Справи про банкрутство: дайджест судової практики

20:56, 28 февраля 2019
ВС надав правові висновки за січень 2019 року.
Справи про банкрутство: дайджест судової практики

Судова палата для розгляду справ про банкрутство з метою забезпечення сталості та єдності судової практики узагальнила правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду у справах про банкрутство за січень 2019 року. Дайджест оприлюднили у прес-службі ВС.

  • Процесуальні питання
  1. Під час розгляду справи господарський суд та учасники справи мають керуватися принципом процесуальної економії господарського судочинства (постанова від 30.01.2019 у справі №912/2185/16(912/3192/17)

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано рішення місцевого господарського суду та вирішено передати справу за позовом заступника прокурора в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України до виконавчого комітету міської ради, третя особа — ПАТ, про визнання частково незаконним та скасування рішення, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності, визнання права власності на нерухоме майно для розгляду в межах провадження у справі про банкрутство ПАТ, Верховний Суд зазначив про таке.

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги про те, що позовні вимоги заступника прокурора у даній справі не підлягають розгляду у порядку господарського судочинства, Верховний Суд визнав за необхідне застосувати принцип процесуального економії.

Принцип процесуальної економії господарського судочинства — загальне керівне положення, відповідно до якого господарський суд, учасники судового процесу економно і ефективно використовують всі встановлені законом процесуальні засоби для правильного та оперативного розгляду справ з дотриманням строків.

Сутність принципу процесуальної економії полягає в тому, що б під час розгляду справи в господарському суді для найбільш повного та всебічного розгляду справи використовувати всі встановленні законом засоби з урахуванням строків визначених нормами процесуального права.

Елементами змісту принципу процесуальної економії господарського судочинства слід вважати:

- вимога оперативного розгляду справи;

- вимога економного використання процесуальних засобів судом, учасниками справи для повного та всебічного розгляду справи у господарському суді.

Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

За таких обставин, враховуючи висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №916/1979/13 щодо того, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору законності, а вимоги про визнання рішення незаконним — розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, а також беручи до уваги положення ч. 4 ст. 236 ГПК України та керуючись принципом процесуальної економії, Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість доводу касаційної скарги стосовно того, що дана справа не підлягає розгляду у порядку господарського судочинства.

Поряд з наведеним Верховний Суд зазначив, що з огляду на предметом спору у даній справі та з урахуванням положень ч. 4 ст. 10 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», спір у зазначеній справі стосується права власності боржника, щодо якого порушено провадження у справі про банкрутство і матиме наслідок, у разі задоволення позову, вибуття майна із власності боржника поза межами процедур у справі про банкрутство, що зумовлює, враховуючи особливий правовий режим, у якому перебуває ПрАТ, розгляд позову у справі №912/3192/17 у межах справи №912/2185/16 про банкрутство ПАТ.

  1. Якщо ліквідатором позивача (банкрута) заявлено вимоги про повернення майна банкрута у ліквідаційну масу в межах справи про банкрутство позивача, це зумовлює обов'язок судів здійснювати розрахунок судового збору за ставкою, визначеною пп. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір» за подання заяв у майнових спорах, стороною яких є боржник (постанова від 24.01.2019 у справі №915/441/18)

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення, якими позовну заяву ТОВ_1 в особі ліквідатора до ТОВ_2 повернуто без розгляду, та передаючи справу з позовними вимогами ТОВ_1 в особі ліквідатора до ТОВ_2 про витребування майна у добросовісного набувача, визнання відсутнім права вимоги для розгляду в межах провадження у справі про банкрутство ТОВ_1, Верховний Суд виходив з такого.

Відповідно до оскаржуваних у касаційному порядку постанови та ухвали, місцевий та апеляційний суди повернули позовну заяву ТОВ_1 в особі ліквідатора до ТОВ_2 про витребування майна у добросовісного набувача та визнання відсутнім права вимоги, як таку, що подана за відсутності доказів сплати судового збору у встановлених законом порядку і розмірі, за умов невиконання позивачем вимог ухвали суду щодо усунення недоліків позовної заяви.

Суди попередніх інстанцій, здійснюючи розрахунок судового збору, що підлягав до сплати за подання ліквідатором позивача позову з віндикаційними вимогами до відповідача про витребування майна та вимогами про визнання у відповідача відсутнім права вимоги до третьої особи, виходили з того, що в позовній заяві об'єднано дві вимоги — майнового та немайнового характеру, тому судовий збір обчислено, виходячи із ставок, визначених пп. 1, 2 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір» за подання позовів у справах позовного провадження.

Матеріалами справи підтверджується, що відносно позивача ТОВ_1 місцевим господарським судом здійснюється провадження у справі про банкрутство, яке перебуває на стадії ліквідаційної процедури, що визначає спеціальний порядок розгляду спорів, стороною яких є позивач-боржник, та зумовлює їх концентрацію в межах справи про банкрутство, так як результат розгляду таких спорів може впливати на права та обов'язки боржника та його кредиторів.

Суди не звернули уваги на те, що в силу пп. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір» за подання до господарського суду заяви про визнання правочинів (договорів) недійсними та спростування майнових дій боржника в межах провадження у справі про банкрутство визначено спеціальний розмір судового збору — його ставка складає 2 розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до ч. 2 ст. 20 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», у разі визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника на підставах, передбачених ч. 1 цієї статті, кредитор зобов’язаній повернути в ліквідаційну масу майно, яке він отримав від боржника, а в разі неможливості повернути майно в натурі відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії.

Отже, звернення ліквідатора до особи, яка набула майно боржника за наслідком укладення недійсного правочину в процедурі банкрутства, що встановлено судовим рішенням у справі про банкрутство про повернення такого майна, є за своєю правовою природою правовим наслідком недійсності правочину та вимогою про спростування майнових дій боржника з передачі зазначеного майна іншій особі, заявленою в процедурі банкрутства. Тому така заява підлягає оплаті судовим збором згідно з пп. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір». Об’єктом справляння судового збору є заява як єдиний документ, поданий у справу про банкрутство з певними вимогами.

