Між свободою та ізоляцією: апеляційний суд у Тернополі визначив баланс у справі про наркотики

Тернопільський апеляційний суд погодився з обґрунтованістю тримання під вартою у провадженні щодо особливо тяжкого злочину у сфері обігу наркотичних засобів. При цьому суд визнав помилковим підхід першої інстанції щодо продовження арешту без визначення розміру застави. Це рішення свідчить про системне застосування норм КПК України у поєднанні з практикою ЄСПЛ: застава – не формальність, а самостійний процесуальний інструмент.

Підозра як передумова запобіжного заходу

Колегія суддів Тернопільського апеляційного суду, дослідивши справу №607/24568/25, розглянула у відкритому засіданні апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.

Сторона захисту наполягала на тому, щоб застосувати запобіжний захід у виді домашнього арешту або визначити розмір застави підозрюваному у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27, ч.3 ст. 307 КК України – пособництво у незаконному збуті наркотичних засобів, їх незаконне виробництво організованою групою та в особливо великих розмірах. Свої доводи адвокат підкріплював двома аргументами: у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження ризиків, зазначених у клопотанні слідства про продовження строку застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою, а судом необгрунтовано не визначено розмір застави.

Аналізуючи матеріали справи, апеляційний суд виходив з того, що ключовою передумовою будь-якого запобіжного заходу, пов’язаного з обмеженням свободи, є наявність обґрунтованої підозри. У цій справі підозра була повідомлена ще у жовтні 2025 року та стосувалася співучасті у незаконному обігу наркотичних засобів в особливо великих розмірах. А це, відповідно до статті 12 КК України, відноситься до категорії особливо тяжких злочинів. Суд встановив: надані органом досудового розслідування матеріали містять сукупність фактів і відомостей, достатніх для переконання об’єктивного спостерігача у можливій причетності підозрюваного до інкримінованих діянь.

Апеляційна інстанція послалася на усталену практику Європейського суду з прав людини: зокрема на рішення у справах «Мюррей проти Сполученого Королівства», «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства», «Нечипорук і Йонкало проти України», наголосивши, що стадія досудового розслідування не вимагає доведення вини поза розумним сумнівом. На думку суду, достатнім є існування інформації, яка об’єктивно пов’язує особу з можливим вчиненням злочину.

Також колегія суддів проаналізувала ризики, передбачені статтею 177 КПК України. Суд першої інстанції визнав доведеними ризики переховування від органів слідства та правосуддя, незаконного впливу на свідків і можливості продовження злочинної діяльності. Апеляційний суд погодився з цим висновком, підкресливши: досудове розслідування не завершене, у провадженні фігурують інші підозрювані, а показання свідків ще не отримали процесуального закріплення в суді. За таких умов потенційна свобода пересування і комунікації створює реальну, а не абстрактну можливість впливу на хід провадження.

При цьому колегія суддів звернула увагу на суттєвий момент: КПК України не вимагає доведення того, що підозрюваний обов’язково вчинить дії, які становлять ризик. Достатньою є наявність обґрунтованої ймовірності такої поведінки у майбутньому. Таким чином, ризик у кримінальному процесі треба розуміти як прогнозовану категорію, що оцінюється з огляду на можливість настання певних процесуальних наслідків, а не як ретроспективну характеристику вже вчинених дій чи подій.

Важливим аргументом на користь збереження тримання під вартою стала також тяжкість можливого покарання. Посилаючись на рішення ЄСПЛ у справах «W проти Швейцарії», «Клоот проти Бельгії» та «Ілійков проти Болгарії», апеляційний суд підкреслив, що суворість санкції може об’єктивно підвищувати ризик втечі. Особа, усвідомлюючи реальну перспективу тривалого позбавлення волі, має сильніші стимули уникнути правосуддя, що повинно враховуватися при оцінці доцільності запобіжного заходу.

Ціна гарантії – 908400 грн

Оцінюючи доводи захисника, апеляційний суд врахував фактичні обставини злочину, наголосивши на тому, що розмір застави має бути достатнім для гарантування виконання обов’язків.

