Межі дискреції ВККС у конкурсній процедурі добору на посаду судді не можуть бути неосяжними – позиція Верховного Суду

Межі дискреції ВККС у конкурсній процедурі добору кандидатів на посаду судді місцевого суду, зокрема і вирішення питань щодо порушень учасниками іспиту порядку складення іспиту, не можуть бути неосяжними та повинні підлягати зовнішньому публічному контролю.

Процес добору кандидатів на посаду судді, як і рішення в результаті цього процесу, мають бути зрозумілими як учасникам цих відносин, зокрема кандидатам на посаду судді, так і незалежному сторонньому спостерігачу. Обсяг і ступінь мотивації рішення залежить від конкретних обставин, які були предметом розгляду, але у будь-якому випадку має показувати, приміром, що доводи чи пояснення кандидата на посаду судді взято до уваги і, що важливо, давати розуміння, чому і чим керувався уповноважений орган, коли вирішував питання стосовно допущення учасником порушення порядку складення іспиту та істотності такого порушення.

Оцінка Верховним Судом мотивів та обґрунтованості оспорюваних рішень ВККС не є втручанням у її дискреційні повноваження.

На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 3 червня 2024 року по справі №990/190/23.

Також КАС ВС, аналізуючи перелік дозволених під час написання іспиту джерел, зробив висновок, що відповідна норма Положення про складення кваліфікаційного іспиту є неповною і не охоплює всю систему законодавства України, а також містить суперечливі та нечіткі формулювання, що ускладнює тлумачення та застосування вказаного положення, і надає ВККС дискреційні повноваження щодо підстав для визнання особи такою, що не пройшла кваліфікаційний іспит, які не мають чітко визначених меж. Вказане в цілому свідчить про невідповідність означених норм критерію якості закону (їх ясності і недвозначності), не виключає необмеженості їх трактування у правозастосовній практиці і може призводити до свавільного застосування.

Обставини справи

Кандидат на посаду судді у серпні 2023 року звернулася до Верховного Суду з позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів, в якому просила визнати протиправною бездіяльність ВККС щодо невключення її до рейтингу та резерву на заміщення вакантних посад суддів місцевих судів, визнати протиправним та скасувати рішення ВККС в частині визнання істотним порушення Положення про складення кваліфікаційного іспиту, зобов’язати ВККС прийняти рішення щодо включення до рейтингу кандидатів тощо.

Вказує, що рішеннями ВККС від 26 липня 2023 року визнано зафіксовані під час складання кваліфікаційного іспиту порушення Положення істотними та такими, що мають наслідком визнання її такою, що не склала іспит.

Позивачка зазначає, що відзив на позовну заяву у наданій модельній справі для складання іспиту містив посилання на Рішення Конституційного Суду України №6-р/2018. Відповідно до Положення учасник зобов`язаний викласти у зошиті для виконання практичного завдання правильне, на думку учасника, модельне судове рішення.

Таким чином, отримавши умови практичного завдання – модельну справу, з наявним в ній посиланням на рішення КСУ №6-р/2018, позивачка зобов`язана була показати вміння визначати, оцінювати та описувати обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі, зокрема, щодо такого Рішення КСУ, яке було відкрито нею на дозволеному офіційному веб-порталі парламенту «Законодавство України». При цьому звертає увагу, що рішення КСУ є джерелами права.

Позивачка вважала, що перегляд у браузері під час виконання практичного завдання тексту рішення КСУ не можна вважати порушенням Положення, оскільки без використання останнього виконати практичне завдання з дотриманням принципів мотивованості, законності та обґрунтованості було неможливо.

Також наголошує, що в ході проведення засідання Комісії 26 липня 2023 року не було належним чином перевірено її доводи, що викладені в поясненнях, не проведено аналіз модельної справи з адміністративної спеціалізації, не наведено жодних аргументів та не досліджено жодного доказу стосовно того, що порушення, нібито вчинене позивачкою, є дійсно істотним.

Додатково зауважує, що ВККС необ`єктивно в ухвалених рішеннях вказала на академічну недоброчесність, оскільки таке поняття стосується оцінки моральних якостей особи, що не є завданням кваліфікаційного іспиту.

Зі свого боку, ВККС вказувала, що позивачкою у її поясненнях, доданих до протоколу реєстрації порушень, підтверджено факт відкриття на офіційному сайті Верховної Ради тексту рішення КСУ.

ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд зазначив, що перед виконанням практичного завдання позивачка ознайомилася із загальними правилами його виконання. Ці правила передбачали, зокрема, таке:

«На етапі виконання практичного завдання дозволяється на спеціального призначеному ноутбуці у відкритих джерелах (hudoc.echr.coe.int; rada.gov.ua; ligazakon.net) та/або у власних паперових носіях видавничого тиражування використовуватися ВИКЛЮЧНО такі нормативно-правові акти:

закони та кодекси, зокрема коментовані;

постанови пленумів;

рішення Європейського суду з прав людини».

28 серпня 2019 року після виконання письмового практичного завдання зі спеціалізації місцевого адміністративного суду уповноваженими представниками ВККС було складено протокол реєстрації порушень.

Додатком до протоколу є роздрукована 28 серпня 2019 року історія веб-браузера Google Chrome, з якої вбачається, що перегляд рішення КСУ №6-р/2018 здійснювався позивачкою з 11 год 51 хв до 12 год 27 хв.

Позивачка з цього приводу надано відповідні письмові пояснення, згідно яких перехід за посиланням було здійснено нею з офіційного порталу Верховної Ради з метою перевірки доводів позивача та з`ясування обставин справи.

Колегія суддів КАС ВС вказує, що спірним у цій справі питанням є правомірність, обґрунтованість та мотивованість рішень ВККС від 26 липня 2023 року.

Як зазначив КАС ВС, кваліфікаційний іспит за своєю суттю є способом атестації особи, яка пройшла спеціальну підготовку і виявила намір бути рекомендованою для призначення на посаду судді.

Проведення такого іспиту здійснюється за встановленим порядком та з урахуванням методики оцінювання з метою виявлення належних теоретичних знань, рівня професійної підготовки кандидата на посаду судді та ступеня здатності здійснювати правосуддя.

При цьому допущення порушення порядку складення іспиту, яке рішенням Комісії визнано істотним, має наслідком припинення участі в іспиті та визнання особи такою, що не склала кваліфікаційний іспит.

Врахувавши це, Суд зазначає, що при вирішенні питання щодо дискваліфікації учасника з підстави порушення ним порядку складення іспиту визначальне значення має факт вчинення порушення порядку та, додатково, істотність такого порушення.

26 липня 2023 року ВККС визнала, що зафіксоване під час складання кваліфікаційного іспиту порушення Положення позивачкою є істотним та має наслідком визнання її такою, що не склала кваліфікаційний іспит.

ВККС мотивувала, що нормативно-етичним підґрунтям зобов`язань, заборон та інших правил, які застосовуються до учасників іспиту, виступають загальноприйняті стандарти академічної доброчесності.

Позиція ВККС ґрунтується на наявності у ВККС дискреційних повноважень щодо прийняття рішення за результатами розгляду питання стосовно порушень учасниками іспиту порядку складення іспиту.

КАС ВС погоджується із позицією позивачки щодо протиправності оскаржуваних рішень ВККС України з огляду на таке.

Відповідно до пункту 7 статті 2 Закону «Про адміністративну процедуру» від 17 лютого 2022 року № 2073-IX дискреційне повноваження - повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано.

Крім того, частиною третьою статті 6 цього Закону визначено, що здійснення адміністративним органом дискреційного повноваження вважається законним у разі дотримання таких умов:

1) дискреційне повноваження передбачено законом;

2) дискреційне повноваження здійснюється у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законом;

3) правомірний вибір здійснено адміністративним органом для досягнення мети, з якою йому надано дискреційне повноваження, і відповідає принципам адміністративної процедури, визначеним цим Законом;

Згідно з позицією Верховного Суду, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними); відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею; принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності.

Суд зазначає, що судовий контроль за реалізацією суб`єктами владних повноважень їхніх дискреційних повноважень здійснюється за визначеними частиною другою статті 2 КАС України критеріями, зокрема, чи діяли вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, добросовісно; розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

При цьому, якщо суд встановить, що діяльність органу державної влади не відповідає хоча б одному із визначених у частині другій статті 2 КАС України критеріїв, це може бути підставою для задоволення позову щодо оскарження відповідних дій (бездіяльності) чи рішення, якщо така діяльність порушує права, свободи та інтереси позивача.

