ЄСПЛ висловився щодо скляних кабін в судах та розкритикував формальні рішення українських судів щодо домашнього арешту

ЄСПЛ 5 березня 2026 року ухвалив рішення у справі KRYUK v. UKRAINE. Справа цікава тим, що стосується двох важливих питань: стандартів тримання підсудних у залі суду та процесуальних гарантій при застосуванні домашнього арешту.

Заявники скаржилися, що тривале перебування у скляній кабіні разом із чотирма іншими обвинуваченими було принизливим. У своїх початкових заявах заявники стверджували, що їхнє утримання там було таким, що принижує гідність, і подібним до умов, у яких обвинувачені утримувалися в металевій клітці. Зокрема, вони мали труднощі у спілкуванні зі своїми адвокатами та не могли чути учасників.

За словами заявників, зала судових засідань була обладнана скляною кабіною для підсудних розміром 3,6 м завдовжки, 1,2 м завширшки та 2,2 м заввишки. Під час судових засідань, що проводилися з 10 січня 2018 року по 23 квітня 2020 року, заявники перебували в ній разом з чотирма іншими обвинуваченими. Заявники також надали фотографії  із зали суду.    

За словами Уряду, скляна кабіна в залі судових засідань мала розміри 4 м у довжину, 1,2 м у ширину та 2,2 м у висоту. Вона була спроектована відповідно до стандартів, затверджених Державною судовою адміністрацією. Кабіна мала сталевий каркас з прозорим захисним склом спереду та металевим листом ззаду. Зверху була решітка, яка забезпечувала належну вентиляцію, але запобігала втечі підсудних.  

Також Уряд стверджував, що їхнє утримання в скляній кабіні було виправдане міркуваннями безпеки та відповідало статті 3 Конвенції. Зокрема, лава підсудних була достатньо великою, і заявники могли сидіти, не торкаючись один одного, а також вони могли спілкуватися зі своїми адвокатами та слідкувати за судовим процесом без труднощів. Крім того, там була належна вентиляція, температура була відповідною, а також був забезпечений доступ до води та туалету. 

18 вересня 2018 року адвокат захисту другого заявника подав до суду першої інстанції клопотання про надання його клієнту дозволу сидіти поруч із ним під час слухання. 20 вересня 2018 року це клопотання було відхилено. 

Суд встановив, що розміщення підсудних за скляними перегородками або у скляних кабинах саме по собі не передбачає елементу приниження, достатнього для досягнення мінімального рівня жорстокості, як у випадку з металевими клітками (Yaroslav Belousov проти Росії, № 2653/13 та 60980/14 , § 124, 4 жовтня 2016 року). Однак цей рівень може бути досягнутий, якщо обставини їхнього утримування спричиняють їм страждання або труднощі, інтенсивність яких перевищує неминучий рівень страждань, властивий утриманню під вартою (Kudła проти Польщі [ВП], № 30210/96 , §§ 92-94, ECHR 2000-XI).    

Перш за все, Суд зазначає, що заявників судили за звинуваченнями у насильницьких злочинах, і вони не стверджували, що використання скляної кабіни під час слухань було свавільним заходом. Він також взяв до уваги її конструкцію, як її описав Уряд, і зазначає, що той факт, що заявники з'явилися за скляною перегородкою під час слухань, сам по собі не був принижуючим елементом, на відміну від утримання підсудних у металевій клітці (див. Свинаренко та Сляднєв , згадане вище, §§ 136 та 138) .   

Суд вважає, що розташування забезпечувало кожному заявнику приблизно 0,8 кв. м особистого простору за даними Уряду та приблизно 0,7 кв. м особистого простору за даними заявників.  

Наведені вище міркування не переконали Суд у тому, що їхнє знаходження у скляній кабіні досягло мінімального рівня жорстокості, забороненого статтею 3 Конвенції. 

Тож ЄСПЛ визнав цю частину скарги явно необґрунтованою.

Також Суд зазначив, що, відхиляючи клопотання прокурора про продовження терміну тримання заявників під вартою після 23 квітня 2020 року, суд першої інстанції врахував той факт, що раніше зазначені підстави для їхнього тримання під вартою більше не були актуальними, але вирішив взяти їх під домашній арешт, враховуючи, що залишався ризик того, що заявники можуть впливати на потерпілих та свідків. Однак суд першої інстанції не уточнив причини, чому цей ризик зберігався, незважаючи на те, що заявників було позбавлено волі майже три роки. 

Крім того, Суд зазначає, що хоча суд першої інстанції врахував час, який заявники вже провели під вартою, він не врахував той факт, що, помістивши їх під домашній арешт, він фактично продовжив термін їхнього позбавлення волі, який і без того був значно тривалим.

Більше того, у рішеннях суду першої інстанції від 9 червня, 3 липня та 31 серпня 2020 року про продовження домашнього арешту заявників не було надано жодних додаткових обґрунтувань. Схоже, що суд першої інстанції обмежився повторенням низки підстав для домашнього арешту в абстрактний та формальний спосіб, не посилаючись на жодні фактичні елементи чи причини, чому він вважав, що ці підстави все ще є актуальними для справи заявників. 

Оскільки рішення суду першої інстанції щодо домашнього арешту заявників були сформульовані в загальних рисах та містили повторювані фрази, вони не свідчили про те, що продовження обґрунтованості позбавлення їхньої волі було належним чином оцінено, незважаючи на плин часу. 

​​Такі міркування  є достатніми для висновку, що, використовуючи стандартну формулу, лише перераховуючи підстави для застосування запобіжного заходу без розгляду конкретних фактів справи заявників, національні суди не надали «відповідних» та «достатніх» підстав для обґрунтування необхідності застосування та продовження їхнього домашнього арешту.  

Автор: Тарас Лученко

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.