Як встановлено судами, звертаючись до місцевого господарського суду з позовом до ТОВ_2 про витребування майна (майнових прав) у добросовісного набувача за наслідком визнання недійсним договору купівлі-продажу права вимоги згідно постанови апеляційного господарського суду від 11.10.2016 в іншій справі — №5016/1029/2012(5/35), яка є чинною, та визнання відсутнім у набувача права вимоги за оспорюваним договором, ліквідатор позивача у позовній заяві зазначив про те, що позивач перебуває в процедурі банкрутства та з посиланням на приписи ч. 6 ст. 12 ГПК України та ч. 4 ст. 10 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» аргументував, що даний спір підлягає розгляду в межах справи про банкрутство товариства-позивача.

Суди встановили, що при поданні єдиної позовної заяви ліквідатор ТОВ_1 сплатив судовий збір у розмірі ставки, що підлягає до сплати за розгляд спорів з майновими вимогами у справі про банкрутство боржника (3 524 грн) відповідно до пп. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір».

Отже, виходячи з пп. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір», позивачем надано належні докази сплати судового збору за подання такої заяви.

Ч. 6 ст. 12 ГПК України передбачено, що справи про банкрутство розглядаються господарськими судами у порядку, передбаченому цим кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Положеннями ч. 4 ст. 10 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» до компетенції суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, віднесено вирішення усіх майнових спорів з вимогами до боржника.

Ст. 20 ГПК України передбачено, що розгляд спорів з майновими вимогами до боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство, належить до предметної юрисдикції господарських судів, при цьому перелік таких майнових вимог законодавцем не обмежено. Ч. 9 ст. 30 ГПК України справи у майнових спорах до боржника віднесено до територіальної підсудності господарського суду за місцезнаходженням боржника, а відтак, до юрисдикції місцевого суду, яким здійснюється провадження у справі про банкрутство боржника.

Отже, розгляд спорів з майновими вимогами до суб'єкта господарювання, який перебуває в процедурі банкрутства та визначений позивачем у статусі відповідача у такому спорі, а також справ за позовами арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) при реалізації ними повноважень щодо повернення майна банкрута до ліквідаційної маси, законодавцем віднесено до підсудності господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, без порушення окремих справ позовного провадження.

Звертаючись з позовом до відповідача, ліквідатор позивача обрав спосіб захисту майнових прав та інтересів позивача-банкрута саме шляхом звернення у справу про банкрутство №5016/1029/2012(5/35), про що він зазначив у позовній заяві, поданій до місцевого господарського суду, аргументуючи тим, що спір про витребування майна та визнання відсутнім права вимоги є за своєю правовою природою майновим спором, що стосується формування активу позивача-боржника за рахунок отримання від третіх осіб його майна та можливостей погашення за рахунок таких активів вимог кредиторів у справі про банкрутство №5016/1029/2012(5/35). Однак автоматизованою системою документообігу суду для розгляду позовної заяви було сформовано справу за №915/441/18, тобто визначено її розгляд в окремому позовному провадженні поза межами справи №5016/1029/2012(5/35) про банкрутство ТОВ_1 щодо повернення майна, відносно якого виник спір, до ліквідаційної маси.

Зазначене є порушенням місцевим та апеляційним судами принципу диспозитивності в господарському процесі відповідно до ст. 14 ГПК України, що мало наслідком обмеження процесуального права позивача на звернення за захистом його майнових прав до господарського суду в межах провадження у справі про його банкрутство без порушення окремого позовного провадження та покладення судами на позивача-банкрута додаткових фінансових витрат на сплату судового збору за подання позовної заяви, обчисленого судами за ставками у справах позовного провадження.

Верховний Суд погодився з доводами скаржника про помилкове застосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин приписів пп. 1, 2 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір» щодо ставок судового збору за подання позовних заяв з майновими та немайновими вимогами, за якими відкриваються справи окремого позовного провадження, так як ліквідатором позивача заявлено вимоги про повернення майна банкрута у ліквідаційну масу в межах справи про банкрутство позивача, що зумовлювало обов'язок судів здійснювати розрахунок судового збору за ставкою, визначеною пп. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір» за подання заяв у майнових спорах, стороною яких є боржник.

  • Недійсність правочинів на підставі ст. 20 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»
  1. Застосування принципу правової презумпції сумнівності правочинів та майнових дій боржника при дослідженні угод боржника, що мають сумнівний характер з точки зору відповідності їх чесним звичаям у підприємницькій діяльності, є обов'язковим (постанова від 30.01.2019 у справі №910/6179/17).

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення, якими відмовлено у задоволенні заяви ТОВ_1 (кредитор боржника) до ТОВ_2 (боржник-продавець), ОСОБА_1 (покупець) та приватного нотаріуса про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового будинку, розглянутої у межах справи про банкрутство ТОВ_2, та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд виходив з такого.

Ст. 20 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», порівняно з приписами ст. 215 ЦК України, розширює підстави для визнання недійсними правочинів та надає можливість визнати недійсною угоду, яка відповідає вимогам цивільного та господарського законодавства, проте вчинена у період протягом року, що передував відкриттю процедури банкрутства або після порушення справи про банкрутство, та вчинена на шкоду боржнику або його кредиторам.

Судам при розгляді спорів у поряду ст. 20 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» належить брати до уваги, що дії боржника, зокрема але не виключно щодо безоплатного відчуження майна, відчуження майна за ціною значно нижче ринкової, для цілей, не спрямованих на досягнення розумної ділової мети, або про прийняття на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова від власних майнових вимог, якщо вони вчинені у підозрілий період, можуть свідчити про намір ухилення від розрахунків із контрагентами та спрямовані на завдання шкоди кредиторам.

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. У період протягом року, що передував відкриттю процедури банкрутства або після порушення справи про банкрутство дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів, відтак відчуження майна боржником повинно здійснюватись з огляду на права кредиторів щодо забезпечення їх вимог активами боржника, а неврахування інтересів кредиторів у такому випадку є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна завідомо призводить до зменшення обсягу платоспроможності боржника і наносить шкоду кредиторам.

Оскільки період з моменту виникнення грошового зобов'язання у боржника у тому числі при загрозі неплатоспроможності або при надмірній заборгованості до дня порушення справи про його банкрутство є підозрілим періодом, а правочини (договори, майнові дії) боржника, що вчинені у цей період, є сумнівними, ч. 1 ст. 20 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» встановлено правову презумпцію сумнівності правочинів та майнових дій боржника, що вчинені ним протягом вказаного у Законі строку, тому будь-який правочин боржника щодо відчуження ним свого майна може бути визнаний недійсним на підставі наведеної норми.

