Батьки тяжкохворих дітей не можуть звільнитися з армії: чому родини чекають на законопроєкт 15057

Фундаментом стійкості суспільства під час війни є відчуття справедливості. Проте сьогодні в законодавстві існує очевидний правовий парадокс: статус дитини з інвалідністю дає безумовне право на відстрочку від призову, але перестає бути самостійною підставою для звільнення, щойно батько вдягає однострій. Тобто, обсяг державних гарантій для дитини з інвалідністю залежить винятково від професійного статусу її батька.

Проєкт Закону № 15057 має на меті відновити принцип соціальної справедливості, дозволивши військовослужбовцям звільнятися для виховання дітей з інвалідністю без додаткових «фільтрів», які наразі унеможливлюють цей процес.

Розрив між мобілізацією та звільненням

Головна проблема криється у неузгодженості двох законів. Згідно зі ст. 23 Закону про мобілізацію, чоловіки, які виховують дитину з інвалідністю, мають безумовне право на відстрочку. Однак, щойно така особа стає військовослужбовцем, включається ст. 26 Закону «Про військовий обов’язок і військову службу», яка дозволяє звільнення лише за умови відсутності інших осіб (матері), які зобов’язані виховувати дитину.

Тобто, Закон про військову службу висуває додаткову, часто нездійсненну вимогу: звільнення можливе лише у разі відсутності інших осіб, які зобов’язані виховувати дитину.

Це створює ситуацію, де військовослужбовці, які вже виконують свій обов’язок, опиняються у значно гіршому становищі порівняно з тими, хто ще не був призваний. Ба більше, у разі помилкової або незаконної мобілізації особи, яка мала право на відстрочку, чинне право не дозволяє виправити цю ситуацію після початку служби.

Законопроєкт № 15057 пропонує виключити слова про «відсутність інших осіб» із діючої норми. У разі ухвалення закону, підставою для звільнення буде сам факт виховання дитини з інвалідністю віком до 18 років. Це прирівняє права військовослужбовців до прав військовозобов’язаних, які отримують відстрочку незалежно від наявності іншого з батьків.

Конституційні та міжнародні гарантії: дитина — понад усе

Юридична конструкція, що ставить догляд за хворою дитиною в залежність від того, чи є її батько цивільним, чи військовим, має ознаки дискримінації.

Чинна редакція статті 26 Закону про військову службу, яка дозволяє звільнення лише за відсутності інших осіб для виховання дитини, вступає у протиріччя з Основним Законом. Таке регулювання може суперечити статтям 3 і 21 Конституції України, які визначають, що права і свободи людини є найвищою соціальною цінністю, а всі люди є рівними у своїй гідності та правах. Право батька на догляд за дитиною не повинно залежати виключно від його статусу військовослужбовця.

Крім того, стаття 22 Конституції забороняє звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при ухваленні нових законів. На думку ініціаторів законопроєкту, чинне правове регулювання фактично створює менш сприятливі умови для сімей військовослужбовців із дітьми з інвалідністю, ніж ті, що передбачені законодавством про мобілізацію.

Відповідно ж до статей 51 і 52 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство перебувають під охороною держави, а всі діти є рівними у своїх правах незалежно від походження чи інших обставин. Обсяг державних гарантій для дитини з інвалідністю не повинен залежати від того, чи проходить один із батьків військову службу.

Розглянемо і міжнародні зобов'язання України у сфері захисту прав дітей та осіб з інвалідністю.

Відповідно до статті 3 Конвенції ООН про права дитини в усіх діях державних органів першочергова увага має приділятися найкращому забезпеченню інтересів дитини, а держава повинна гарантувати дитині необхідний захист і піклування. Крім того, стаття 23 Конвенції передбачає право дітей з інвалідністю на особливе піклування та допомогу з урахуванням їхніх потреб і становища осіб, які здійснюють догляд.

Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю зобов'язує держави забезпечувати першочерговість найкращих інтересів дітей з інвалідністю (стаття 7) та гарантувати їм право на сімейне життя, а також надавати необхідну підтримку їхнім сім'ям (стаття 23).

Чинні ж положення законодавства щодо звільнення військовослужбовців з військової служби не повною мірою узгоджуються із зазначеними міжнародними стандартами, оскільки можуть обмежувати можливість батька брати участь у догляді за дитиною з інвалідністю.

Головна ознака дискримінації в поточній ситуації полягає в тому, що статус дитини з інвалідністю втрачає своє самостійне юридичне значення після мобілізації батька.

