Що не так із проєктом нового Трудового кодексу: експерти ВРУ знайшли серйозні ризики
Проєкт нового Трудового кодексу (реєстр. №14386 від 15.01.2026), який позиціонується як назріле та перезріле оновлення трудового законодавства, отримав низку принципових зауважень від Головного науково-експертного управління Верховної Ради України. Експерти ГНЕУ зазначають: частина запропонованих норм не лише виходить за межі предмета регулювання кодексу, а й створює ризики правової невизначеності, дублювання законодавства та надмірного навантаження на державу.
Зокрема, ГНЕУ присвятило окрему увагу регулюванню трудових спорів.
Чи місце в Трудовому кодексі процесуальним нормам.
Перше на що звертає увагу ГНЕУ - це намагання авторів проекту закріпити в кодексі процесуальні норми.
Головне управління зазначає, що проєктом у ст. ст. 241-246 встановлюється нормативне регулювання окремих аспектів вирішення індивідуальних трудових спорів судом, зокрема щодо строків звернення до суду, порядку їх поновлення, а також змісту судових рішень у справах про незаконне звільнення або переведення на іншу роботу. На думку експертів визначення у проєкті процесуальних аспектів розгляду індивідуальних трудових спорів судами виглядає дискусійним, оскільки зазначені питання за своєю правовою природою є процесуальними та становлять предмет регулювання спеціальних процесуальних актів, насамперед Цивільного процесуального кодексу України (а щодо окремих категорій осіб – Кодексу адміністративного судочинства України).
Більше того, ст. 240 проєкту вже містить загальну норму, відповідно до якої сторони індивідуального трудового спору мають право звернутися до суду за захистом своїх прав «у встановленому законом порядку». За таких умов, саме таке формулювання є достатнім для забезпечення належної реалізації права на судовий захист без дублювання або фрагментарного відтворення процесуальних норм у кодифікованому акті матеріального трудового права.
Чи суперечить обов’язкова медіація принципу добровільності
Відповідно до ч. 5 ст. 255 проєкту трудова медіація є обов’язковою стадією вирішення спору про інтереси за умови її визначення як такої у колективній угоді (договорі) або в окремій угоді. Однак, відповідно до 23 Закону України «Про медіацію» медіація – це позасудова добровільна, конфіденційна, структурована процедура, під час якої сторони за допомогою медіатора (медіаторів) намагаються запобігти виникненню або врегулювати конфлікт (спір) шляхом переговорів (п. 4 ст. 1).
Відтак, надання характеру обов’язковості процедурі трудової медіації виглядає некоректним, виходячи із засад добровільності та взаємної згоди при використанні такого інституту при вирішенні конфліктів (спорів). При цьому припис ч. 6 цієї статті не визначає обов’язковою медіацію при вирішення колективних трудових спорів про права. Отже, неоднозначність обов’язковості/добровільності використання інституту медіації як способу вирішення трудового спору (спори про інтереси/про права) у проекті вимагає внесення до нього відповідних змін.
Зміст ст. 261 проєкту присвячений трудовій медіації та визначенню окремих особливостей її проведення. Доцільність регламентації зазначеного питання, на думку ГНЕУ, у проекті відсутня, оскільки фактично стаття дублює загальні положення про медіацію, передбачені Законом України «Про медіацію», крім того дія названого закону поширюється на суспільні відносини, пов’язані з проведенням медіації з метою запобігання виникненню конфліктів (спорів) у майбутньому або врегулювання будь-яких конфліктів (спорів), у тому числі цивільних, сімейних, трудових, господарських, адміністративних (ст. 3).
ГНЕУ зазначає про недоцільність дублювання одних і тих же положень у різних законодавчих актах полягає, зокрема, в тому, що у разі внесення змін до одного акту необхідно буде вносити зміни й до іншого, не лише виглядає як неефективне здійснення парламентської функції, а може й призвести до неузгодженості між зазначеними законодавчими актами, у разі, якщо до одного з них зміни не будуть внесені.
Що не так з колективними трудовими спорами.
Колективні трудові спори не залишилися поза увагою ГНЕУ.
У визначенні змісту терміну «колективний трудовий спір – це неврегульовані розбіжності, що виникли між сторонами, визначеними частиною другою статті 248 цього Кодексу, щодо задоволення інтересу або реалізації прав чи виконання обов’язків таких сторін» (ч. 1 ст. 247 проєкту), застосування поняття «неврегульовані розбіжності» не враховує того, що розбіжності не завжди призводять до конфлікту і їх можна врегульовувати у процесі укладання колективних договорів і угод тощо.
