Верховний Суд визначив підхід до обчислення строку звернення до суду у спорах про виплати при звільненні військовослужбовців
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом військовослужбовця (позивача) до військової частини про визнання протиправною бездіяльності та зобов’язання вчинити певні дії.
Касаційний перегляд здійснювався за скаргою позивача на ухвалу Одеського окружного адміністративного судута постанову П’ятого апеляційного адміністративного суду, якими позовну заяву було повернуто у зв’язку з висновком про пропуск строку звернення до суду.
Суть справи № 420/26951/24
Позивач проходив військову службу за контрактом у військовій частині на посаді командира взводу матеріального забезпечення у військовому званні «майстер-сержант». Наказом командира військової частини по стройовій частині від 13 лютого 2024 року № 44 його було виключено зі списків особового складу та знято з усіх видів забезпечення з 13 лютого 2024 року, а з котлового забезпечення — з 14 лютого 2024 року. Цим же наказом вирішено питання щодо виплати сум грошового та матеріального забезпечення, які належать до виплати при виключенні зі списків особового складу.
Після звільнення позивач вважав, що відповідач не здійснив належного нарахування та виплати грошової компенсації за щорічну основну і додаткові відпустки за 2024 рік за повний рік та у повному обсязі, а також не виплатив грошову допомогу для оздоровлення за 2024 рік у розмірі місячного грошового забезпечення. На обґрунтування своїх вимог він посилався на те, що під час звільнення у відставку у зв’язку з непридатністю до військової служби та виключення зі списків особового складу відповідач не здійснив зазначені виплати, чим, на думку позивача, порушив вимоги трудового законодавства щодо розрахунку при звільненні.
8 липня 2024 року позивач подав через Урядовий контактний центр дві заяви на ім’я командира військової частини: одну — про нарахування та виплату грошової компенсації щорічної основної та додаткових відпусток за 2024 рік за повний рік та у повному обсязі, другу — про нарахування та виплату грошової допомоги для оздоровлення за 2024 рік у розмірі місячного грошового забезпечення.
Листами військової частини від 1 серпня 2024 року № 761/1529 та № 761/1532 позивачу відмовлено у відповідних виплатах із мотивуванням про відсутність правових підстав. Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною, 27 серпня 2024 року позивач звернувся до адміністративного суду з позовом про визнання такої бездіяльності протиправною та зобов’язання здійснити нарахування і виплату зазначених сум.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 2 вересня 2024 року позов залишено без руху з наданням строку для усунення недоліків. Суд виходив з того, що позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду, визначений статтею 233 Кодексу законів про працю України, і мав подати заяву про поновлення строку або навести поважні причини пропуску.
5 вересня 2024 року позивач подав заяву про усунення недоліків, у якій наполягав, що строк не пропущено, оскільки він спочатку звернувся до відповідача із заявами, а відмову отримав 02 серпня 2024 року електронними засобами зв’язку; на його переконання, саме з цієї дати почався перебіг тримісячного строку звернення до суду щодо відмови у нарахуванні та виплаті належних сум.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2024 року, залишеною без змін постановою П’ятого апеляційного адміністративного суду від 2 грудня 2024 року, позовну заяву повернуто на підставі пункту 9 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України. Суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач був виключений зі списків особового складу і знятий із забезпечення з 13 лютого 2024 року, тоді як звернувся до суду лише 27 серпня 2024 року, тобто з порушенням строків.
Отримання листів про відмову 2 серпня 2024 року, на їхню думку, не змінювало моменту, з якого позивач повинен був дізнатися про порушення своїх прав, а звернення до військової частини не розцінювалося як досудове врегулювання, яке впливає на перебіг строку. Апеляційний суд також зазначив, що звернення до відповідача було ініційоване фактично більш ніж через шість місяців після звільнення, а об’єктивних перешкод своєчасного звернення до суду позивач не навів.
Позиції сторін і висновки Верховного Суду
У касаційній скарзі позивач просив скасувати ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і направити справу до Одеського окружного адміністративного суду для продовження розгляду. Як підставу касаційного оскарження він зазначав неправильне застосування частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у частині визначення початку перебігу тримісячного строку для звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать при звільненні. Позивач наголошував, що закон прив’язує початок перебігу строку до дня одержання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні (у зв’язку зі статтею 116), а витяг із наказу від 13 лютого 2024 року № 44, на його думку, не містив конкретних сум, а лише перелік складових забезпечення. Водночас листи від 01 серпня 2024 року з відмовою у виплатах він вважав належними документами у розумінні статті 233 Кодексу законів про працю України, а тому стверджував, що саме 02 серпня 2024 року дізнався про порушення права, і з цієї дати має обчислюватися тримісячний строк. Додатково він посилався на Закон України «Про звернення громадян», вказуючи, що реалізував право на звернення до органу, що, на його переконання, має значення для оцінки строків.
