Ключові рішення Великої Палати Верховного Суду за 2024 рік – які питання було розглянуто

Верховний Суд опублікував найважливіші правові висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульованими протягом 2024 року.

Як вказали у Верховному Суді, у 2024 році Велика Палата Верховного Суду продовжувала роботу, спрямовану на формування, забезпечення послідовності та єдності правозастосовної практики шляхом розгляду справ, які передані з підстав існування виключної правової проблеми, необхідності відступлення від сформованих раніше висновків Верховного Суду України, касаційних судів у складі ВС та Великої Палати ВС, а також визначення юрисдикційності спорів.

Впродовж року ВП ВС розглянула 9 справ, що містять виключну правову проблему, 54 справи, передані для відступлення від висновків ВСУ та ВС, а також 2 справи, у яких постало питання щодо юрисдикційності спору.

За результатами розгляду справ ВП ВС відповіла на найскладніші правові питання та сформулювала важливі правові висновки щодо застосування норм права в окремих категоріях справ, зокрема стосовно: порядку встановлення факту самостійного виховання дитини; повноважень органів Держгеокадастру звертатися до суду; способу реалізації релігійною громадою права на зміну канонічної приналежності; порядку пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців боржника, якщо боржник помер під час розгляду справи; застосування кондикції до речей, визначених родовими та індивідуальними ознаками; застосування двосторонньої реституції в разі недійсності правочину тощо.

У 2024 році значно зросла кількість справ, пов’язаних зі збройною агресією рф на території України. У цій категорії спорів ВП ВС зробила ключові висновки, зокрема щодо ознак суб’єкта злочину, передбаченого ст. 437 КК України (планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни), та критеріїв кваліфікації дій, вчинених під час збройного конфлікту, а також вирішила виключну правову проблему щодо моменту, з якого потрібно починати відлік шестимісячного строку, передбаченого реченням другим ч. 2 ст. 46 ЦК України, для оголошення фізичної особи померлою.

Також ВП ВС продовжила забезпечувати єдність судової практики при визначенні належних та ефективних способів захисту порушених прав, указавши на ефективні способи захисту в правовідносинах з повернення відчуженого майна на аукціоні у справі про банкрутство, а також на належний спосіб захисту порушеного права власника добре відомої торговельної марки в разі її реєстрації за іншою особою.

Окрім того, у 2024 році ВП ВС вирішила низку важливих питань, пов’язаних із застосуванням норм процесуального права. Так, ВП ВС сформулювала правові висновки, зокрема щодо змісту поняття «особа, яка не повідомлена про розгляд справи» при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, а також щодо неможливості закриття провадження у справі за повторно поданою заявою про видачу дубліката виконавчого документа / заміну сторони виконавчого провадження.

1. ВП ВС визначила ознаки суб’єкта злочину, передбаченого ст. 437 КК України «Планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни», і сформулювала висновки щодо кваліфікації дій, вчинених під час збройного конфлікту

У справі № 415/2182/20 ВП ВС вирішувала питання щодо можливості притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 437 КК України осіб, які не здійснюють військового та політичного керівництва державою-агресором.

ВП ВС дійшла висновку, що діяння, визначені у ст. 437 КК України, здатні вчиняти особи, які з огляду на службові повноваження або фактичне суспільне становище спроможні здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними, та/або істотно впливати на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних або воєнних дій.

До таких осіб належать, зокрема, глави держав та урядів; члени парламенту; лідери політичних партій; дипломати; керівники спецслужб; командири збройних сил, підпорядкованих державі, а також незаконних воєнізованих чи збройних формувань тощо.

ВП ВС також зауважила, що вчинені в умовах збройного конфлікту дії, які охоплюються заборонами, встановленими нормами міжнародного гуманітарного права, і становлять їх серйозне порушення, кваліфікуються лише за ст. 438 КК України і додаткової правової оцінки за іншими статтями цього Кодексу не потребують. Кваліфікуватися за іншими статтями Особливої частини КК України можуть діяння, які хоч і вчинені під час збройного конфлікту, проте не охоплюються заборонами, передбаченими нормами міжнародного гуманітарного права.