Якщо правочини у цей період вчиняються із заінтересованими особами, повинна діяти ще одна правова презумпція, оскільки заінтересована особа знає про стан неплатоспроможності боржника при вчиненні правочину. Ця презумпція стосується осіб, передбачених у ст. 1 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», де визначено коло заінтересованих осіб, а дія такої презумпції повинна накладати тягар доказування і на заінтересовану особу.

Із оскаржуваних рішень вбачається, що до аргументів і доводів позивача у даному спорі суди попередніх інстанцій поставились суто формально, обмежившись посиланням на недоведеність позивачем фіктивності оспорюваного правочину (хоча доводи та аргументи позову полягали та ґрунтувались на інших мотивах) та відсутність порушеного права позивача. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

У даному випадку суди ухилились від правового аналізу обставин справи:

– не проаналізували, як співвідноситься те, що з моменту укладення спірного правочину та до моменту порушення провадження у справі про банкрутство ТОВ_2 в порядку ст. 95 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (порушеної самим боржником) минуло лише 6 місяців, тобто не встановили, чи є укладення спірного правочину способом уникнення відповідальності перед кредиторами шляхом виведення з обороту ліквідних активів боржника та у подальшому ініціювання справи про банкрутство;

– не надали вичерпного аналізу обставинам відчуження майна заінтересованій особі стосовно боржника, про що доводить позивач;

– не надали оцінки доказам відчуження майна боржника за ціною набагато нижчою від ринкової та без оплати з боку покупця, саме у передбачених оспорюваним Договором строки та порядку;

– чи призвели дії щодо відчуження спірного майна до неможливості повного або часткового виконання боржником грошових зобов'язань перед іншими кредиторами;

– тобто, не надали правової оцінки доводам, заявленим у межах спеціальної норми, якою, у даному випадку, є ст. 20 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" з її особливостями, притаманними конкурсному процесу.

Судові рішення у даній справі винесені без урахування принципу правової презумпції сумнівності правочинів та майнових дій боржника, проте застосування такого принципу безпосередньо у період конкурсного провадження при дослідженні угод боржника, що мають сумнівний характер з точки зору відповідності їх чесним звичаям у підприємницькій діяльності, є обов'язковим.

  • Процедура санації
  1. Господарський суд та учасники судового процесу повинні економно та ефективно використовувати всі встановлені законом процесуальні засоби для правильного та оперативного розгляду справи про банкрутство з дотриманням процедур та строків (постанова від 23.01.2019 у справі №923/398/14)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення про відмову у задоволенні клопотання банку про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, Верховний Суд зазначив про таке.

Місцевим господарським судом встановлено, що комітетом кредиторів прийнято рішення схвалити план санації у новій редакції, який подано до суду (протокол комітету кредиторів від 30.03.2018), та наразі зазначені питання розглядаються судом.

У зв'язку з наведеним Верховний Суд зауважив, що провадження у справі про банкрутство є процедурним процесом, у якому кожна з процедур (розпорядження майном, санація, ліквідація) має певні етапи проведення та передбачає відповідні судові дії у визначені ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» строки. Поміж тим, процесуальні питання, що виникають під час розгляду справи про банкрутство (заяви, клопотання тощо), також мають чітко визначені процесуальним законом (ГПК України) строки вирішення.

З огляду на приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 17 ЗУ №3477-IV від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ), через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права.

П. 1 ст. 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Верховний Суд зазначив, що розгляд клопотання банку про перехід до ліквідаційної процедури раніше, ніж розгляд поданого на затвердження суду плану санації боржника призводить до порушення балансу інтересів кредиторів на розгляд справи упродовж розумних строків, є нелогічним у хронологічному сенсі, оскільки порушує процедурні процеси провадження у справі про банкрутство та беззаперечно призводить до затягування строків процедури санації, які передбачені у ст. 28 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Такі дії суду суперечать принципу процесуальної економії, необхідної при розгляді справи про банкрутство, елементами якої слід вважати вимогу оперативного розгляду судом справи про банкрутство та економного використання процесуальних засобів судом та особами, які беруть участь у справі, для правильного і швидкого її розгляду.

Принцип процесуальної економії господарського судочинства при розгляді справи про банкрутство має бути загальним керівним положенням, відповідно до якого як господарський суд, так і учасники судового процесу економно та ефективно використовують усі встановлені законом процесуальні засоби для правильного та оперативного розгляду справи про банкрутство з дотриманням процедур та строків.

У даному випадку, розглянувши клопотання про перехід до ліквідаційної процедури, подане особою, яка в силу вимог ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» позбавлена права ініціювати викладені у клопотанні питання, та не здійснивши при цьому розгляд поданого до суду плану санації, суд неефективно використав встановлені процесуальним законом засоби та, відхиляючи доводи заявника, які стосувалися суті поданого плану санації, фактично без здійснення у відповідному судовому процесі оцінки плану санації передчасно здійснив його оцінку, відхиляючи доводи заявника, зокрема про непогашення поточних вимог до боржника в процедурі санації та про відсутність умов такого погашення у плані санації, а також стосовно невключення до плану санації вимог інших кредиторів.

Підсумовуючи наведене, Верховний Суд хоча й визнав оскаржувані судові рішення за результатами розгляду клопотання про застосування до боржника процедури ліквідації такими, що прийняті хронологічно та процесуально передчасними по відношенню до необхідності здійснення судового розгляду клопотання про затвердження плану санації, проте зазначив про відсутність підстав для їх скасування, оскільки таке скасування виявилось би формальним з огляду на те, що суди обох попередніх інстанцій дійшли вірних висновків про відсутність у ініціатора переходу до ліквідаційної процедури такого права.

  1. Мораторій на задоволення вимог кредиторів унеможливлює індивідуальне задоволення боржником вимог кредиторів після порушення справи про банкрутство та визначає спеціальні процедури, які забезпечують пропорційність задоволення вимог кредиторів однієї черги в ході такого провадження (постанова від 15.01.2019 у справі №15/250-б)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими задоволено заяву керуючого санацією ТОВ_1 та визнано недійсним договір про відступлення права вимоги, укладений між ТОВ_1 та ТОВ_2, Верховний Суд виходив з такого.