Колегія суддів погоджується з тим, що ВККС є уповноваженим суб`єктом з питань проведення добору кандидатів для призначення на посаду судді та прийняття рішення за його результатами, тобто є суб`єктом владних повноважень, на дії якого поширюються вимоги, встановлені статтею 2 КАС України.

Оцінюючи можливість здійснення судового контролю за реалізацією державними органами їхніх дискреційних повноважень, Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 березня 2024 року у справі № 990/84/23 та від 16 травня 2024 року у справі № 990/186/23 вказала таке, що згідно з Рекомендацією № R (80) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року під дискреційним слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за певних обставин.

ЄСПЛ висловлено правову позицію, згідно з якою за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості адміністративних актів, однак все ж таки повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору.

Крім того, виходячи з практики ЄСПЛ, надання правової дискреції органам влади у вигляді необмежених повноважень є несумісним з принципом верховенства права, і закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам та порядок її здійснення, з урахуванням законної мети цього заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання («Волохи проти України» № 23543/02, п. 54)

Враховуючи викладене, Суд зауважує, що оскаржувані позивачкою рішення ВККС дійсно прийняла відповідно до її визначених законом повноважень у конкурсній процедурі добору кандидатів на посаду судді місцевого суду за результатами складення позивачкою кваліфікаційного іспиту.

Водночас, межі дискреції ВККС України у конкурсній процедурі добору кандидатів на посаду судді місцевого суду, зокрема і вирішення питань щодо порушень учасниками іспиту порядку складення іспиту (за наявності таких випадків), не можуть бути неосяжними та повинні підлягати зовнішньому публічному контролю.

Процес добору кандидатів на посаду судді, як і рішення в результаті цього процесу, має бути зрозумілим як учасникам цих відносин, зокрема кандидатам на посаду судді, так і незалежному сторонньому спостерігачу. Обсяг і ступінь мотивації рішення залежить від конкретних обставин, які були предметом розгляду, але у будь-якому випадку має показувати, приміром, що доводи/пояснення кандидата на посаду судді взято до уваги і, що важливо, давати розуміння, чому і чим керувався уповноважений орган, коли вирішував питання стосовно допущення учасником порушення порядку складення іспиту та істотності такого порушення.

Велика Палата Верховного Суду, аналізуючи подібні правовідносини у постанові від 16 травня 2024 року у справі № 990/186/23, дійшла висновку, що відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, передбаченими у цій статті й інших законах, зокрема у Законі № 1402-VIII. Водночас оцінка Верховним Судом мотивів та обґрунтованості оспорюваних рішень ВККС не є втручанням у її дискреційні повноваження.

Таким чином, колегія суддів КАС ВС зазначає, що викладені у оскаржуваних рішеннях ВККС України висновки, в частині, що стосується позивачки, підлягають перевірці Судом на предмет їхньої законності, об`єктивності та обґрунтованості.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до частини п`ятої статті 78 Закону № 1402-VIII питання визначення порядку складення кваліфікаційного іспиту та методики оцінювання кандидатів законодавцем віднесено до повноважень ВККС. Ці повноваження Комісія реалізувала, затвердивши Положення № 211/зп-18, підпунктом 5 підпункту 17.1 пункту 17 розділу IV якого визначила, що учасник має право на використання під час виконання практичного завдання виключно законів, кодексів, зокрема коментованих, постанов пленумів, а також рішень ЄСПЛ.

Водночас варто зауважити, що норми Закону № 1402-VIII та Положення № 211/зп-18 не визначають критеріїв, які б надавали можливість чітко кваліфікувати порушення порядку складення іспиту як істотне.

Це означає, що, з одного боку, ВККС наділена досить широкою свободою дискреції (розсуду) при оцінці допущеного порушення порядку складення іспиту на предмет його істотності.

З іншого - нормативна невизначеність (неврегульованість, неясність) цього питання, тобто відсутність чітких та зрозумілих для кожного учасника орієнтирів, покладає на ВККС України обов`язок належно мотивувати її висновки, якщо вона вважатиме, що допущене учасником порушення порядку складення іспиту є істотним, тобто вагомим настільки, щоб це безумовно мало наслідком його дискваліфікацію.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2024 року у справі № 990/186/23 також вказала, що філологічний та логічний аналіз поняття «істотне порушення учасником іспиту порядку складення іспиту» дозволяє виснувати, що під таким порушенням слід розуміти умисне (свідоме) грубе нехтування правилами складання іспиту, або зневажливе ставлення до цих правил, яке вплинуло на складання кваліфікаційного іспиту самого учасника, який допустив це порушення, або інших учасників кваліфікаційного іспиту.

