважає недопустимим відомості в протоколі про результати контролю за вчиненням злочину, оскільки постанова прокурора про здійснення такого контролю має певні недоліки, а також сам протокол складений лише на наступний день і не тією особою, яка проводила цю дію.

Суд зазначає, що в касаційній скарзі не вказано, чи призвели недоліки у постанові прокурора, а також складення протоколу наступного дня працівником прокуратури, на які вказує сторона захисту, до порушення або обмеження прав і свобод засудженого і його можливостей захищатися від обвинувачення. За таких обставин Суд не вважає, що такі недоліки, навіть якщо погодитися з доводами засудженого, зумовлюють недопустимість цього протоколу.

Також сторона захисту посилається на те, що відповідно до частина 4 статті 271 КПК, протокол мав був складений у його присутності, оскільки контроль за вчиненням злочину у цьому випадку закінчився відкритим фіксуванням.

Суд зазначає, оспорюваний протокол відображає відомості лише про дії до затримання засудженого, які проводилися приховано. Відповідно для фіксування у протоколі цих подій присутність засудженого не вимагається, оскільки він не може засвідчити чи спростувати жодних фактів, яким він не був свідком. Щодо подій після його затримання, вони були зафіксовані у протоколах огляду і освідування, щодо яких Суд вже зробив свої висновки вище.

Щодо допустимості негласних слідчих (розшукових) дій

Сторона захисту також заявляє  про недопустимість протоколів за результатами проведення негласних слідчих розшукових дій і посилається на порушення статті 290 КПК при відкритті ухвали апеляційного суду про надання дозволу на здійснення  аудіо- та відеоконтролю за особою.    

Суд зазначає, відповідно до висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року та 16 жовтня 2019 року для доведення допустимості результатів НСРД мають бути відкриті документи, які стали правовою підставою їх проведення (клопотання слідчого, прокурора, їх постанови, доручення, ухвала слідчого судді).

Такі документи, якщо вони не були відкриті стороні захисту в порядку, передбаченому статтею 290 КПК, оскільки їх не було у розпорядженні сторони обвинувачення, можуть бути відкриті іншій стороні під час розгляду справи у суді за умови своєчасного вжиття прокурором всіх необхідних заходів для їх отримання.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідна ухвала апеляційного суду була відкрита стороні захисту на стадії судового розгляду 19 вересня 2017 року. Тому, порушень статті 290 КПК при відкритті стороні захисту ухвали апеляційного суду про надання дозволу на здійснення  аудіо- та відеоконтролю за особою, Судом не встановлено.

Вказані дії проведені з дозволу слідчого судді та в порядку передбаченому КПК, за результатами яких 14 листопада 2014 року уповноваженими особами складено відповідні протоколи, які відповідають відеозаписам, здійсненим в ході таких заходів.

Щодо провокації злочину

Стосовно тверджень засудженого про провокацію злочину з боку працівників правоохоронних органів та свідка, Суд зазначає наступне.

Підбурювання з боку поліції має місце тоді, коли відповідні працівники правоохоронних органів або особи, які діють за їхніми вказівками, не обмежуються пасивним розслідуванням, а з метою встановлення злочину, тобто отримання доказів і порушення кримінальної справи, впливають на суб`єкта, схиляючи його до вчинення злочину, який в іншому випадку не був би вчинений.

Відповідно до усталеної судової практики для встановлення факту провокації злочину визначальним є з`ясування питань: чи були дії правоохоронних органів активними, чи мало місце з їх боку спонукання особи до вчинення злочину, наприклад прояв ініціативи у контактах з особою, повторні пропозиції, незважаючи на початкову відмову особи, наполегливі нагадування; чи було би скоєно злочин без втручання правоохоронних органів.

Доводи сторони захисту щодо провокації злочину розглядалися судами, і вони не знайшли у діях органів правопорядку ознак підбурювання до вчинення злочину. Сторона захисту посилалася на те, що у правоохоронних органів не було відомостей про те, що готується або вчиняється злочин, що ініціатива спілкування із засудженим виходила від особи , який згодом і передав гроші засудженому під контролем органів правопорядку.

Суди правильно врахували, що операція з контролю за вчиненням злочину була проведена після отримання інформації, яка давала підстави вважати, що готується злочин. Сам по собі той факт, що засуджений не дзвонив цій особі, а лише відповідав на дзвінки, за обставин цієї справи, встановлених на основі сукупності доказів, не може означати, що відбувалося підбурювання засудженого на вчинення злочину.

Тому Суд не вважає наведені стороною захисту обставини такими, що можуть свідчити про провокацію з боку органів правопорядку, і вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність провокації злочину.

Автор: Наталя Мамченко

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua, на Twitter, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.