ВП ВС звернула увагу й на те, що у ст. 438 КК України встановлено відповідальність не за акт агресії, а за порушення під час уже триваючого збройного конфлікту законів і звичаїв війни незалежно від її правомірності або протиправності як такої.

Постанова ВП ВС від 28 лютого 2024 року у справі № 415/2182/20.

2. ВП ВС визначила юрисдикційність справ про встановлення факту проживання однією сім’єю із загиблим військовослужбовцем

Відповідно до обставин справи № 560/17953/21 позивачка звернулася до Міністерства оборони України із заявою про отримання одноразової грошової допомоги як член сім’ї померлого військовослужбовця. Однак комісія Міноборони відмовила їй у призначенні допомоги через відсутність доказів на підтвердження наявності в позивачки статусу члена сім’ї загиблого військовослужбовця – позивачка не надала рішення суду, яким установлено факт їх проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу.

ВП ВС виснувала, що комісія Міноборони, відмовляючи позивачці у призначенні вказаної допомоги, діяла в межах повноважень та відповідно до вимог закону.

Водночас ВП ВС звернула увагу, що існує два порядки встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий.

У разі оскарження до суду відмови відповідного органу в установленні юридичного факту, який підлягає встановленню в позасудовому порядку, такий спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Справи про встановлення юридичних фактів у судовому порядку вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України.

ВП ВС дійшла висновку, що справи про встановлення факту проживання однією сімʼєю без шлюбу із загиблим військовослужбовцем підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства незалежно від мети звернення до суду (зокрема, підтвердження соціального статусу для призначення та виплати одноразової грошової допомоги сім’ї військовослужбовця) і наявності в заявника певних цивільних прав та обов’язків чи виникнення публічно-правових спорів із суб’єктами владних повноважень.

Постанова ВП ВС від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21.

3. ВП ВС визначила повноваження Держгеокадастру звертатися до суду, а також порядок визначення процесуального статусу прокурора

У справі № 925/1133/18 прокурор звернувся з позовом про оскарження рішення міської ради та визнання недійсними внесених на його підставі змін до договору оренди землі щодо зміни цільового призначення земельних ділянок із земель водного фонду на землі житлової та громадської забудови.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, вказавши, що прокурор не є належним позивачем у спірних відносинах і перебрав на себе функції контролюючого органу – Держгеокадастру. Апеляційний суд скасував зазначене рішення та залишив позов без розгляду, оскільки прокурор не обґрунтував наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді.

ВП ВС вказала, що у правовідносинах, що склались у цій справі, Держгеокадастр має виконувати функції державного контролю за використанням та охороною земель.

Водночас органи Держгеокадастру можуть звертатися до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у випадках, визначених у відповідних нормативно-правових актах, що регламентують повноваження Держгеокадастру (зокрема, з позовами щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився).

Отже, за обставин цієї справи органи Держгеокадастру не мають повноважень звертатися з позовом до суду, тому статусом позивача має наділятися прокурор.

Постанова ВП ВС від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18.

4. ВП ВС визначила умови надання адвокату статусу безробітного

За обставинами справи № 761/38813/21 адвокату було надано статус безробітного та призначено допомогу по безробіттю. Згодом міський центр зайнятості з’ясував, що відповідач, перебуваючи на обліку як безробітний, був зареєстрований у Раді адвокатів та мав право на заняття адвокатською діяльністю. Через це міський центр зайнятості припинив його реєстрацію та виплату допомоги. Також міський центр зайнятості повідомив адвоката про необхідність повернення нарахованих коштів, які останній добровільно не повернув, що стало підставою для звернення до суду з позовом про стягнення виплаченої допомоги по безробіттю.

