Чи можна вважати наїзд автомобілем на людину умисним заподіянням тілесних ушкоджень — позиція ВС
Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду залишив без змін виправдувальний вирок водію, який під час конфлікту з велосипедистами здійснив наїзд на ногу одного з них. Суд наголосив, що сам по собі висновок про порушення Правил дорожнього руху не може автоматично слугувати доказом умислу на заподіяння тілесних ушкоджень, а для відповідальності за частиною першою статті 125 КК України сторона обвинувачення має довести такий умисел поза розумним сумнівом.
ККС ВС залишив без задоволення касаційні скарги прокурора та представника потерпілого та погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій про виправдання водія, якого обвинувачували в умисному легкому тілесному ушкодженні.
Обставини справи
Подія сталася 16 липня 2020 року в селі Ходосівка Київської області.
Як встановили суди, водій автомобіля Audi зупинився на світлофорі. До автомобіля під'їхала група велосипедистів. За встановленими судами обставинами, вони оточили автомобіль, стукали по кузову та вікнах, намагалися відчинити двері і пошкодили дзеркало заднього виду.
Двоє велосипедистів стали перед автомобілем, фактично заблокувавши його рух. Через кілька секунд автомобіль коротко рушив уперед, після чого обидва велосипедисти впали. Один із них отримав легкі тілесні ушкодження внаслідок наїзду на ногу.
Після цього водій максимально вивернув колеса ліворуч, об'їхав велосипедистів і залишив місце події.
Йому було висунуто обвинувачення за частиною першою статті 125 Кримінального кодексу України — в умисному заподіянні легких тілесних ушкоджень.
Чому водія виправдали
Суд першої інстанції, а згодом і апеляційний суд встановили, що водій порушив Правила дорожнього руху, оскільки перед початком маневру не переконався, що він буде безпечним і не створить загрози іншим учасникам дорожнього руху.
Водночас суди дійшли висновку, що сторона обвинувачення не довела головний елемент складу інкримінованого кримінального правопорушення — умисел водія на заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень.
Саме через недоведеність суб'єктивної сторони злочину водія було виправдано.
Що просили прокурор і потерпілий
У касаційних скаргах прокурор та представник потерпілого наполягали, що характер руху автомобіля свідчить про наявність умислу на заподіяння тілесних ушкоджень.
Крім того, вони стверджували, що суди безпідставно визнали окремі докази недопустимими, зокрема протокол огляду відеозапису та висновок експерта, а також неправильно застосували норми кримінального процесуального законодавства.
Позиція Верховного Суду
Касаційний кримінальний суд погодився з доводами касаторів у тій частині, що суди попередніх інстанцій помилково визнали окремі докази недопустимими.
Зокрема, Верховний Суд зазначив, що якщо письмове доручення керівника органу досудового розслідування містить усі реквізити, притаманні постанові, чітко визначає межі повноважень та видане компетентною особою, воно наділяє дізнавача належними повноваженнями і саме по собі не може бути підставою для визнання отриманих ним доказів недопустимими.
Також Суд вказав, що обставини цього кримінального провадження не підпадали під випадки обов'язкової участі захисника, передбачені статтею 52 КПК України, а глава 22 КПК не містить імперативної вимоги щодо участі адвоката під час вручення повідомлення про підозру.
Разом із тим ККС ВС наголосив, що ці процесуальні помилки не вплинули на законність остаточних висновків судів.
Суд звернув увагу, що, хоча суд першої інстанції безпідставно визнав недопустимим протокол огляду відеозапису, він безпосередньо дослідив у судовому засіданні оригінальний відеозапис із камер спостереження та використав його для встановлення фактичних обставин події. Крім того, визнання недопустимим висновку експерта не вплинуло на встановлений судами факт отримання потерпілим легких тілесних ушкоджень.
За висновком Верховного Суду, попри помилкове застосування судами статті 87 КПК України, вони правильно встановили фактичні обставини справи, а тому ці процесуальні помилки самі по собі не є підставою для скасування ухвалених судових рішень.
Ключовий правовий висновок
Верховний Суд наголосив, що центральним питанням у справі було не те, чи порушив водій Правила дорожнього руху, а те, чи мав він умисел заподіяти потерпілому тілесні ушкодження.
Колегія суддів зазначила, що для притягнення особи до кримінальної відповідальності за частиною першою статті 125 КК України сторона обвинувачення повинна довести поза розумним сумнівом, що особа бажала або свідомо допускала заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини.
Сам по собі висновок про порушення Правил дорожнього руху не може автоматично слугувати доказом умислу на заподіяння тілесних ушкоджень.
ККС ВС також звернув увагу на принципову різницю між суб'єктивною стороною порушення Правил дорожнього руху та умисного злочину проти особи. За своєю правовою природою порушення правил безпеки дорожнього руху є необережним діянням, тоді як кримінальна відповідальність за статтею 125 КК України можлива лише за умови доведення умисного заподіяння легких тілесних ушкоджень.
Тому сама по собі обставина, що водій розпочав рух без належної обачності, не може бути достатньою підставою для кваліфікації його дій як умисного злочину проти здоров'я особи.
Остаточне рішення
Верховний Суд дійшов висновку в справі 369/16593/20, що сторона обвинувачення не довела поза розумним сумнівом умисел водія на заподіяння потерпілому легких тілесних ушкоджень.
У зв'язку з цим Касаційний кримінальний суд залишив касаційні скарги прокурора та представника потерпілого без задоволення, а виправдувальний вирок Києво-Святошинського районного суду Київської області та ухвалу Київського апеляційного суду — без змін.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