Відповідно до ч. 11 ст. 17 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції, чинній до 19.01.2013, угода боржника, у т.ч. та, що укладена до винесення господарським судом ухвали про санацію, у випадках, якщо така угода укладена боржником із зацікавленими особами і в результаті неї кредиторам завдані чи можуть бути завдані збитки, або угода укладена боржником з окремим кредитором чи іншою особою протягом 6 місяців, що передували дню винесення ухвали про санацію, і надає перевагу одному кредитору перед іншими або пов'язана з виплатою (видачею) частки (паю) в майні боржника у зв'язку з його виходом зі складу учасників боржника, може бути визнана господарським судом за заявою керуючого санацією відповідно до цивільного законодавства недійсною, а все отримане за такою угодою повертається сторонам. При цьому розгляд заяв керуючого санацією про визнання угод недійсними і повернення всього отриманого за такими угодами здійснюється господарським судом у процедурі провадження у справі про банкрутство.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 04.10.2016 від керуючого санацією боржника надійшла заява про визнання недійсним договору відступлення права вимоги в межах справи про банкрутство ТОВ_1. При цьому, як вбачається зі змісту заяви керуючого санацією, підставою для звернення стало порушення мораторію на задоволення вимог кредиторів ТОВ_1 шляхом укладення з ТОВ_2 договору від 04.06.2010, за яким боржником передано право вимоги боргу на загальну суму 3 679 638, 65 грн, що було єдиним активом боржника за висновками керуючого санацією та унеможливило пропорційне задоволення вимог інших конкурсних кредиторів боржника.

Норми ст. 203, 215 ЦК України визначають загальні правові підстави визнання правочинів недійсними. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1–3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Отже, для визнання недійсним правочину ключовим є встановлення обставин недотримання вимог, які встановлені ч. 1–3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України, саме в момент вчинення цього правочину. Законодавець не виключає можливості застосування цивільно-правових підстав для визнання недійсними правочинів у межах провадження у справі про банкрутство. Обмеження в законодавчому порядку правового статусу керівника боржника щодо укладення певних видів правочинів згідно з ч. 13 ст. 13 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (в редакції на момент укладення оспорюваного договору) може бути підставою відповідно до ч. 2 ст. 203 ЦК України для визнання недійсним правочину, укладеного в ході провадження у справі про банкрутство.

Приймаючи оскаржувані рішення про задоволення заяви про визнання недійсним договору від 04.06.2010, укладеного між боржником та ТОВ_2, суди попередніх інстанцій встановили порушення ст. 12 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» при вчиненні оспорюваного правочину, оскільки правочин, за яким відбулося відчуження майнових прав на користь одного з конкурсних кредиторів ТОВ_2, був спрямований на реальне настання правових наслідків, що надавали можливість цьому кредитору задовольнити поза межами провадження у справі про банкрутство свої конкурсні вимоги шляхом проведення їх зустрічного зарахування на ті майнові права, які набуті ТОВ_2 за оспорюваним правочином 04.06.2010, тоді як мораторій на задоволення вимог кредиторів унеможливлює індивідуальне задоволення боржником вимог кредиторів після порушення справи про банкрутство та визначає спеціальні процедури, які забезпечують пропорційність задоволення вимог кредиторів однієї черги у ході такого провадження.

  • Мирова угода
  1. Невиконання органом податків та зборів обов'язку щодо погодження та підписання мирової угоди між боржником та кредиторами не є підставою для відмови у затвердженні такої мирової угоди судом (постанова від 29.01.2019 у справі №902/1145/15)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими затверджено схвалену комітетом кредиторів боржника мирову угоду, укладену між боржником та кредиторами, та закрито провадження у справі про банкрутство ПАТ, Верховний Суд виходив з такого.

Мирова угода в процедурі банкрутства — це механізм фінансового оздоровлення неплатоспроможного підприємства, який створює баланс інтересів. Вона є підсумком всієї процедури банкрутства та результатом усіх проведених спеціальних заходів по фінансовому оздоровленню боржника, передбачених процедурою банкрутства. ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у першу чергу спрямований саме на відновлення платоспроможності боржника та налагодження його господарської діяльності. Укладення мирової угоди як одна зі стадій процедури банкрутства спрямоване на відновлення платоспроможності боржника, а відтак, умови такої угоди мають містити положення, які вказують на можливість сталого функціонування господарюючого суб'єкта за результатами виконання мирової угоди її учасниками. Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі №917/1269/16.

Відповідно до ч. 304 ст. 77 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається комітетом кредиторів більшістю голосів кредиторів-членів комітету та вважається прийнятим за умови, що всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, висловили письмову згоду на укладення мирової угоди. Рішення про укладення мирової угоди приймається від імені боржника керівником боржника чи арбітражним керуючим (керуючим санацією, ліквідатором), які виконують повноваження органів управління та керівника боржника і підписують її. Абз. 1 ч. 3 ст. 81 зазначеного Закону передбачено, що господарський суд відмовляє в затвердженні мирової угоди, зокрема, у разі порушення порядку укладення мирової угоди, встановленого цим Законом.

Відхиляючи доводи касаційної скарги органу ДФС про порушення судами ч. 2 ст. 78, ч. 3 ст. 81 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», оскільки суд затвердив мирову угоду, яка не була підписана керівником органу доходів і зборів, Верховний Суд зазначив, що ч. 2 ст. 78 цього Закону встановлює обов’язок такого органу підписати мирову угоду — у разі, якщо її умови передбачають розстрочку чи відстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини, орган стягнення зобов'язаний погодитися із задоволенням частини вимог з податків, зборів (обов'язкових платежів) на умовах такої мирової угоди з метою забезпечення відновлення платоспроможності підприємства. При цьому обов’язок арбітражного керуючого та комітету кредиторів отримання згоди від органу доходів і зборів на укладення мирової угоди також законодавством не встановлено. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 17.05.2018 у справі №914/1606/14.

