Суддя — не нотаріус в мантії

Денис Нев'ядомський,

суддя Київського районного суду м. Харкова

Радянська «правоохоронна система» ефективна власне до моменту взяття особи під варту. На цю процесуальну дію спрямовуються  всі ресурси: людські і корпоративні, створюються СОГ, групи прокурорів, які збирають матеріал і штурмують суди, обіцяючи супровід, неспростовні (у найближчому майбутньому) докази і численні (у подальшому майбутньому) епізоди злочинної діяльності затриманого. Маховик державної відплати, як катерпіллер, рівняє з землею найменший опір захисту і сумніви суду.

…Але, як тільки жадана ухвала опиняється в руках слідчого, «розслідування» закінчується. Мляво дозбираються висновки призначених експертиз (незалежно від їх результатів), допитуються або ні недопитані в період доарештного гону свідки, і дещо по особистості. За інерцією, так би мовити, «гальмівний шлях». Далі справа стає нецікавою як для правоохоронної системи, так і для наглядової. І неважливо, що раніше це пояснювалося статкарточкамі, які визначали всю роботу правоохоронців і надзорників, які були колись реальною валютою і еквівалентом в цій системі мір і важелів, а тепер просто по накатаній. Так було і буде завжди в радянській системі. А вона у нас й досі радянська. Різниця лише в тому, що в дусі часу ключову роль став виконувати оруелівський телеекран, за яким в прямому ефірі показують цей несмішний цирк з сумними клоунами. І якщо в Росії крадійство прикривають «патріотизмом», то у нас «боротьбою з корупцією». Системи однакові. Якщо людина опинилася за гратами, то далі спрацьовує  схема: сидить — значить є за що, значить винен, ​​значить буде сидіти і далі, значить буде обвинувальний вирок, значить відсидить, вийде і сяде знову. Державна ординська система налаштована на придушення громадянина, забезпечення його підконтрольності. Радянська система «правоохоронна» забезпечувала перший етап. Зараз Україна декларує спрямованість на західну європейську цивілізацію, намагається увійти до Європи. Але для цього треба змінити цивілізаційну колею, змінитися ментально, бо в Європі нас такими, як ми є зараз, ніхто не чекає. Необхідно побудувати спочатку Європу у себе в голові, і тоді нікуди не треба буде йти, бо ми і будемо Європою. Проте методи слідства, зокрема, і ставлення до прав і свобод Людини і Громадянина, взагалі, у нас залишаються радянськими: «щире каяття — цариця доказів», катування, системні порушення права на захист. Україна є учасником Конвенції СПЛ, саме завдяки цьому такі системні порушення в Україні є наочними і кричущими. Україна є «лідером»  щодо звернень українських громадян до ЄСПЛ з причин порушень прав людини. Українські суди дедалі частіше спираються на практику і рішення ЄСПЛ, виносяться рішення з дотриманням високих європейських стандартів. Сприяє цьому й той факт, що верховенство права на рівні Конституції  визнається в Україні одним з фундаментальних і непорушних ідеалів сучасної демократії, принципом, якого повинні дотримуватися всі без винятку інститути громадянського суспільства. Слід зазначити, що згідно зі змінами, внесеними до ст. 129 Конституції України, Законом України від 02.06.2016 року №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України», принцип законності не вказано серед основних засад судочинства, і наголошується, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним і керується верховенством права. Приймаючи своє рішення у підготовчому судовому засіданні про повернення обвинувального акта прокурору та про відмову у продовженні строків тримання під вартою, я керувався Конституцією України, сталою прецедентною практикою ЄСПЛ, викладеною в численних рішеннях, суть яких я й відобразив у судовому рішенні, а також діючим КПК України. Не буду ретельно зупинятись на правових аспектах прийнятого рішення, оскільки воно є загальнодоступним і з ним можна ознайомитися окремо, але, головне, на що варто звернути увагу, що в цьому рішенні наочно продемонстровано співвідношення принципів верховенства права, закріплених в Конституції України і рішеннях ЄСПЛ і принципу законності, яким, начебто, керувалася прокуратура. Хочу зауважити, що ч. 5 ст. 176 КПК не встановлює обов’язку суду неодмінно, чи, як часто кажуть, «безальтернативно» обирати обвинуваченому у злочині, передбаченому, в тому числі й ч.2 ст. 110 КК, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. У цієї нормі дослівно мова йде про те, що інші запобіжні заходи не застосовуються. Тому у суду є невеликій вибір: або арешт, або відмова у ньому.  