ВП ВС виснувала, що адвокат, право на заняття адвокатською діяльністю якого не зупинено і не припинено, є особою, яка провадить незалежну професійну діяльність (забезпечує себе роботою самостійно), та віднесений до категорії зайнятого роботою населення і це виключає можливість надання йому статусу безробітного.

ВП ВС врахувала те, що в матеріалах цієї справи немає відомостей щодо зупинення чи припинення права відповідача на заняття адвокатською діяльністю. Зважаючи на це, він не міг бути визнаним безробітним, а виплачена йому допомога по безробіттю підлягає стягненню з нього на підставі ч. 3 ст. 36 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування на випадок безробіття».

Постанова ВП ВС від 28 серпня 2024 року у справі № 761/38813/21.

5. ВС ВП визначила спосіб реалізації релігійною громадою права на зміну канонічної приналежності

Відповідно до обставин справи № 906/1330/21 частина жителів села вирішила, зокрема, змінити підлеглість релігійної громади в канонічних та організаційних питаннях шляхом входу до складу Православної Церкви України. Настоятель релігійної громади оскаржив таке рішення, а також внесення відповідних змін до статуту, оскільки загальні збори були скликані неуповноваженими особами, а рішення про зміну канонічної підлеглості та внесення відповідних змін до статуту ухвалене особами, які не були членами релігійної громади.

ВП ВС вказала, що зміна підлеглості в канонічних питаннях не залежить від схвалення ієрарха церкви, з-під підлеглості якій має намір вийти релігійна громада.

Законодавець установив механізм, за яким рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, і такі збори можуть скликатися її членами.

При цьому законодавець визнав автономію релігійної громади у визначенні кількості її членів, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, а також у питаннях членства.

У цій справі статут релігійної громади не встановлював будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, порядку їх обліку та ведення реєстру, а також не містив поняття фіксованого членства, процедури прийняття в члени релігійної громади.

При визначенні критеріїв, яким мали відповідати члени релігійної громади, що брали участь у загальних зборах громади та прийняли оспорюване рішення про зміну підлеглості в канонічних питаннях, суд урахував установлені в статуті релігійної громади в редакції 1991 року критерії членів парафіяльних зборів – досягнення 18-річного віку й регулярне відвідування богослужіння.

Постанова ВП ВС від 3 квітня 2024 року у справі № 906/1330/21.

6. ВП ВС розтлумачила зміст поняття «особа, яка не повідомлена про розгляд справи» при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження (п. 1 ч. 2 ст. 358 ЦПК України)

У справі № 490/9587/18 позивачка звернулася до суду зі скаргою на дії та бездіяльність державного виконавця.

У вересні 2021 року суд першої інстанції закрив провадження у справі у зв’язку з відсутністю предмета оскарження. У червні 2023 року позивачка звернулася з апеляційною скаргою на ухвалу суду першої інстанції та заявою про поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

Суд апеляційної інстанції відмовив у відкритті провадження на підставі того, що апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення. Суд зазначив, що позивачка була обізнана про розгляд справи місцевим судом, оскільки це провадження суд відкрив за її скаргою та її належним чином повідомляли про дати судових засідань.

ВП ВС погодилася з висновками суду апеляційної інстанції та виснувала, що при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення особою, не повідомленою про розгляд справи (п. 1 ч. 2 ст. 358 ЦПК України), не можна вважати особу, яка власне ініціювала розгляд справи або судового провадження (позивача, заявника, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору).

ВП ВС звернула увагу на те, що позивач із високим ступенем зацікавленості повинен проявляти інтерес про хід розгляду ініційованої ним справи. У разі відсутності обставин непереборної сили ігнорування позивачем (заявником) протягом тривалого часу судового провадження, відкритого за його позовною заявою (заявою, скаргою), свідчить про недобросовісну поведінку та порушення основоположних засад цивільного процесу.