Таким чином, Верховний Суд визнав правомірним висновок судів попередніх інстанцій з посиланням на зазначену правову позицію, про те, що невиконання органом податків та зборів обов'язку щодо погодження та підписання мирової угоди між боржником та кредиторами не є підставою для відмови у затвердженні такої мирової угоди судом.

  • Ліквідаційна процедура
  1. Продаж предметів застави в ліквідаційній процедурі боржника, яка вводиться судом у справі про банкрутство та за наслідками якої припиняються повноваження органів управління боржника, визначені його установчими документами, є одним із способів примусового продажу заставного майна, який припиняє дію застави згідно зі ст. 28 ЗУ «Про заставу» (постанова від 15.01.2019 у справі №904/9583/17).

Залишаючи без змін судові рішення, ухвалені у справі позовного провадження за позовом кредитної установи до ТОВ_1 про визнання за позивачем права іпотекодержателя на об'єкти нерухомості, Верховний Суд виходив з такого.

Системний аналіз положень ст. 17 та 23 ЗУ «Про іпотеку» дозволяє зробити висновок про те, що зазначені норми регулюють різні правовідносини, які виникають між заставодержателем та заставодавцем (його правонаступником). Так, у випадках реалізації (продажу) предмета іпотеки іпотекодавцем такі правовідносини регулюються ч. 1 ст. 17 зазначеного Закону та мають наслідком припинення іпотеки, а у випадку встановлення фактичних обставин переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, в т.ч. у порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою, регулюються ст. 23 зазначеного Закону.

Як встановлено судами у справі, яка переглядається, спірне майно, що було предметом іпотеки за іпотечним договором, продане з публічних торгів у ході здійснення ліквідаційної процедури у справі про банкрутство ТОВ_2, а відповідач ТОВ_1 є набувачем цього майна за наслідками його повторного перепродажу, що визнається сторонами у даній справі та підтверджується документально.

Отже, суди дійшли правильного висновку про застосування до таких правовідносин наслідків припинення прав іпотекодержателя відповідно до ч. 1 ст. 17 ЗУ «Про іпотеку» та відсутність правових підстав для застосування наслідків ст. 23 цього Закону за відсутності встановлення фактичних обставин переходу права власності до правонаступника чи спадкоємця іпотекодавця.

Верховний Суд також погодився з правильністю висновків судів про обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав шляхом звернення до суду з позовними вимогами у даній справі з огляду на те, що позивач є учасником справи про банкрутство ТОВ_2 як заставний кредитор та наділений спеціальними правами щодо захисту своїх майнових прав та інтересів у межах такого провадження, зокрема, із застосуванням механізмів визнання недійсними публічних торгів з продажу заставного майна чи оскарження незаконних дій ліквідатора з розподілу коштів від реалізації предметів застави (іпотеки).

Верховний Суд визнав помилковими висновки відповідача про можливість застосування щодо позивача спеціальних строків давності відповідно до ст. 48 ЗУ «Про іпотеку», оскільки продаж предметів іпотеки відбувався в процедурі банкрутства, яка не передбачає таких строків, а не за процедурою, визначеною ЗУ «Про іпотеку».

Умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності-боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів встановлює ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Відчуження майна, переданого в іпотеку, під час проведення ліквідаційної процедури здійснюється в порядку, визначеному цим Законом. Також, виходячи з особливостей провадження у справі про банкрутство, реалізуються права учасників такого провадження (кредиторів) про визнання недійсними правочинів, укладених боржником у ліквідаційній процедурі.

Доводи скаржника про те, що ліквідатор ТОВ_2 у справі про банкрутство тривалий час не надавав доказів на підтвердження реалізації активів боржника на аукціонах у ході проведення ліквідаційної процедури цього боржника, не спростовують правильності висновків судів про припинення спірної іпотеки за наслідком продажу майна з публічних торгів у процедурі банкрутства, однак встановлення таких обставин може бути підставою для захисту судом порушених прав позивача у випадку заявлення ним позовних вимог у справі про банкрутство про визнання недійсними правочинів з реалізації предметів застави (іпотеки) в ліквідаційній процедурі боржника.

Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника (п. 6 ч. 1 ст. 23 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції, яка була чинна на час виникнення спірних правовідносин).

Заставне майно реалізується із застосуванням процедури, визначеної Законом про банкрутство, і за встановлення судами відсутності обставин недійсності укладених в ліквідаційній процедурі правочинів наслідком реалізації заставного (іпотечного) майна є припинення іпотеки за попередньо укладеним договором іпотеки, незалежно від прийнятих судами попередніх рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в інших справах позовного провадження. За таких обставин набувач майна з публічних торгів або особа, до якої перейшло право власності на майно внаслідок перепродажу, не набуває статусу іпотекодавця, і на таке майно повторно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених ст. 38, 39 ЗУ «Про іпотеку».

Оскільки суди попередніх інстанцій встановили, що спірне майно вибуло від заставодавця у процедурі його реалізації у справі про банкрутство ТОВ_2 у межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, а позивачем не надано доказів визнання недійсними публічних торгів з відчуження спірного майна, а також доказів того, що між позивачем і відповідачем відсутні будь-які правовідносини з передання в іпотеку спірного майна, Верховний Суд погодився з правильністю висновків судів про відсутність підстав для задоволення позову та визнання за позивачем прав іпотекодержателя та заставодержателя щодо зазначених у позовній заяві предметів нерухомого та рухомого майна.

  1. Укладення договору страхування нерухомого майна, що є предметом іпотеки, не є діями, які спрямовані на задоволення вимог іпотекодержателя у межах вартості предмета іпотеки у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання (постанова від 23.01.2019 у справі №910/13347/15)

Залишаючи без змін судові рішення, ухвалені у справі про банкрутство ТОВ_1, якими задоволено позов третьої особи — компанії, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, та визнано недійсним договір іпотеки, укладений між банком та ТОВ_1, Верховний Суд виходив з такого.

За встановлених судами обставин того, що рішення загальних зборів учасників ТОВ_1, оформлене протоколом №246 від 03.05.2012, про передачу в заставу об'єкту нерухомості та уповноваження ОСОБА_1, корпоративного секретаря товариства, на підписання від імені товариства відповідного договору та будь-яких додаткових угод до нього з банком, було визнано недійсним рішенням господарського суду від 20.01.2016 в іншій справі №910/27805/15, Верховний Суд визнав обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про те, що представник ТОВ_1, укладаючи від його імені 14.05.2012 оспорюваний договір іпотеки, не мав достатніх повноважень на його укладення.