Судом встановлено, що у своїх поясненнях до акта виявленого порушення, позивачка визнала факт відкриття рішення КСУ під час написання рішення у модельній справі, при цьому вказане мотивувала необхідністю перевірки доводів позовної заяви, оскільки вміння визначати, оцінювати та описувати обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі, є обов`язковими критеріями успішного складення кваліфікаційного іспиту на посаду судді.

Однак, визнаючи істотним вчинене позивачкою порушення, ВККС України виходила лише з установленого нею факту відкриття позивачкою під час виконання практичного завдання тексту рішення КСУ, який позивачка визнала, не здійснивши при цьому оцінку викладених позивачкою у поясненнях доводів про те, що вказане було здійснено нею з метою перевірки обставин, які мають значення для ухвалення законного і обґрунтованого рішення у модельній справі.

Згідно із Законом №2073-IX, прийняття адміністративного акта, процедурних рішень і вчинення процедурних дій має відбуватися у межах адміністративної процедури, яка ґрунтується, серед іншого, на принципах обґрунтованості та пропорційності.

Згідно із частиною третьою статті 8 Закону № 2073-IX адміністративний орган зобов`язаний обґрунтовувати адміністративні акти, які він приймає, крім випадків, визначених законом. Адміністративний акт, який може негативно вплинути на право, свободу чи законний інтерес особи, повинен містити мотивувальну частину, що відповідає вимогам цього Закону.

За статтею 11 Закону № 2073-IX адміністративний орган повинен дотримуватися принципу пропорційності під час під час прийняття адміністративних актів, процедурних рішень і вчинення процедурних дій. Адміністративний акт повинен прийматися з дотриманням необхідного балансу між несприятливими наслідками для права, свободи чи законного інтересу особи і цілями, на досягнення яких спрямований адміністративний акт. Негативні наслідки для особи та публічних інтересів повинні бути найменшими.

При цьому колегія суддів також наголошує, що перевірка реалізації суб`єктами владних повноважень їхніх дискреційних повноважень, зокрема за критеріями обґрунтованості [з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії)] та пропорційності [зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)] є одним із завдань адміністративного судочинства.

Вимога щодо обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень означає, що таке рішення повинно прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття. Цей критерій відображає принцип обґрунтованості рішення або дії. Він вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так й інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього суб`єкт владних повноважень має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Своєю чергою принцип пропорційності для цілей його застосування у сфері адміністративних правовідносин стосується ситуацій, коли права, свободи особи можуть бути обмежені, а її законні інтереси охоплюються свободою розсуду суб`єктів владних повноважень. Принцип пропорційності як елемент загального принципу верховенства права означає, зокрема, що заходи, передбачені в нормативно-правових актах, повинні спрямовуватися на досягнення легітимної мети та мають бути співмірними з нею.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2024 року у справі №990/186/23 наголосила, що належна мотивація рішення ВККС (як форма зовнішнього вираження дискреційних повноважень) дає можливість перевірити, як саме (за якими ознаками) відбувалася процедура вирішення цього питання і, зокрема, чи було прийняте ВККС рішення пропорційним встановленому порушенню.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що ухвалюючи оскаржувані рішення ВККС України протиправно виходила лише з установленого нею факту відкриття під час виконання практичного завдання тексту рішення КСУ і всупереч загальноприйнятих вимог обґрунтованості та, серед іншого, мотивованості ухвалених рішень, не оцінила викладені позивачкою у поясненнях доводи.

При цьому аналізуючи співмірність (пропорційність) вчиненого позивачкою порушення з наслідками, які виразилися у припиненні її участі в іспиті та визнання її такою, що не склала іспиту відповідно до пункту 18 розділу IV та підпункту 5 пункту 12 розділу VI Положення № 211/зп-18, а також враховуючи доводи позивачки про невідповідність вчиненого нею порушення критерію істотності, Суд враховує таке.