Постанова ВП ВС від 25 вересня 2024 року у справі № 490/9587/18.

7. ВП ВС визначила належний спосіб захисту порушеного права власника добре відомої торговельної марки в разі її реєстрації за іншою особою

У справі № 910/13988/20 фармацевтична фірма «Дарниця» звернулася до суду з позовом до Українського національного офісу інтелектуальної власності та інновацій і АТ «Лубнифарм» про визнання торговельної марки добре відомою та визнання недійсними свідоцтв України на знак для товарів і послуг. Позивач стверджував, що позначення «Цитрамон» є добре відомим в Україні станом на 1 січня 1997 року. Водночас, на думку позивача, належний «Лубнифарм» знак «ЦИТРАМОН У» є схожим настільки, що його можна сплутати з добре відомою торговельною маркою позивача для ідентичних товарів.

Розглядаючи цю справу, ВП ВС проаналізувала ст. 6 bis Паризької конвенції про охорону промислової власності, на підставі якої здійснюється охорона прав на добре відому торговельну марку, та виснувала, що вимога про визнання торговельної марки добре відомою не може бути задоволена в позовному провадженні як окрема, оскільки така вимога не спрямована на захист права інтелектуальної власності від конкретного порушення, а є умовою надання цього захисту, зокрема шляхом визнання недійсною реєстрації (свідоцтва) торговельної марки іншою особою.

ВП ВС також висновує, що положення першого речення ч. 2 ст. 6 bis Паризької конвенції у взаємозв’язку з положеннями національного законодавства про позовну давність слід застосовувати як такі, що передбачають загальну позовну давність три роки для вимоги про скасування (визнання недійсним) свідоцтва (реєстрації) знака, що починає свій перебіг від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, однак цей строк не може бути меншим за п’ять років від дати реєстрації знака, стосовно якого заявлена вимога.

Отже, за відсутності недобросовісності в реєстрації торговельної марки іншою особою позов власника добре відомої марки про скасування (визнання недійсним) свідоцтва (реєстрації) торговельної марки цієї особи може бути задоволений у межах загальної позовної давності, що не може бути меншою від п’яти років із дати реєстрації марки.

Постанова ВП ВС від 17 квітня 2024 року у справі № 910/13988/20.

8. ВП ВС визначила, чи застосовується порядок пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців боржника відповідно до ст. 1281 ЦК України, якщо боржник помер під час розгляду справи

У справі № 638/1046/14-ц у зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань за кредитним договором банк направив позичальниці та поручителям вимогу про погашення заборгованості, а згодом звернувся до суду. Під час розгляду справи у 2014 році позичальниця померла. У 2016 році ухвалою суду до участі у справі залучено її правонаступницю.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову через пропуск строку, встановленого ст. 1281 ЦК України, оскільки банк дізнався про смерть позичальниці в лютому 2015 року, проте до її спадкоємиці вимог не пред’явив. Також суд відмовив у позові до поручителя, адже після заміни боржниці на її спадкоємицю поручитель не надав згоди на забезпечення виконання зобов’язання останньою. Апеляційний суд виснував, що банк не пропустив строк пред’явлення кредитором вимог до спадкоємців, і частково задовольнив позов.

ВП ВС виснувала, що в задоволенні вимог позивача про стягнення заборгованості як із спадкоємиці померлої позичальниці, так і з поручителя має бути відмовлено у зв’язку із втратою кредитором права вимоги з підстав пропуску строку, визначеного ч. 2 ст. 1281 ЦК України.

ВП ВС вказала, що якщо смерть позичальника настала під час розгляду судової справи за позовом кредитора до позичальника про стягнення заборгованості, до таких правовідносин застосовуються правила про загальний порядок пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців, визначені у ст. 1281 ЦК України, а спадкоємці, які прийняли спадщину, підлягають залученню до участі у справі як правонаступники відповідного учасника справи на підставі ст. 55 ЦПК України.