Визначальним аспектом ухвали апеляційного суду стала оцінка правомірності продовження тримання під вартою без визначення розміру застави. Колегія суддів чітко розмежувала питання доцільності арешту і питання допустимості повної відмови від альтернативи у вигляді застави. Відповідно до частини третьої статті 183 КПК України, суд зобов’язаний визначити розмір застави при застосуванні тримання під вартою, якщо немає прямо передбачених законом винятків. Частина четверта цієї ж статті дозволяє не визначати заставу лише у вузькому переліку випадків, зокрема щодо особливо тяжких злочинів у сфері обігу наркотичних засобів.

Апеляційна інстанція звернула увагу на те, що навіть за наявності формальної підстави для недопущення застави суд зобов’язаний навести мотиви: чому саме у конкретному випадку застава не може забезпечити досягнення мети запобіжного заходу. Суд першої інстанції обмежився загальними посиланнями на тяжкість злочину та ризики, не проаналізувавши особу підозрюваного, його соціальні зв’язки, відсутність судимостей, майновий стан та інші індивідуалізуючі чинники.

Акцентуючи увагу на рішенні ЄСПЛ у справі «Мангурас проти Іспанії», колегія суддів зазначила: розмір застави треба оцінювати з огляду на особу підсудного, його майновий стан, стосунки з поручителями та впевненість у тому, що перспектива втрати застави стане стримуючим чинником від втечі. Аналіз положень кримінального процесуального закону, судової практики та практики ЄСПЛ свідчить: застава має бути достатньою для запобігання порушенню обов’язків, але не настільки високою, щоб її неможливість фактично перетворювала тримання під вартою на безальтернативне.

Як вбачається з матеріалів провадження, слідчий суддя Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області, приймаючи рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, не навів в своїй ухвалі підстав та обставин, що унеможливлювали б разом із цим визначення підозрюваному розміру застави відповідно до п. 3 ч. 5 ст. 182 КПК України: від 80 до 300 прожиткових мінімумів для працездатних осіб (станом на січень 2026 року прожитковий мінімум для працездатних осіб – 3028 грн).

Колегія суддів нагадала про правову позиці ЄСПЛ щодо мотивування судових рішень. Зокрема, у п. 33 рішення ЄСПЛ від 11.04.2013 у справі «Вєренцов проти України» зазначено: відповідно до усталеної практики, яка відображає принцип, пов`язаний з належним відправленням правосуддя, у рішенні судів мають адекватно зазначатися підстави, на яких вони ґрунтуються. Ступінь застосування обов’язку щодо наведення підстав залежить від характеру рішення і визначається з урахуванням обставин справи.

«Слідчий суддя достатньо не обґрунтував своє рішення про продовження підозрюваному запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без визначення розміру застави та не взяв до уваги усі обставини справи, особу підозрюваного та міцність його соціальних зв`язків», – констатував Тернопільський апеляційний суд.

У своєму рішенні колегія суддів врахувала тяжкість інкримінованого злочину, фактичні обставини, роль підозрюваного, його майновий та сімейний стан, постійне місце проживання, міцні соціальні зв’язки, відсутність попередніх судимостей та обтяжуючих обставин, а також доведеність ризиків, передбачених статтею 177 КПК України. З огляду на серйозність звинувачення та тяжкість можливого покарання апеляційний суд дійшов висновку про необхідність визначення застави у максимальному розмірі.

Скасовуючи ухвалу слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області, колегія суддів частково задовольнила апеляцію та постановила нову ухвалу: продовжити строк тримання під вартою підозрюваному на 60 днів, визначити заставу в розмірі 300 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становить 908400 грн. Після внесення застави підозрюваний зобов’язаний прибувати до слідчого, прокурора або суду за кожною вимогою, а також не відлучатися із населеного пункту, в якому він зареєстрований та проживає, без відповідного дозволу.

Варто зауважити, що визначення суми застави потребує такої ж уваги, як і вирішення питання про необхідність тримання під вартою. При цьому також потрібно враховувати ризик ухилення від покарання, особисті обставини та тяжкість злочину. Розмір застави має визначатися тим ступенем довіри, при якому перспектива її втрати буде достатнім стримуючим засобом для запобігання перешкоджанню встановленню істини у кримінальному провадженні.

Автор: Валентин Коваль

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.