Як встановлено Судом, ВККС в оскаржуваних рішеннях встановила, що перехід позивачкою з офіційного порталу Верховної Ради України за посиланням на рішення КСУ №6-р/2018 є істотним порушенням порядку складення кваліфікаційного іспиту.

Водночас позивачка вказує, що рішення КСУ за своєю природою є джерелом права і невід`ємною частиною акта, конституційність якого було перевірено цим судом.

Суд зазначає, що Конституція України прямо не містить норм про те, що рішення Конституційного Суду України є її невід`ємною частиною. Проте вказане підтверджується принципами та положеннями Основного Закону та Закону України «Про Конституційний Суд України».

Колегія суддів КАС ВС зазначає, що покладені на КСУ повноваження щодо тлумачення (інтерпретації) норм Конституції України, як Основного Закону держави, та вирішення питань про відповідність Конституції України інших правових актів, враховуючи обов`язковість рішень цього єдиного органу конституційної юрисдикції для всіх суб`єктів та їх остаточність, свідчить про те, що рішення КСУ, маючи особливий статус в правовій системі України, є джерелом права та невід`ємною частиною акта (зокрема, закону), тлумачення чи перевірку на конституційність якого здійснено цим Судом.

Наведене у підсумку дає підстави стверджувати, що викладені ВККС України у спірних рішеннях мотиви стосовно істотності допущеного позивачкою порушення порядку та правил складання кваліфікаційного іспиту є необґрунтованими, непропорціними (неспівмірними) виявленому порушенню і такими, що зроблені фактично на підставі припущень (сумнівів) за відсутності належних доказів, які доводили б порушення позивачкою правил складання іспиту, свідоме нехтування, зневажливе або недбале ставлення до правил кваліфікаційного іспиту та її недоброчесність, що могло б мати наслідком припинення її участі цієї в іспиті та визнання її такою, що не склала іспиту відповідно до Положення.

Повертаючись до перевірки оскаржуваних у цій справі рішень, якими визнано істотним порушення, вчинене позивачкою під час складення кваліфікаційного іспиту, на предмет правомірності, Суд також зазначає таке.

Верховний Суд, перевіряючи вчинені дії/бездіяльність суб`єктів владних повноважень або прийняті ними рішення на предмет правомірності, неодноразово зазначав про необхідність дотримання при реалізації ними своїх повноважень, зокрема також і дискреційних, принципів законності, правової визначеності, а також використання норм, які відповідають критерію якості закону.

Ураховуючи зміст статті 8 Конституції України, можна зробити висновок, що верховенство права слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю за використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій державної влади. Конституційний Суд України у Рішенні від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018 зазначив, що принцип юридичної визначеності як один із елементів верховенства права не виключає визнання за органом публічної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними.

Згідно з юридичною позицією КСУ «цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості у особи передбачати дії цих органів» (абзац третій підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 8 червня 2016 року № 3-рп/2016).

У Дослідженні Венеційської Комісії під назвою «Мірило правовладдя» («Rule of law checklist») до елементів верховенства права віднесено, зокрема, законність, юридичну визначеність та заборону свавілля (пункт 41).

У пункті 45 Доповіді зазначено, що потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними; у цьому контексті закон, яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції; не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади; отже, закон повинен вказати на обсяг будь-якої дискреції та на спосіб її здійснення із достатньою чіткістю, аби особа мала змогу відповідним чином захистити себе від свавільних дій влади.

Щодо заборони свавілля у пункті 52 Доповіді вказано на те, що хоча дискреційні повноваження є необхідними для здійснення всього діапазону владних функцій у сучасних складних суспільствах, ці повноваження не мають здійснюватись у свавільний спосіб; їх здійснення у такий спосіб уможливлює ухвалення суттєво несправедливих, необґрунтованих, нерозумних чи деспотичних рішень, що є несумісним із поняттям верховенства права.

У цій Доповіді міститься висновок і про те, що поняття «якість закону», зокрема, охоплює таких два складових елементи:

-передбачуваність актів права (чи наслідки приписів права є передбачуваними? чи укладено акти права в зрозумілий спосіб? чи вказує нове законодавство чітко на те, що попередньо ухвалене (і яке саме) законодавство скасовано або змінено? чи зміни інкорпоровано до зведеної версії приписів актів права, припустимої для суспільства?);

-сталість і послідовність приписів права (чи є приписи актів права сталими та послідовними? чи є приписи актів права сталими настільки, що вони зазнають змін лише за належного попередження про це? чи є їх застосування послідовним?).