Аналіз правил ч. 1 ст. 559 і частин 2, 4 ст. 1281 ЦК України дає підстави для висновку, що в разі пропуску кредитором строків пред’явлення вимог до спадкоємців боржника, які прийняли спадщину, кредитор позбавляється прав вимоги як за основним зобов’язанням, так і за додатковим зобов’язанням (порукою), що не може існувати окремо від основного зобов’язання.

Постанова ВП ВС від 9 жовтня 2024 року у справі № 638/1046/14-ц.

9. ВП ВС визначила момент, з якого потрібно починати відлік шестимісячного строку, передбаченого реченням другим ч. 2 ст. 46 ЦК України, для оголошення фізичної особи померлою

У справі № 755/11021/22 заявниця 1 листопада 2022 року звернулася до суду із заявою, в якій просила оголосити померлим її сина, добровольця добровольчого формування, який ніс службу на території ТРЦ м. Києва, по якому в ніч із 20 на 21 березня 2022 року збройні сили рф завдали ракетного удару, унаслідок чого він загинув.

Суд першої інстанції заяву задовольнив. Суд апеляційної інстанції змінив резолютивну частину рішення суду першої інстанції, зазначивши дату смерті особи– 20 березня 2022 року.

Розглядаючи спір, ВП ВС зауважила, що приписи ч. 2 ст. 46 ЦК України пов’язують оголошення фізичної особи померлою у зв’язку з воєнними діями, збройним конфліктом, а не у зв’язку з воєнним станом як таким. Тому немає підстав пов’язувати початок перебігу строків, зазначених у ч. 2 ст. 46 ЦК України, із введенням, припиненням або скасуванням воєнного стану в Україні.

ВП ВС дійшла висновку, що з урахуванням конкретних обставин справи суд на підставі ч. 2 ст. 46 ЦК України може оголосити фізичну особу померлою не раніше спливу шести місяців від дня закінчення активних бойових дій на місці ймовірної загибелі фізичної особи або від дня настання події, за якої відбулася загибель фізичної особи, якщо така подія хоча і є наслідком воєнних дій, проте сталася не на території ведення активних бойових дій.

Оскільки територією активних бойових дій була вся територія м. Києва з 24 лютого до 30 квітня 2022 року, ВП ВС виснувала, що саме з 30 квітня 2022 року має обраховуватися початок шестимісячного строку, зазначеного в реченні другому ч. 2 ст. 46 ЦК України, як дата закінчення активних бойових дій на території м. Києва.

Постанова ВП ВС від 11 грудня 2024 року у справі № 755/11021/22.

        10. ВП ВС вказала на неможливість закриття провадження у справі за повторно поданою заявою про видачу дубліката виконавчого документа / заміну сторони виконавчого провадження

У справі № 186/871/14-ц ВП ВС досліджувала питання щодо можливості закриття провадження у справі за повторно поданою заявою про видачу дубліката виконавчого документа / заміну сторони виконавчого провадження, зокрема за наявності ухвали суду про відмову в поновленні строку пред’явлення виконавчого документа до виконання.

ВП ВС зауважила, що ухвала про відмову в задоволенні заяви про видачу дубліката виконавчого документа, постановлена під час вирішення судом процесуального питання, пов’язаного з виконанням судового рішення, не може бути підставою для закриття провадження у справі за п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України (п. 3 ч. 1 ст. 231 ГПК України).

Заява (подання державного / приватного виконавця) з процесуальних питань, пов’язаних з виконанням судових рішень у цивільних (господарських) справах, зокрема і про видачу дубліката виконавчого документа, підлягає розгляду без відкриття провадження у справі.

Тому державний / приватний виконавець чи заявник має право звертатися до суду з відповідним поданням, заявою, направленими на виконання ст. 129 Конституції України щодо обов’язковості судового рішення, стільки разів, скільки це необхідно, щоб виконати судове рішення (за винятком випадків, передбачених ст. 44 ЦПК України).