Щодо доводу касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували приписи ч. 1 ст. 241 ЦК України щодо визнання недійсним правочину, який був прийнятий сторонами до виконання, Верховний Суд зазначив наступне.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 241 ЦК України, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

В якості обґрунтування підстав неправильності застосування судами попередніх інстанцій положень ч. 1 ст. 241 ЦК України в касаційні скарзі зазначено, що між ТОВ_1 та страховою компанією укладено договір страхування нерухомого майна, що є предметом іпотеки.

Згідно положень ч. 1 ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Положеннями ст. 1 ЗУ «Про іпотеку» (у редакції станом на 14.05.2012) визначено, що іпотека — вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов'язанням (ст. 11 ЗУ «Про іпотеку» у редакції, чинній станом на 14.05.2012).

Враховуючи те, що іпотека — це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, а також беручи до уваги, що майновий поручитель (іпотекодавець) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно у межах вартості предмету іпотеки, можна дійти висновку, що виконанням або прийняттям до виконання майновим поручителем договору іпотеки є дії, спрямовані на задоволення вимог іпотекодержателя у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання.

Укладення договору страхування нерухомого майна, що є предметом іпотеки, не є діями, які спрямовані на задоволення вимог іпотекодержателя у межах вартості предмета іпотеки у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання.

  1. При затвердженні ліквідаційного звіту та ліквідаційного балансу банкрута за наявності у підприємства-боржника майна судам належить достеменно встановлювати на підставі належних та допустимих доказів наявність або відсутність орендних відносин боржника упродовж банкрутних процедур та у залежності від встановленого перевіряти надходження та подальше спрямування отриманих коштів, які можуть бути джерелом сплати грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого, а також наповнення ліквідаційної маси (постанова від 30.01.2019 у справі №921/879/15-г/11)

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення, якими затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс і закрито провадження у справі про банкрутство ВАТ, та направляючи справу на новий розгляд до місцевого господарського суду, Верховний Суд вказав на таке.

Ліквідаційна процедура як стадія провадження у справі про банкрутство є однією з найбільш імовірних та прогнозованих процедур, які застосовуються до неплатоспроможного боржника та є механізмом виведення з ринку нерентабельних та неперспективних підприємств.

Правильне завершення ліквідаційної процедури є основним завданням ліквідатора, який з урахуванням покладених на нього Законом про банкрутство повноважень повинен наполегливо та добросовісно працювати протягом усієї процедури ліквідації. Звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс є підсумковими документами, які підтверджують належне проведення ліквідатором усіх необхідних заходів ліквідаційної процедури, вчинення адекватних дій щодо виявлення кредиторів та активів боржника, за результатами розгляду яких суд приймає ухвалу про ліквідацію боржника та закриття провадження у справі.

Отже, законодавцем передбачено певну сукупність дій, які необхідно вчинити в ході ліквідаційної процедури, та перелік додатків до звіту ліквідатора, які подаються суду разом із зазначеним звітом та є предметом дослідження в судовому засіданні за підсумками ліквідаційної процедури, яке проводиться за участю кредиторів (комітету кредиторів).

Подання звіту та ліквідаційного балансу здійснюється ліквідатором за результатом проведених дієвих заходів, які передбачені у ліквідаційній процедурі. Законом не визначено вичерпний перелік заходів, які має вчинити ліквідатор для завершення ліквідаційної процедури — визначені тільки основні напрями таких заходів, що дозволяють сформувати ліквідаційну масу та задовольнити, за умови виявлення майна (ліквідних активів), вимоги кредиторів, що логічно випливає із визначених Законом повноважень ліквідатора та надає останньому можливість відповідно до власного самостійного та незалежного розсуду вчиняти дії щодо виявлення та розшуку активів банкрута для формування ліквідаційної маси.

Разом з тим, обов'язком ліквідатора є здійснення всієї повноти заходів, спрямованих на виявлення активів боржника. При цьому ні у кого не повинен виникати обґрунтований сумнів щодо їх належного здійснення — принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі (постанова Верховного Суду від 14.02.2018 у справі №927/1191/14).

Верховний Суд звернув увагу, що при затвердженні ліквідаційного звіту та ліквідаційного балансу банкрута за наявності у підприємства-боржника майна судам належить достеменно встановлювати на підставі належних та допустимих доказів наявність або відсутність орендних відносин боржника упродовж банкрутних процедур та у залежності від встановленого перевірити надходження та подальше спрямування отриманих коштів, які можуть бути джерелом сплати грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого, а також наповнення ліквідаційної маси.

Підсумувавши наведене, Верховний Суд зазначив, що у ліквідаційній процедурі завданням ліквідатора є не проста констатація факту відсутності майна, а дієвий і належний пошук майна банкрута, тому ліквідатор у звіті має довести, що його дії мали саме мету пошуку і виявлення майна банкрута, а під час ліквідаційної процедури ліквідатор має здійснювати обґрунтовані та логічні дії, а також подавати запити до відповідних органів з урахуванням минулої діяльності банкрута. При цьому кількість запитів не є критерієм якості роботи ліквідатора —  таким критерієм є наповнення ліквідаційної маси.

  1. За відсутності майнових активів банкрута, за рахунок яких можна б було відшкодувати оплату послуг та витрати арбітражному керуючому, така оплата повинна здійснюватись за рахунок коштів кредиторів (постанова від 16.01.2018 у справі №05/5026/1809/2012)

Залишаючи без змін ухвалені у справі про банкрутство судові рішення в частині стягнення з управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України грошових коштів на відшкодування витрат ліквідатора ОСОБА_1 та оплату його послуг, Верховний Суд виходив з такого.

Нормами ч. 14 ст. 3-1 Закону про банкрутство в редакції, що діяла до 19.01.2013, визначені три джерела оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого у зв'язку з виконанням ним своїх обов'язків: за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника, або за рахунок коштів кредиторів чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника.