За усталеною практикою ЄСПЛ «згідно із законом» насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права.

Поняття «якість закону» (quality of law) охоплює такі характеристики відповідного акта законодавства як чіткість, точність, недвозначність, зрозумілість, узгодженість, доступність, виконуваність, передбачуваність і послідовність. Ці характеристики стосуються як положень будь-якого акта (норм права, які у ньому містяться), так і взаємозв`язку такого акта з іншими актами законодавства такої ж юридичної сили. При цьому норми права, що не відповідають критерію «якості закону» (зокрема, не відповідають принципу передбачуваності (principle of foreseeability) або передбачають можливість різного тлумачення та правозастосування), суперечать і такому елементу принципу верховенства права як заборона свавілля, а застосування таких норм може призвести до порушення конституційних прав особи та неможливість адекватного захисту від необмеженого втручання суб`єктів владних повноважень у права такої особи».

Судом встановлено, що обґрунтовуючи істотність вчиненого позивачкою порушення ВККС України посилається на підпункт 5 підпункту 17.1 пункту 17 розділу IV Положення № 211/зп-18 без наведення детальних мотивів такого рішення (кваліфікації дій позивачки).

Згідно вказаного підпункту, дозволеними джерелами під час виконання практичного завдання є: закони, кодекси, зокрема коментовані, постанови пленумів, а також рішення ЄСПЛ.

Тобто вказаним положенням, на думку ВККС, визначено основні та найважливіші джерела права, які можуть бути застосовані для написання мотивованого рішення у модельній справі.

Водночас, Суд зауважує, що відповідно до частини другої статті 9 Закону України «Про правотворчу діяльність» від 24 серпня 2023 року №3354-IX (набрав чинності 20 вересня 2023 року та буде введений в дію в дію через один рік з дня припинення або скасування воєнного стану) законодавство України включає:

1) Конституцію України - Основний Закон України;

2) закони;

3) підзаконні нормативно-правові акти.

Вказане вище свідчить про те, що визначений ВККС перелік дозволених під час виконання практичного завдання джерел не місить усіх актів, зокрема найвищого за своєю юридичною силою Конституції України - Основного Закону України, що складають систему законодавства України.

Крім того, не визначено стосовно «дозволеності» чи «забороненості» використання «коментованої Конституції України», зокрема, у випадку, якщо такий коментар містить цитати та/або повні тексти рішень Конституційного Суду України. Це ж стосується і можливості використання міжнародних договорів, зокрема, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, невід`ємною частиною якої можна вважати «дозволені» рішення ЄСПЛ.

При цьому Суд також вказує на недостатню конкретизацію джерела права, визначеного як «постанови пленуму», згаданого у підпункті 5 підпункту 17.1 пункту 17 розділу IV даного Положення. Зазначене формулювання не визначає, які саме постанови та якого суб`єкта можна застосовувати під час написання кваліфікаційного іспиту.

Варто також врахувати, що за загальним правилом постанови пленуму мають рекомендаційний характер (наприклад, пунктом 102 частини другої статті 46 Закону № 1402-VIII визначено, що роз`яснення рекомендаційного характеру з питань застосування законодавства при вирішенні судових справ надає пленум Верховного Суду).

Таким чином, аналізуючи перелік дозволених під час написання іспиту джерел, враховуючи положення Закону № 3354-IX, можна зробити висновок, що підпункт 5 підпункту 17.1 пункту 17 розділу IV цього Положення є неповним і не охоплює всю систему законодавства України, а також містить суперечливі та нечіткі формулювання, що ускладнює тлумачення та застосування вказаного положення, і надає ВККС України дискреційні повноваження щодо підстав для визнання особи такою, що не пройшла кваліфікаційний іспит, які не мають чітко визначених меж. Вказане в цілому свідчить про невідповідність означених норм критерію якості закону (їх ясності і недвозначності), не виключає необмеженості їх трактування у правозастосовній практиці і може призводити до свавільного застосування.

