Свобода совісті у воєнний час: як суди формують практику релігійної відмови від мобілізації

Право вірити

Минулорічної осені Кобеляцький районний суд Полтавської області ухвалив рішення у справі № 532/1326/24. Позивачем був вірянин свідків Єгови, який просив скасувати постанову про адміністративне стягнення за частиною 3 статті 210-1 КУпАП: штраф за порушення правил військового обліку – 17000 грн.

За даними Полтавського ТЦК і СП, «громадянин скоїв адміністративне правопорушення в особливий період, передбачене ч.3 ст. 210-1, а саме: порушення військовозобов`язаним Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів (затверджених Постановою КМУ №1487 від 30.12.2022 р), ч.1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», ч.10 ст.1 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», а саме: 21.06.2024 р. не з`явився по бойовій повістці, служити відмовляється через релігійні переконання…..».

Суд підтвердив «право на альтернативну не військову службу під час мобілізації», а також зазначив, що позивач «через своє християнське сумління та глибокі релігійні почуття не може погодитися на військову службу». Крім того, в матеріалах справи зроблено посилання на правові висновки Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо протиправності притягнення віруючих до адміністративної відповідальності під час мобілізації, згідно з Положенням «Про Порядок проходження альтернативної (невійськової) служби», затвердженого Постановою КМУ № 2066 від 10.11.1999 р.

Посилаючись на конституційні права, вітчизняну та європейську судову практику, Кобеляцький районний суд констатував: «Свобода сповідувати свою релігію, а отже і право на відмову від проходження військової служби з релігійних переконань, не підлягає обмеженню навіть в інтересах національної безпеки чи територіальної цілісності». І, як наслідок, було винесено рішення про те, що позовні вимоги задовольнити, постанову Полтавського ТЦК і СП «визнати протиправною та скасувати», а справу – закрити.

Проте згодом позиція правосуддя кардинально змінилась. Влітку 2025 року Рахівський районний суд Закарпатської області виніс вирок чоловіку, який теж був свідком Єгови і відмовився від мобілізації. Розгляд справи № 305/556/25 проходив під іншим кутом зору: релігійні переконання розцінювалися вже не як прояв віри, а як умисне ухилення від мобілізації, передбачене статтею 336 КК України.

У матеріалах справи зазначено, що чоловік ще «в липні 2022 року похрестився служителем релігійного об`єднання Свідків Єгови, а до того з 1991 року був активним учасником цього ж об`єднання». Сам обвинувачений також намагався довести, що «за своїми релігійними міркуваннями не може складати військову присягу, брати в руки зброю, виконувати військові команди, брати участь у військових діях». Він підтвердив, що «не може відбувати військову повинність», «має бажання та намір допомогти державі Україна іншим шляхом у відбудові та відновленні цивільних об`єктів зруйнованих внаслідок військових дій».

Зваживши на сукупність обставин, суд визнав свідка Єгови  «винуватим у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ст. 336 КК України». Йому призначили суворе покарання – три роки позбавлення волі за «ухилення від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період».

Між свободою і нацбезпекою

Обидві історії – майже дзеркальні: двоє свідків Єгови, дві судові зали, одне релігійне переконання – не брати зброї до рук. Але при цьому є два різні рішення: виправдання у Полтавській області та три роки в’язниці – на Закарпатті.

Парадокс у тому, що майже за ідентичних обставин зроблено діаметрально різні висновки: в першому випадку визнали право віру, в другому – скоєння злочину. Дана ситуація виявила системну прогалину: відсутність законодавчих норм, котрі могли б чітко визначити – яким чином реалізувати право на альтернативну службу у воєнний час. Без цього кожен суддя змушений сам оцінювати щирість релігійних переконань. А такий підхід фактично перетворює духовність на предмет юридичного доказування.

Ці дві справи – не просто окремі судові рішення, а віддзеркалення ширшого суспільного конфлікту між вірою та обов’язком. Українське законодавство нині існує у стані правового «розриву»: Конституція гарантує свободу совісті, а військове законодавство фактично не залишає простору для її реалізації у час війни. У мирний час релігійна відмова передбачає можливість проходження альтернативної служби – у лікарнях, соціальних установах, комунальних підприємствах. Але після введення воєнного стану цей механізм не працює, бо уряд так і не адаптував старі норми до нових реалій.

Описані справи відкривають серйозну правову проблему. Хоча Конституція гарантує свободу совісті, але Кримінальний кодекс карає за ухилення від мобілізації. У результаті судді опиняються в складній позиції: з одного боку – основоположні права людини, з іншого – потреба оборони країни, яка переживає найважче випробування у своїй новітній історії. Відсутність чітких норм змушує правосуддя діяти інтуїтивно, оцінюючи внутрішню мотивацію людини, а не лише факти.

Поки що практика в таких справах непослідовна. В одних регіонах суди визнають право на релігійну відмову, в інших – карають за неявку, трактуючи це як спосіб ухилення. Наприклад, у Кобеляках відстоювали ідею заміни військової служби альтернативною. А в Рахові керувалися тим, що релігійні переконання не грають важливої ролі, коли в країні оголошено воєнний стан. Саме тому судді фактично самостійно визначили межу, за якою релігійні переконання не завжди можуть бути підставою для відмови від мобілізації.

Така розбіжність у судових рішеннях породжує відчуття правової невизначеності не лише серед віруючих, а й у суспільстві загалом. Одні бачать у цьому приклад гуманності й поваги до свободи совісті, інші – потенційну загрозу обороноздатності країни. Відтак питання альтернативної служби набуває не лише юридичного, а й морального виміру: як забезпечити баланс між потребами армії та духовними принципами громадян.

Тобто у межах одного законодавства виникають різні підходи: гуманістичний і державницький. Хоча суди у Кобиляках і Рахові посилалися на одні й ті ж конституційні права і Кримінальний кодекс, але зробили діаметрально протилежні висновки. При цьому обидві справи виявили спільну проблему – відсутність єдиної практики і чітких критеріїв для оцінки щирості релігійних переконань. І до тих пір, поки не буде створено правового механізму альтернативної служби у воєнний час, кожна така справа залишатиметься моральним іспитом для суддів, суспільства і навіть самої совісті…

Автор: Валентин Коваль

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.