Постанова ВП ВС від 13 листопада 2024 року у справі № 186/871/14-ц.

      11. ВП ВС вказала на застосування кондикційного позову до речей, визначених як індивідуальними, так і родовими ознаками, а також субсидіарно після ухвалення рішення суду про віндикацію

У справі № 201/9127/21 позивач звернувся до суду з позовом про відшкодування вартості автомобіля на підставі статей 1212, 1213 ЦК України. Позивач зазначав, що рішенням суду на його користь було витребувано автомобіль з володіння відповідачки, відкрито виконавче провадження. Згодом виконавець повернула виконавчий лист без виконання через те, що транспортний засіб боржника, який розшукувала поліція, не виявлено протягом року з дня оголошення розшуку.

Суди першої та апеляційної інстанцій позовні вимоги задовольнили частково.

У касаційній скарзі відповідачка зазначила, що кондикційний позов може бути задоволений лише щодо майна, визначеного родовими ознаками, а автомобіль – це індивідуально визначена річ, тому кондикція застосовуватися не може. Єдиним ефективним способом захисту є саме витребування автомобіля.

За результатами розгляду справи ВП ВС дійшла висновку, що аналіз норм гл. 83 ЦК України свідчить, що цей Кодекс не диференціює особливості застосування кондикції залежно від родових чи індивідуальних ознак її об’єкта та, відповідно, не обмежує сферу її застосування виключно речами, визначеними родовими ознаками.

ВП ВС також зауважила, що в разі неможливості повернення майна його власнику за рішенням суду про віндикацію субсидіарно застосовуються положення ч. 3 ст. 1212 ЦК України про заборону незаконного збагачення.

Також тлумачення ст. 1213 ЦК України дає підстави для висновку, що відшкодування вартості безпідставно збереженого майна застосовується у випадку встановлення неможливості повернення майна в натурі, що може бути пов’язано зі знищенням речі, її переробленням, втратою, протиправною передачею третій особі тощо.

З урахуванням особливостей транспортного засобу як рухомої речі, яка може бути вільно переміщена у просторі, розібрана, перероблена тощо, відсутність протягом тривалого часу результатів від заходів, спрямованих на його розшук, може за конкретних обставин справи кваліфікуватися як неможливість повернення безпідставно збереженого майна в натурі.

Постанова ВП ВС від 25 вересня 2024 року у справі № 201/9127/21.

       12. ВП ВС визначила правові підстави розірвання договору оренди землі у зв’язку з несплатою орендної плати

У справі № 918/391/23 ВП ВС досліджувала питання, у яких випадках договір оренди землі може бути розірваний судом на підставі п. «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України, а коли – на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК України.

ВП ВС виснувала, що підставою розірвання договору оренди землі згідно з п. «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України є саме систематична, тобто неодноразова (два та більше випадки), повна несплата орендної плати. Ця спеціальна правова норма в такому випадку є самостійною та достатньою, і звертатися до більш загальної норми ч. 2 ст. 651 ЦК України немає потреби.

Якщо має місце сплата орендної плати в меншому розмірі, ніж визначено умовами договору оренди землі, тобто орендар допустив часткову несплату (недоплату) орендної плати, застосовується правило ч. 2 ст. 651 ЦК України – у разі істотності порушення договору іншою стороною. Якщо суд дійде висновку, що орендар істотно порушив умови договору та внаслідок часткової недоплати орендної плати орендодавець значною мірою був позбавлений того, на що розраховував, то договір має бути розірваний на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК України.

Той факт, що на момент розгляду справи орендар погасив заборгованість за орендною платою, не впливає на право орендодавця вимагати розірвання договору як на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК України, так і на підставі п. «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України.

Постанова ВП ВС від 20 листопада 2024 року у справі № 918/391/23.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.