Крім того, щодо тверджень ВККС, які стосуються прояву позивачкою академічної недоброчесності під час складання кваліфікаційного іспиту, Суд вказує, що поняття академічної доброчесності визначене у Законі «Про освіту», сфера дії його якого не розповсюджується на правовідносини, які виникають під час оцінювання кандидатів на посаду судді у межах процедури кваліфікаційного іспиту. Водночас таке поняття є категорією, що визначена законодавством про освіту і застосовується до правовідносин, які виникають у сфері освітнього процесу.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у рішенні від 29 лютого 2024 року у справі №990/189/23, яке залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2024 року.

При цьому Суд також вважає за необхідне вказати, що відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до практики ЄСПЛ приватне життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, зокрема стосунків професійного або ділового характеру («С. v. Belgium», № 21794/93, п. 25). А обмеження, накладені на доступ до професії, визнані цим судом такими, що впливають на приватне життя («Sidabras and Dziautas v. Lithuania», № 55480/00 та № 59330/00, п.47).

У рішенні ЄСПЛ «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ повторив, що трудові спори per se не виключаються зі сфери «приватного життя» у розумінні статті 8 Конвенції. Існують певні типові аспекти приватного життя, на які можуть вплинути такі спори внаслідок звільнення, пониження, відмови у доступі до професії або застосування інших подібних несприятливих заходів. До цих аспектів входять «внутрішнє коло» заявника, можливість заявника встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми та соціальна і професійна репутація заявника. У таких спорах існують два напрямки, за якими, як правило, виникають питання, пов`язані з приватним життям: або через підстави вжиття оскаржуваного заходу (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на підставах), або, у деяких справах, через наслідки для приватного життя (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на наслідках). Під час застосування підходу, заснованого на наслідках, Суд визнає застосовність статті 8 Конвенції лише за умови, якщо ці наслідки є дуже серйозними та значною мірою впливають на приватне життя заявника («Denisov v. Ukraine» [GC], № 76639/11, п. 115-116).

У цій справі позивачка оспорює рішення ВККС від 26 липня 2023 року № 37/зп-23 та № 39/зп-23, прийняті щодо неї у процедурі добору кандидатів на посаду судді місцевого суду, оголошеного рішенням Комісії від 3 квітня 2017 року № 28/зп-17, за результатами складення кваліфікаційного іспиту, що мали наслідком визнання її такою, що не склала кваліфікаційний іспит, та, відповідно, мають негативний вплив на гарантоване статтею 8 Конвенції право на повагу до приватного життя в аспекті обмеження доступу до обраної професії та захисту ділової репутації, з огляду на негативні репутаційні наслідки, спричинені визнанням її такою, що не склала кваліфікаційний іспит з наведених у оскаржуваних рішеннях мотивів.

Водночас втручання у право на повагу до приватного життя є таким, що порушує статтю 8 Конвенції, якщо воно не є виправданим за пунктом 2 статті 8 Конвенції як таке, що було здійснене «згідно із законом», переслідує одну або декілька законних цілей, перелічених у ньому, і є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілі чи цілей.

Отже, в обсязі встановлених у цій справі обставин у зіставленні з правовим регулюванням спірних правовідносин Верховний Суд доходить висновку, що спірні рішення ВККС у частині, що стосуються позивачки, не відповідають критеріям законності, обґрунтованості та пропорційності, визначеним статтею 2 КАС України, що є самостійною та достатньою підставою для визнання їх протиправними і скасування у відповідній частині.

Разом з цим, позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності та зобов’язання ВККС прийняти рішення щодо включення позивачки до рейтингу кандидатів на посаду судді та щодо зарахування її до резерву кандидатів на посаду судді колегія суддів вважає передчасними, оскільки такі вимоги стосуються безпосередньо виконання судового рішення.

Суд також враховує специфіку спірних правовідносин, які стосуються проведення саме конкурсної процедури, яка вже завершена.

Таким чином, у межах заявлених позовних вимог, на думку КАС ВС, ефективним захистом прав позивачки буде саме визнання протиправними та скасування рішень ВККС № 37/зп-23 та № 39/зп-23 від 26 липня 2023 року в частині визнання істотним порушення позивачкою Положення, що зафіксоване під час складення нею кваліфікаційного іспиту, та має наслідком визнання особи такою, що не склала кваліфікаційний іспит.

Автор: Наталя Мамченко 

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.