Верховний Суд: тривале проживання і міцний зв’язок із житлом можуть зупинити виселення
У справі № 522/15146/22 від 17 квітня 2026 року Верховний Суд розглянув питання виселення осіб із житла, що перебуває у приватній власності, без надання іншого житлового приміщення. Ключовим у справі стало співвідношення права власності та права на житло у світлі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Ця категорія спорів залишається однією з найбільш чутливих у правозастосуванні, оскільки зачіпає баланс між правом власника розпоряджатися своїм майном і правом особи на стабільне житло як елемент приватного життя.
Обставини справи
Позивач звернувся до суду з вимогою усунути перешкоди у користуванні квартирою, що належить йому на праві приватної власності, шляхом виселення відповідачів — колишньої невістки та її дітей — без надання іншого житла.
Він обґрунтовував позов тим, що відповідачі проживають у квартирі без правових підстав, не зареєстровані в ній, перешкоджають доступу до житла та не сплачують комунальні послуги.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову, виходячи з того, що відповідачі тривалий час проживають у спірному житлі, не мають іншого місця проживання, а їх виселення становило б непропорційне втручання у право на житло.
Представник позивача оскаржив ці рішення в касаційному порядку, мотивуючи тим, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування відповідних норм ЖК та ЦК у подібних правовідносинах, а висновки судів попередніх інстанцій є нерелевантними. Заявник зазначає, що сторони не перебували у сімейних відносинах, відповідачі не були членами його сім’ї, а їх вселення відбулося поза межами норм ЖК України. Також вказує на неврахування судами практики ЄСПЛ.
Представник відповідача подав відзив, у якому зазначив, що суди правильно встановили законність вселення, тривале проживання відповідачів та відсутність у них іншого житла, що підтверджує їх зв’язок із квартирою як єдиним місцем проживання. Посилання заявника на практику ЄСПЛ є нерелевантним, оскільки вона стосується орендних відносин, а наведені ним норми права — не застосовні до спору. Наголошено, що за практикою ЄСПЛ і Верховного Суду тривале проживання у житлі свідчить про його захист за статтею 8 Конвенції, а виселення є втручанням у право на житло.
Позиція Верховного Суду
Суд нагадав, що згідно зі статтею 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
ВС вказав, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Суд наголосив, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві».
Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.
ВС звернув увагу, що втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов’язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.
Верховний Суд наголосив: «Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції».
Водночас тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Суд підкреслив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Отже, позбавлення особи житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
ВС встановив, що у цій справі:
— відповідачі вселились у квартиру зі згоди власника
— тривалий час проживають у ній
— не мають іншого житла
— мають стійкий зв’язок із місцем проживання
У зв’язку з цим Суд погодився з висновками попередніх інстанцій і зазначив, що у відповідачів виник міцний зв’язок з місцем постійного проживання, а тому їх виселення з квартири за встановлених у справі обставин і досліджених доказів не буде пропорційним втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції.
Керуючись вищевикладеним, Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення та підтвердив відмову у виселенні.
Суд сформулював підхід, за яким у спорах про виселення визначальним є не лише формальне право власності, а й оцінка пропорційності втручання у право на житло.
Ця позиція підкреслює, що тривале проживання та відсутність іншого житла можуть бути вирішальними при відмові у виселенні.
Читайте також іншу важливу позицію Верховного Суду про те, що власник не може зняти особу з реєстрації, якщо суд уже підтвердив її право користування житлом — у матеріалі «Судово-юридичної газети».
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
