Державна реєстрація не є безспірним підтвердженням наявності в особи права, але створює спростовувану презумпцію: ВС

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи. Про це зазначила Велика Палата Верховного Суду у справі № 916/1415/19.

Держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав суб’єктів господарювання. Такі права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.

У разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання іпотекодержатель має право одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника (стаття 1 Закону № 898-IV). Отже, заінтересованою особою, яка може звертатися з позовом про визнання відсутності права іпотеки, є перш за все власник предмета іпотеки, оскільки саме за рахунок його майна іпотекодержатель може одержати задоволення своїх вимог.

Відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18).

Отже, виходячи з обставин цієї справи, належному способу захисту позивача відповідатиме звернення до суду одночасно з вимогами про визнання відсутнім права іпотеки відповідача та про визнання права іпотеки позивача. Відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» судове рішення про задоволення таких вимог є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей як про припинення права іпотеки відповідача (якщо таке право зареєстроване), так і про право іпотеки позивача.

Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, об’єднана палата Касаційного господарського суду Верховного Суду зазначила, що відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є договори та інші правочини, якими врегульовуються певні правовідносини між сторонами таких правочинів. Тобто договірні правовідносини виникають саме з договорів, умовами яких сторони передбачили права та обов’язки. Пунктом 7 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів може бути припинення правовідносин. Законодавством встановлено нерозривний зв’язок між договорами та правовідносинами, які виникають з таких договорів, оскільки у такому випадку саме договорами врегульовано права та обов’язки сторін. Тобто припинення обов’язку за договором тісно пов’язане з припиненням самого договору, з урахуванням його умов. Також, на думку об’єднаної палати Касаційного господарського суду Верховного Суду, правова позиція, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17, не узгоджується з нормами ЦК України, зокрема статей 997, 1008, 1044, якими прямо передбачено право припинення відповідних договорів. Тому об’єднана палата Касаційного господарського суду Верховного Суду вважала за доцільне відступити від висновку щодо застосування статей 15, 16 ЦК України та 20 ГК України, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком об’єднаної палати Касаційного господарського суду Верховного Суду про те, що підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 ЦК України ). Тобто договірні правовідносини виникають саме на підставі договорів. Водночас поняття правочину (зокрема поняття договору) і поняття правовідносин не є тотожними. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 202 ЦК України). Правовідносинами є відносини, змістом яких є права та обов’язки сторін. Зокрема, змістом зобов’язальних правовідносин є обов’язок однієї сторони (боржника) вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії та кореспондуюче право кредитора вимагати від боржника виконання цього обов’язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком про наявність тісного зв’язку між договорами та договірними правовідносинами, оскільки такі правовідносини виникають саме з договорів, а подальший розвиток правовідносин може бути зумовлений, у тому числі (але не виключно), умовами договору. Водночас подальші зміни правовідносин, зокрема припинення прав та обов’язків з договору, не обов’язково пов’язані зі зміною чи припиненням договору.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гс18), від висновків якої пропонувала відступити об’єднана палата Касаційного господарського суду Верховного Суду, розглянутий спір, пов’язаний з поверненням нежитлового приміщення після закінчення (на думку позивача) строку, на який його було надано в оренду. Водночас зі спливом строку оренди може пов’язуватися припинення права орендаря користуватися орендованим майном та припинення права орендодавця вимагати сплати орендної плати, але припинення договору оренди може не пов’язуватися з закінченням цього строку. Зокрема, орендодавець може вимагати повернення орендованого майна саме як виконання зобов’язання орендаря з договору, а не в порядку усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном на підставі статті 391 ЦК України. Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком про те, що припинення обов’язку за договором тісно пов’язане з припиненням самого договору.

Щодо посилань на статті 997, 1008, 1044 ЦК України, якими передбачено право припинення відповідних договорів, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. За змістом частин другої - шостої статті 997 ЦК України цією статтею передбачені випадки односторонньої відмови від договору страхування страхувальником або страховиком. Така відмова здійснюється шляхом вчинення одностороннього правочину управненою стороною, а не за рішенням суду. Отже, зазначена стаття не встановлює способів захисту. Статтею 1008 ЦК України передбачені випадки припинення договору доручення внаслідок таких юридичних фактів: відмови довірителя або повіреного від договору; визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім; смерті довірителя або повіреного. Зазначена стаття не встановлює випадків припинення договору за рішенням суду, а тому і не встановлює способів захисту. Статтею 1044 ЦК України також не встановлено випадків припинення договору управління майном за рішенням суду, отже, не встановлено способів захисту.

Передбачений законом спосіб захисту у вигляді припинення судом існуючого правовідношення на майбутнє (частина друга статті 20 ГК України, пункт 7 частини другої статті 16 ЦК України) за своєю правовою суттю відрізняється від способу захисту у вигляді визнання судом припиненим договору в минулому, який законом не передбачений.

У пунктах 58, 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гс18) сформульований висновок, що нормами статей 16 ЦК України та 20 ГК України не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідношення, може відбуватися шляхом розірвання договору; звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати; водночас відповідно до абзацу другого частини другої статті 20 ГК України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача. Виходячи з викладеного, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від цього висновку.

Ураховуючи вищевикладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відмову позивачу в позові з підстави обрання ним неналежного способу захисту своїх прав.

Раніше ми розповідали, що розгляд спорів у сфері державної реєстрації повинен здійснюватися виключно в судовому порядку.

 Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.