А прокурор зобов’язаний довести наявність таких ризиків, які б у своєї сукупності переважали усі розумні сумніви суду та доводи захисту. В моєму ж випадку прокурор послався на два ризики, один з яких попередньою ухвалою апеляційного суду визнаний спростованим, а інший, мова йдеться про можливість ухилитися від суду, містив оговорку, про те, що особа перебувала у лікарні під час виклику її слідчим. В тій самій ухвалі апеляційний суд обмежив строк тримання обвинуваченого під вартою до 02.03.2018 року, вказавши, що вказані прокурором ризики не дають прокурору підстав тримання особи під вартою й надалі.  Проте прокурор, проігнорувавши такі вказівки апеляційного суду, звернувся до суду першої інстанції з таким самим клопотанням, вказавши ті самі ризики, пропонуючи й мені піти шляхом ігнорування висновків суду вищої інстанції. Крім того, під час засідання були встановлені кричущі порушення слідчого та прокурора права на захист обвинуваченого, якого фактично було позбавлено права на ознайомлення з матеріалами обвинувачення і права відкрити стороні обвинувачення докази захисту, що унеможливить подання їх в подальшому. Прокурором були грубо порушені вимоги ст.ст. 290, 291 КПК, не вручені, відповідно до закону, обвинувальні акти захиснику та обвинуваченому. Крім того, сторона захисту обґрунтовано  посилалася на те, що від часу вчинення кримінального правопорушення минуло   майже чотири роки, але обвинувачений не скористався цим, хоча мав для цього усі можливості. Також судом прийнято до уваги депутатський статус  особи, наявність трьох малолітніх дітей, міцні соціальні зв’язки.  Зваживши все це у сукупності, керуючись принципом  верховенства права, суддівською незалежністю, мною було прийнято відповідне рішення про повернення обвинувального акта прокурору та відмову у продовженні строку тримання особи під вартою. Варто зауважити, що моя ухвала не була оскаржена до апеляційного суду навіть в частині повернення обвинувального акта прокурору і набула чинності. Замість законного процесуального шляху прокуратура обрала шлях залякування та тиску, причому не тільки мене, а й інших суддів, які насміляться виносити законне рішення, яке не узгоджується з волею прокуратури. Мною подані відповідні скарги до ВРП, ООН з прав людини, повідомлено Раду суддів України. На останок хотів би звернути увагу на те, що наскільки б моя особиста громадянська та політична позиції не узгоджувалися з відповідними позиціями  обвинуваченого, я, як суддя і гарант дотримання прав і свобод людини, маю керуватися не своїми політичними вподобаннями або, не дай Бог, вподобаннями прокурорів чи будь-яких представників інших гілок влади, а саме верховенством права і закону.  Звинувачуючи суддю у рішенні, яке, можливо, не співпадає з вашими політичними поглядами, подумайте, що ці ваші погляди одного разу можуть не співпасти з політичними поглядами діючої влади. І ось тоді вам дуже знадобиться Людина в мантії, яка буде вирішувати вашу долю, виходячи з Верховенства Права, а не за вказівками прокуратури, яка транслюватиме політичну волю влади. Суддя, який дивіться скрізь вас, це дійсно страшно... З огляду на це, мені дуже приємно, що переважна більшість користувачів соціальних мереж зрозуміла і підтримала мою позицію. Це свідчить про зростання рівня громадянської свідомості, рівня відповідальності, свідчить про небажання громадян нашої держави жити у поліцейській країні. Це дає надію і надихає.  

Головною ознакою демократичного суспільства є дотримання принципу стримань та противаг між гілками влади. Порушення цього принципу завжди приводить до диктатури та руйнування демократичної держави. Протягом усього існування України суд намагалися зробити підконтрольним правлячим політичним силам, перетворивши його з запобіжника диктатурі на його зброю. Певним чином це вдавалося.  Використовуючи популізм та пропаганду, суд перетворили на опудало, яким лякають громадян. І саме тому кожний випадок того, що суд не пішов на повідку у силових органів держави, а залишився безстороннім та аполітичним, керованим лише Законом та міжнародними зобов’язаннями України, жорстко переслідується цими органами.

Пам’ятайте,  що суд та Конституція — останні бастіони демократії в цієї державі. А там, де немає демократії, нема ані надії, ані майбутнього.

Блог отражает исключительно точку зрения автора. Текст блога не претендует на объективность и всесторонность освещения темы, о которой идет речь.

Мнение редакции «Судебно-юридической газеты» может не совпадать с точкой зрения автора. Редакция не несет ответственность за достоверность и толкование приведенной информации и выполняет исключительно роль носителя.