Верховний Суд, діючи в межах статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України, перевірив правильність застосування норм матеріального і процесуального права у частині повернення позовної заяви. Суд зазначив, що строки звернення до суду не є формальністю, забезпечують правову визначеність у публічно-правових відносинах, дисциплінують учасників процесу, а їх недотримання тягне визначені законом наслідки. Водночас вирішальним у цій справі є визначення моменту, з якого починається перебіг тримісячного строку звернення до суду у розумінні частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, чинній з 19 липня 2022 року.
Верховний Суд підтвердив, що у спорах, пов’язаних із виплатами військовослужбовцям, положення статті 233 Кодексу законів про працю України щодо строку звернення мають пріоритет у застосуванні порівняно з частиною п’ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, пославшись на сформований раніше висновок у постанові від 25 квітня 2023 року у справі № 380/15245/22.
Суд також врахував підхід судової палати Касаційного адміністративного суду, викладений у постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23, згідно з яким орієнтиром для визначення моменту, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення права на належний розмір грошового забезпечення, є дата ознайомлення з документом, що відображає фактичні суми нарахувань та виплат.
Оцінюючи висновки судів попередніх інстанцій, Верховний Суд звернув увагу, що законодавство не встановлює конкретної форми документа, який відображає фактичні суми нарахувань та виплат, і не визначає спосіб доведення його до відома військовослужбовця. Такими документами можуть бути, зокрема, розрахункові листи, відомості про нараховане і виплачене грошове забезпечення, фінансові повідомлення або інші документи, що розкривають складові виплати, їх розміри та утримання. Саме з моменту ознайомлення з таким документом у особи виникає реальна можливість оцінити правильність нарахувань і виявити можливу неповноту виплат.
Верховний Суд окремо обґрунтував застосування загальних норм трудового законодавства у цій частині. Проаналізувавши Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей» і Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260, Суд дійшов висновку, що спеціальне регулювання не встановлює обов’язку повідомляти військовослужбовця про суму нарахованого та виплаченого грошового забезпечення з розшифруванням за видами виплат.
За відсутності такого спеціального регулювання підлягають застосуванню приписи загального трудового законодавства, зокрема статті 110 Кодексу законів про працю України, яка вимагає при кожній виплаті повідомляти працівника про загальну суму з розшифруванням, відрахування та утримання, а також суму, що належить до виплати. Верховний Суд також зазначив узгодженість цього підходу з міжнародними стандартами, зокрема Конвенцією про захист заробітної плати 1949 року (№ 95), ратифікованою Україною 04 серпня 1961 року, та Рекомендацією № 85, у яких підкреслено необхідність інформування працівника про валову суму, утримання і чисту суму до виплати.
З огляду на це Верховний Суд сформулював процесуально значимий висновок: для встановлення моменту початку перебігу строку за частиною другою статті 233 Кодексу законів про працю України суд має з’ясувати, чи виконав відповідач обов’язок за статтею 110 цього Кодексу щодо інформування, у якій формі це зроблено, а також коли позивач набув документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених сум і коли одержав письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні. Така правова позиція, зауважив Суд, викладена у постанові від 12 грудня 2025 року у справі № 460/7194/24, і підстав для відступу від неї колегія суддів не вбачає.
Верховний Суд встановив, що матеріали справи не містять належних документів, які дозволяли б визначити конкретні суми всіх виплат, нарахованих при звільненні, з детальним розрахунком за кожною виплатою, а також що сторони не зазначали дату фактичного отримання позивачем відповідних виплат. Ці обставини не були з’ясовані судами попередніх інстанцій під час вирішення питання про пропуск строку звернення. За висновком Верховного Суду, це свідчить про недотримання принципу офіційного з’ясування всіх обставин справи й унеможливлює встановлення фактичних обставин, необхідних для правильного вирішення процесуального питання щодо строку, унаслідок чого висновок судів про пропуск строку і повернення позовної заяви був передчасним.
Водночас Верховний Суд прямо відхилив довід позивача про те, що тримісячний строк має обчислюватися з 02 серпня 2024 року як з дати отримання відмовних листів відповідача. Суд зазначив, що листи від 1 серпня 2024 року № 761/1529 та № 761/1532 не є документами, які підтверджують інформацію про обсяг і характер виплачених сум при звільненні у розумінні статті 110 Кодексу законів про працю України.
З урахуванням наведеного Верховний Суд застосував частину першу статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України та дійшов висновку про наявність підстав для скасування ухвали суду першої інстанції і постанови апеляційного суду, які перешкоджали подальшому провадженню у справі, з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Судові витрати у зв’язку з касаційним переглядом не розподілялися. Постанова набрала законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