Судами попередніх інстанцій встановлено: матеріалами справи підтверджується, що у ліквідаційній процедурі майна для розрахунку з кредиторами та здійснення оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого за виконання ним обов'язків ліквідатора банкрута не виявлено.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що за відсутності майнових активів банкрута, за рахунок яких можна б було відшкодувати оплату послуг та витрати арбітражного керуючого, така оплата повинна здійснюватись за рахунок коштів кредиторів.

Також судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що керуючись принципом пропорційності голосів кредиторів кількості їх грошових вимог, суд вправі застосувати такий принцип до розподілу витрат між кредиторами за відсутності коштів від реалізації майна боржника на проведення ліквідаційної процедури (висновки щодо застосування цих норм права викладені у постанові Верховного Суду від 19.04.2018 у справі №265/2б-02/14/13-08).

Водночас доводи скаржника про те, що загальна сума заборгованості з оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого надмірно висока, а кошторисами скаржників видатки на оплату послуг арбітражного керуючого не передбачені, Верховний Суд відхилив з огляду на те, що законодавець не ставить визначення джерела оплати послуг арбітражного керуючого в залежність від майнового стану ініціюючого кредитора у справі про банкрутство, правового статусу кредитора (особа, заснована на приватній чи державній формі власності, державний орган, громадська організація тощо), а також від джерел фінансування того чи іншого кредитора.

Зважаючи на встановлені під час розгляду справи обставини, наведені законодавчі положення, враховуючи, що надання послуг професійного арбітражного керуючого відбувається на платній основі та у розмірі не менше двох мінімальних заробітних плат за кожен місяць здійснення арбітражним керуючим своїх повноважень, що розмір відшкодування витрат та оплати послуг ліквідатора боржника у даній справі затверджено ухвалами суду, які набрали законної сили, суди підставно задовольнили відповідне клопотання ліквідатора банкрута ОСОБА_1, зокрема, в частині, яка стосується скаржника, та правомірно поклали на останнього обов'язок відшкодування таких витрат.

  1. Ініціюючи провадження у справі про банкрутство, кредитори як споживачі послуг арбітражного керуючого, котрі очікують на результат його діяльності, мають усвідомлювати, що надавши на свій ризик згоду на участь у справі про банкрутство, однак не знайшовши майна як джерела своїх доходів і покриття видатків, арбітражний керуючий правомірно очікує покриття забезпечення процедури, яке у такому випадку лягає тягарем на кредиторів (кредитора) неплатоспроможного боржника (постанова від 30.01.2019 у справі №910/32824/15).

Скасовуючи постанову апеляційного господарського суду та залишаючи в силі ухвалу місцевого господарського суду в частині стягнення з ПАТ на користь арбітражного керуючого ОСОБА_1 витрат на оплату грошової винагороди за період виконання повноважень ліквідатора банкрута, Верховний Суд виходив з такого.

Ст. 98 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачене право арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) користуватися усіма правами розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора відповідно до законодавства, у т. ч. право отримувати винагороду в розмірі та порядку, передбачених цим Законом.

Ч. 1 ст. 115 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» встановлено, що арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) виконує повноваження за грошову винагороду.

Відповідно до ч. 2 ст. 115 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», грошова винагорода арбітражного керуючого за виконання повноважень розпорядника майна визначається в розмірі двох мінімальних заробітних плат за кожний місяць виконання ним повноважень, або в розмірі середньомісячної заробітної плати керівника боржника за останні 12 місяців його роботи до порушення провадження у справі про банкрутство, якщо такий розмір перевищує дві мінімальні заробітні плати. Право вимоги грошової винагороди виникає в арбітражного керуючого в останній день кожного календарного місяця виконання ним повноважень розпорядника майна боржника. Сплата грошової винагороди арбітражному керуючому (розпоряднику майна) здійснюється шляхом її авансування заявником (кредитором або боржником) у розмірі, зазначеному у цій частині. Сума авансового платежу вноситься на депозитний рахунок нотаріуса та виплачується арбітражному керуючому (розпоряднику майна) за кожний місяць виконання ним повноважень розпорядника майна.

Отже, у випадку, коли оплата послуг арбітражного керуючого здійснюється не за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника, чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника, вона повинна здійснюватись за рахунок коштів кредиторів, виходячи з принципу пропорційності їх грошовим вимогам (висновки щодо застосування цих норм права викладені у постанові Верховного Суду від 01.08.2018 у справі №912/1783/16).

Крім того, законодавець не ставить порядок розподілу витрат на оплату послуг ліквідатора в залежність від майнового стану кожного кредитора у справі про банкрутство, правового статусу кредитора (особа, заснована на приватній чи державній формі власності, державний орган, громадська організація тощо), від джерел фінансування того чи іншого кредитора, а також від майнових результатів арбітражного керуючого у справі про банкрутство.

Невиявлення ліквідатором боржника в процедурі ліквідації майна боржника, інших його активів чи грошових коштів жодним чином не має впливати на оплату його послуг.

Отже, у зв’язку з відсутністю у банкрута будь-яких майнових активів покладення оплати грошової винагороди арбітражного керуючого за період виконання повноважень ліквідатора у справі на єдиного кредитора ПАТ є правомірним, у зв'язку з чим Верховний Суд погодився з висновками місцевого господарського суду з цього приводу.

Верховний Суд визнав за необхідне відзначити, що ініціюючи провадження у справі про банкрутство, кредитори як споживачі послуг арбітражного керуючого, котрі очікують на результат його діяльності, мають усвідомлювати, що надавши на свій ризик згоду на участь у справі про банкрутство, однак не знайшовши майна як джерела своїх доходів і покриття видатків, арбітражний керуючий правомірно очікує покриття забезпечення процедури, яке у такому випадку лягає тягарем на кредиторів (кредитора) неплатоспроможного боржника.

З огляду на викладене Верховний Суд визнав обґрунтованими доводи касаційної скарги щодо безпідставності відмови судом апеляційної інстанції у задоволенні клопотання ліквідатора щодо прийняття рішення про стягнення з ініціюючого та єдиного кредитора грошової винагороди за час виконання повноважень ліквідатора ТОВ.

  • Процедура ліквідації за ст. 95 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»
  1. Необхідними передумовами для звернення із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство боржника в порядку ст. 95 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» є дотримання вимог цивільного та господарського законодавства щодо добровільної ліквідації юридичної особи (постанова від 23.01.2019 у справі №908/608/18)

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано постанову місцевого господарського суду про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури та закрито провадження у справі про банкрутство ПАТ, Верховний Суд виходив з такого.