Це створює ситуацію, де діти з абсолютно однаковим медичним та правовим статусом отримують різний обсяг державних гарантій.

Чинне регулювання фактично перекладає весь тягар догляду на матір, що суперечить принципам рівності батьківських прав. Сім'ї з дітьми з інвалідністю часто позбавлені належного соціального супроводу, а матері змушені виконувати надлюдські зусилля. Законопроєкт № 15057 дозволить забезпечити участь обох батьків у догляді, розвитку та соціалізації дитини, що є критично важливим для її повноцінного життя.

400 родин проти «системи»

Одним із головних аргументів проти проєкту є побоювання Міністерства оборони щодо зниження обороноздатності. В Міноборони стверджують, що демобілізація батьків, які виховують дітей з інвалідністю, навіть якщо їхня кількість становить лише декілька сотень осіб, «завдасть шкоди обороноздатності» країни. Відомство розглядає виключення з армії будь-якої кількості підготовлених військовослужбовців як ризик для виконання бойових завдань.

Міністерство оборони та Генеральний штаб Збройних Сил України наголошують, що положення законопроєкту мають розглядатися виключно в межах їхніх повноважень щодо забезпечення мобілізаційної готовності та загальних заходів із мобілізації чи демобілізації.

Реалізація проєкту потребуватиме додаткових видатків із державного бюджету для Міністерства оборони та інших військових формувань. Зокрема, необхідно буде здійснити повні фінансові розрахунки з військовослужбовцями при їх звільненні, що створює незапланований тиск на оборонний бюджет.

За оцінками ж ініціаторів проєкту, кількість осіб, які можуть претендувати на звільнення, складає всього 300–400 осіб.

Така невелика кількість людей не може підірвати фронт, особливо на фоні того, що за тиждень у СЗЧ йде більше людей, ніж є батьків дітей з інвалідністю у війську.

Життя всупереч закону: три історії незламності

За кожною юридичною колізією стоять долі конкретних людей.

Історія Ельвіри: Ельвіра самотужки доглядає 10-місячну дитину з мікроцефалією та епілепсією. Дитина потребує постійних ліків, реабілітації та регулярних поїздок до лікарів. Чоловік служить із 2021 року, і за чинним законом його не звільняють, бо «є мати». Родина опинилася у фінансовій прірві: витрати на лікування дитини удвічі перевищують сумарний дохід сім’ї, через що вони змушені накопичувати кредити.

Історія Вікторії: Вікторія виховує 13-річну доньку з хромосомною аномалією та епілепсією, яка не розмовляє і потребує постійного догляду. Чоловіка мобілізували у 2025 році під час оновлення документів. Вікторія сама має інвалідність ІІ групи та обмеження в русі, але не може лягти до лікарні, бо дитину немає з ким залишити. Її 75-річна мати сама потребує допомоги. Попри власний стан здоров’я, Вікторія змушена підробляти вчителькою, бо зарплати чоловіка та пенсії дитини критично не вистачає.

Історія Тетяни: Тетяна сама доглядає 13-річного сина з аутизмом, який потребує контролю 24/7 через ризик істерик та раптової втечі на вулиці. Жінка страждає на ревматоїдний артрит і через сильний біль потребує лікування крапельницями, від якого змушена відмовлятися. Чоловік, який служив понад два роки в Нацгвардії, подавав рапорт на звільнення ще у 2024 році, але питання досі не вирішене. Без допомоги чоловіка Тетяна навіть не може возити дитину до школи, що займає дві години в один бік.

Від рівності прав до реального догляду

Чинне регулювання фактично перекладає весь тягар догляду на матір, що суперечить принципам рівності батьківських прав. Сім'ї з дітьми з інвалідністю часто позбавлені належного соціального супроводу. Законопроєкт № 15057 дозволить забезпечити участь обох батьків у догляді, розвитку та соціалізації дитини, що є критично важливим для її повноцінного життя.

Законопроєкт № 15057 — це тест для України на відповідність статусу європейської, правової та соціальної держави. Прийняття цього акта дозволить гармонізувати національне законодавство з міжнародними стандартами та забезпечити реальний, а не декларативний захист прав дітей. Проєкт спрямований не на створення нових привілеїв, а на захист існуючих конституційних прав, які були випадково чи свідомо звужені під час законотворчого процесу. Верховна Рада має проявити політичну волю та усунути цю помилку, підтвердивши, що людина та її права є найвищою цінністю в Україні навіть під час війни.

Військовослужбовці, які захищають Батьківщину, не повинні бути обмежені у правах порівняно з тими, хто цього не робить.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.