Між судом і трагедією: апеляція матері загиблого змусила командування нараховувати йому зарплату місяцями

Справа, яку розглянув суд першої інстанції для встановлення факту смерті воїна, призвела до правової колізії: зважаючи на апеляційну скаргу матері загиблого, військова частина продовжувала здійснювати виплати членам його сім’ї. Це не було зловживанням чи помилкою – це була дія закону, який вимагав остаточного рішення суду для припинення грошового забезпечення.

Смерть на фронті ще треба довести

Процес, пов’язаний із військовослужбовцем, який зник безвісти або загинув під час бойових дій, є доволі складним викликом не лише для судової системи, а й для військового командування. Про це свідчить постанова Касаційного цивільного суду ВС у справі №944/5010/24.

Як зазначено в матеріалах справи, під час бойових дій в Бахмутському районі (Донеччина) «внаслідок наступальних дій противника, які супроводжувались мінометним та артилерійським обстрілом, після відходу з позицій було виявлено відсутність солдата…». За словами військовослужбовців, він загинув внаслідок обстрілу позицій, коли «одна з мін потрапила в окоп безпосередньо в те місце, де перебував…солдат». Через тривалу стрілянину евакуювати тіло солдата не змогли, а «надалі ці позиції були зайняті противником». 

Згодом військова частина звернулася до Яворівського районного суду Львівської області з проханням встановити факт смерті загиблого воїна, щоб вирішити питання, пов’язані з виплатами і виключенням його зі списку особового складу. 17 лютого 2025 року, зважаючи на покази свідків і звернення командування, суд першої інстанції визнав, що солдат «загинув поблизу міста Кліщіївка Донецької області в результаті отримання поранення, несумісного з життям, при захисті Батьківщини й стримуванні агресії держави-окупанта, під час проведення бойових дій».

Проте мати загиблого (як заінтересована особа у справі) подала апеляційну скаргу, у зв’язку з чим рішення суду не набрало законної сили, а його виконання було відкладено до завершення апеляційного провадження. З цієї причини військова частина була змушена здійснювати виплату грошового забезпечення членам сім`ї загиблого солдата. Це продовжувалося аж до 3 липня 2025 року, коли Львівський апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нову постанову, в якій теж було задоволено заяву військової частини про встановлення факту смерті загиблого воїна.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що в матеріалах справи відсутні докази належного повідомлення матері загиблого про судовий розгляд. Зокрема, немає підтверджень отримання нею копії заяви, ухвали про відкриття провадження та судових повісток. За таких обставин суд дійшов висновку: розгляд справи без участі особи, яку належним чином не повідомили про засідання, порушує її право на справедливий суд і суперечить як Конвенції про захист прав людини, так і Цивільному процесуальному кодексу. Водночас, задовольняючи заяву військової частини, апеляційний суд виходив із того, що «встановлення факту смерті необхідне для державної реєстрації смерті на території України та одержання свідоцтва про смерть».

Не погодившись із таким рішенням, скаржниця звернулася до Верховного Суду. Цей конфлікт не був відкритим протистоянням. Йдеться лише про різницю у поглядах і пріоритетах. Командир військової частини діяв як службова особа, намагаючись виконати певну процедуру. Мати діяла як найближча родичка, яка хотіла, щоб її права були закріплені рішенням суду. Для командира головним було припинити виплату зарплати у статусі «зниклого безвісти», внести зміни до особових справ і оформити документи для соціальних виплат родині. А для матері – отримати свідоцтво про смерть сина, закріпити свій статус як заявника, забезпечити юридичну бездоганність рішення і дочекатися остаточного підтвердження суду.

Обов’язок командира і біль матері

У касаційній скарзі мати військовослужбовця наголошувала: апеляційний суд не оцінив докази, які могли б свідчити про смерть її сина, не допитав свідків і фактично проігнорував частину доводів апеляційної скарги. На її переконання, такий підхід не відповідає вимогам справедливого судового розгляду.

Свою позицію вона обґрунтовувала неправильним застосуванням апеляційним судом норм матеріального права та істотними порушеннями норм процесуального законодавства. У касаційній скарзі зазначається, що рішення було ухвалено без урахування правових висновків Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у низці рішень за 2019-2025 роки у подібних правовідносинах. Саме це, на думку заявниці, є підставою для касаційного перегляду відповідно до вимог Цивільного процесуального кодексу.

Крім того, заявниця звернула увагу на ще один принциповий момент. За її твердженням, «апеляційним судом не було з`ясовано мету звернення до суду військової частини з цією заявою, для захисту, виникнення, змін або припинення яких саме майнових прав самої військової частини потрібно встановити факт смерті». Вона стверджувала, що «метою поданої військовою частиною до суду заяви є ніщо інше як припинення її права на отримання грошового забезпечення, належного до виплати її сину військовослужбовцю, який зник безвісти, тобто метою подання заяви є вирішення спору про право». На її думку, «апеляційним судом було проігноровано той факт, що судом першої інстанції було порушено положення частини четвертої статті 315 ЦПК України». За словами матері загиблого, йдеться не про окреме провадження, а про спір щодо майнових прав, що суперечить вимогам Цивільного процесуального кодексу.

Хоча заявниця не заперечувала сам факт трагедії, але при цьому не погоджувалася з поспішним юридичним закріпленням смерті її сина без достатніх доказів. Головна недовіра матері була спрямована проти командування, яке, на її думку, діяло не для встановлення факту загибелі солдата, а для вирішення своїх фінансових питань.

Аналізуючи матеріали справи, Касаційний цивільний суд ВС з’ясував, що син заявниці загинув 14 січня 2023 року, коли «одна з мін потрапила в окоп безпосередньо в те місце, де знаходився солдат, в результаті влучання його тіло розірвало». Забрати загиблого з поля бою не вдалось через те, що «частина підрозділу відійшла на інші позиції». Також КЦС ВС погодився з тим, що «суд апеляційної інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що існують достатні підстави для встановлення факту смерті під час виконання бойового завдання».

Після вивчення всіх обставин «колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції». Крім того, суд касаційної інстанції не має повноважень втручатися в оцінку доказів, якщо вона здійснена судами першої та апеляційної інстанцій належним чином. КЦС ВС встановив, що військова частина мала законний інтерес у підтвердженні факту смерті, адже це необхідно для державної реєстрації смерті та врегулювання правових наслідків, зокрема виплат членам сім’ї. А чинне законодавство не передбачає іншого порядку підтвердження таких фактів, окрім як через суд. Саме тому касаційний суд залишив скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду – без змін.

Розгляд цієї справи показує, що свідоцтво про смерть як акт цивільного стану має єдину встановлену законом форму та однакову юридичну силу незалежно від того, на підставі рішення суду якої інстанції воно видане. Водночас процес встановлення факту смерті може істотно різнитися за тривалістю та процедурною складністю. Для військової частини це мало характер виконання визначеної законом службової процедури, тоді як для матері загиблого – реалізацію процесуальних прав та отримання остаточного судового підтвердження, що зумовило необхідність проходження всіх судових інстанцій.

Автор: Валентин Коваль

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.