Особлива процедура, яка передбачена ст. 95 Закону випливає з процедури добровільної ліквідації юридичної особи, тобто ліквідації юридичної особи за рішенням її учасників (власників) або органу, уповноваженого на це установчими документами. У зв'язку з цим необхідними передумовами для звернення із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство боржника в порядку наведеної норми є дотримання вимог цивільного та господарського законодавства щодо добровільної ліквідації юридичної особи.

Такі передумови полягають у наступному: прийняття рішення власником майна (або органом, уповноваженим управляти майном) боржника про звернення боржника до господарського суду із заявою. Проведення аналізу активів боржника у вигляді проведення інвентаризації наявного майна (у т.ч. переданого у заставу майна), його належної оцінки та оцінки грошових коштів на рахунках боржника. Аналіз пасивів боржника шляхом публікації оголошення згідно з вимогами ч. 2, 5 ст. 105 ЦК України. Проведення аналізу активів та пасивів боржника є підставою для складення проміжного ліквідаційного балансу, який додається до заяви боржника відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону.

Дотримання визначених вимог та сукупність вказаних дій із доданням доказів їх проведення є підставою для звернення ліквідатора (ліквідаційної комісії) із заявою про порушення справи про банкрутство на підставі ст. 95 Закону та становить предмет спору у справі про банкрутство за особливою процедурою, що порушується в порядку вказаної статті.

При цьому необхідною та обов'язковою передумовою порушення провадження у справі про банкрутство на підставі ст. 95 Закону є надання належних доказів на підтвердження наявності всіх передумов для порушення провадження саме на момент звернення боржника із відповідною заявою.

Згідно з ч. 1 ст. 95 Закону, до боржника, який ліквідується власником, застосовується особливий порядок провадження у справі. Головною умовою порушення провадження у справі про банкрутство за цією статтею є стан неоплатності боржника, що встановлюється ліквідатором (ліквідаційною комісією) боржника за наслідками аналізу його пасивів та активів.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що при зверненні до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство боржник вказував на наявність у нього заборгованості перед єдиним кредитором — ТОВ у сумі 120 тис. грн, що виникла на підставі договору про надання юридичних послуг. Разом з тим, доказів звернення із заявою з кредиторськими вимогами ТОВ під час добровільної ліквідації матеріали справи не містять.

Оскільки кредитори наділені саме правом, а не обов'язком звернення до боржника з кредиторськими вимогами, та відповідний порядок звернення кредитора у порядку добровільної ліквідації за нормами цивільного законодавства та під час провадження у справі про банкрутство передбачає таке звернення, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що встановлені обставини дають підстави дійти висновку про небажання кредитора отримати повернення своїх коштів, а відтак, ставлять під сумнів підставність звернення до суду в порядку спрощеного провадження у справі про банкрутство через відсутність волевиявлення кредитора та недостовірність встановлення пасиву в проміжному ліквідаційному балансі боржника.

Також судом апеляційної інстанції встановлено, що в проміжному ліквідаційному балансі боржника сума 120 тис. грн відображена як поточні зобов'язання за розрахунками з учасниками, що також не може свідчити про достовірність встановлення пасиву в проміжному ліквідаційному балансі боржника.

Згідно приписів ч. 4 ст. 11 Закону, яка має універсальний характер, заява про порушення провадження у справі про банкрутство подається боржником лише за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат.

Таким чином, нормами Закону встановлено додаткову вимогу до заяви боржника про порушення справи про банкрутство за ст. 95 Закону — обов'язкову наявність у такого заявника майна, достатнього для покриття судових витрат, пов'язаних із здійсненням провадження у справі про банкрутство. У визначенні таких витрат слід враховувати, зокрема, оплату винагороди арбітражному керуючому у мінімальному розмірі не менше ніж за 12 місяців його роботи, відшкодування витрат на публікацію оголошень у справі, судового збору, сплаченого кредиторами, тощо (висновок про застосування цих норм права викладений в постановах Верховного Суду від 14.03.2018 у справі №904/1853/17, від 01.08.2018 у справі №911/3540/17).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що матеріали справи не свідчать про подання боржником доказів на підтвердження наявності активів, достатніх для покриття судових витрат, пов'язаних із здійсненням провадження у справі про банкрутство.

Ч. 7 ст. 111 ЦК України має імперативний характер, тому незалежно від здійснення публікації оголошення про ліквідацію боржника та звернення (або не звернення) відповідних контролюючих органів з вимогами до боржника у межах встановленого в публікації строку перевірка фінансового-господарської діяльності підприємства, що ліквідується, є обов'язковою складовою ліквідаційної процедури, тому обов'язок ліквідатора надати всі необхідні для проведення такої перевірки документи є безумовним (висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 16.08.2018 у справі №915/1490/16).

Враховуючи встановлені у справі обставини та норми чинного законодавства, які підлягають застосуванню, апеляційний господарський суд дійшов вірного висновку, що ліквідаційною комісією боржника не дотримано вимог цивільного та господарського законодавства щодо добровільної ліквідації юридичної особи, а матеріали справи свідчать про неподання ліквідатором на момент порушення справи про банкрутство документів на підтвердження здійснення повної досудової процедури ліквідації боржника. На порушення вимог Закону, судом першої інстанції фінансово-майновий стан боржника належним чином не досліджувався, не було перевірено, чи мав боржник станом на день прийняття рішення його засновниками (учасниками) про ліквідацію достатньо грошових коштів та іншого ліквідаційного майна для здійснення розрахунків з кредиторами, виходячи з того, що суду не було надано належних доказів обґрунтованості вимог кредитора та здійснення інвентаризації майна боржника.

Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що прес-служба ВС опублікувала огляд рішень Великої Палати Верховного Суду, ухвалених з 1 по 10 лютого 2019 року. Черговий дайджест судової практики містить стислий виклад низки важливих рішень.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Пряма трансляція судових засідань та суддя у Facebook: чи можливо таке в Європі
Сегодня день рождения празднуют
  • Виталий Файдюк
    Виталий Файдюк
    судья Шестого апелляционного административного суда