У ч. 4 ст. 248 проєкту використовується поняття «спільний представницький орган». Проте аналіз відповідних положень проекту не дозволяє визначити особливості, мету створення, основні функції та завдання такого органу, що може суттєво ускладнити реалізацію відповідних положень проекту.
У положеннях ст. ст. 250-254 проєкту пропонується законодавчо закріпити регулювання питань існування та діяльності Національної служби посередництва і примирення, як постійно діючого державного органу, утвореного з метою запобігання виникненню колективних трудових спорів, сприяння їх вирішенню та розвитку соціального діалогу. Однак, необхідно звернути увагу, що Національна служба посередництва та примирення, була створена у відповідності до Указу Президента України «Про утворення Національної служби посередництва і примирення» № 1258/98 від 17.11.1998 на підставі ст. 15 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», де передбачались повноваження Глави держави створювати відповідний орган та затверджувати Положення про нього. На даний момент до компетенції Глави держави належить повноваження створювати у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби (чинна редакція п. 28 ч. 1 ст. 106 Конституції України).
ГНЕУ нагадало про правову позицію Конституційного Суду України: «Відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, а це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (права та обов’язки)». Тобто правові підстави для функціонування Національної служби в тому вигляді, як вона була створена, наразі фактично відсутні. Водночас положення проекту не містять всіх необхідних елементів правового статусу зазначеного органу (наприклад, порядку формування), чітко не визначають його місця в механізмі держави, що може суттєво ускладнити її діяльність.
Трудовий арбітраж і виконавче провадження: правова колізія
У ст. ст. 273 та 274 проєкту йдеться про виконання та примусове виконання рішень трудового арбітражу.
Зокрема, у ч. 1 ст. 274 проєкту визначено, що «виконавчий лист, виданий на підставі рішення трудового арбітражу, може бути пред’явлений до примусового виконання в строки, встановлені Законом України «Про виконавче провадження»».
Однак, рішення трудового арбітражу не є виконавчим документом відповідно до ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження», причому внесення відповідних змін до цієї статті у проекті не передбачено. Крім того, ст. 273 проєкту встановлює процесуальний порядок звернення до суду за видачею виконавчого листа на примусове виконання рішення трудового арбітражу; строки такого звернення; перелік підстав для відмови суду у видачі виконавчого листа. ГНЕУ знову ж звертає увагу, що визначені положення за своєю правовою природою є процесуальними та мають бути передбачені у ЦПК, а не у проекті.
У ч. 8 ст. 262 проєкту визначається, що «вирішення колективного трудового спору про права, що проводиться трудовим арбітражем в обов’язковому порядку, здійснюється на безоплатній основі для сторін спору за рахунок коштів державного бюджету, передбачених у кошторисі Національної служби». Проте забезпечення безоплатної процедури для всіх сторін трудових спорів може створити значне навантаження на державний бюджет, особливо якщо кількість арбітражів буде значною.
Страйки: широка дискреція та розмиті формулювання
У ч. 1 ст. 287 проєкту передбачається, що «до початку та під час проведення страйку сторони колективного трудового спору в межах компетенції, органи державної влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень зобов’язані вжити заходів з метою запобігання нанесенню шкоди національній безпеці, довкіллю, життю та здоров’ю людей, порушення гарантованих законом свобод, прав, у тому числі майнових». З цього приводу зазначається, що використання такої конструкції як «вжити заходів» надає можливості необмеженої дискреції у виборі способу і обсягу дій (не визначено конкретні межі дій/бездіяльності), а тому такі конструкції у законодавчих актах, як правило, не застосовуються.
У положеннях ст. 288 проєкту визначаються особливі умови участі у страйку деяких працівників. При цьому застосовується таке поняття як «виконання мінімально необхідного обсягу робіт та послуг, який має бути забезпечено окремими працівниками» (ч. ч. 3, 4, 5, 7, 8). У зв’язку із цим викликає застереження нечіткість та неоднозначність цього формулювання, оскільки не пояснюється під які конкретні критерії підпадають такі роботи та послуги, їх види. А повноваження Кабінету Міністрів України щодо затвердження виключного переліку підприємств, установ, організацій не розкриває повністю зміст відповідного положення.
Автор: Тарас Лученко
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
