Стала судова практика — запорука захисту прав громадян та захист суддів від необґрунтованих скарг

Святослав Пограничний,
шеф-редактор
«Судово-юридичної газети»,
доктор філософії у сфері права

Cтаном на 1 червня 2019 року до Вищої ради правосуддя загалом надійшло 40 тисяч дисциплінарних скарг, і з кожним роком їх кількість зростає. На думку членів Вищої ради правосуддя, це означає, що будь-яка особа має можливість вплинути на суддю в поза процесуальний спосіб. Адже, як правило, громадяни скаржаться на судові рішення. Втім, з боку громадянського суспільства це свідчить про інше — судді продовжують нехтувати принципом верховенства права.

Виникає питання, що може виступити критерієм для встановлення об’єктивної істини? Що може захистити суддю від необґрунтованих звинувачень та одночасно забезпечити права громадян на справедливий та неупереджений розгляд?

Як відомо, у 2016 році ухвалили зміни до Конституції України в частині правосуддя та новий закон про судоустрій і статус суддів. Завдяки ним змінено структуру судової системи та створено новий Верховний Суд. Однак проблеми залишилися. Навантаження на суддів та кількість справ в судах зростає, а тяганина не зменшується. Судові рішення добровільно не виконуються. Довіра громадян до судів залишається на низькому рівні. Судді намагаються комунікувати свої проблеми з суспільством, втім, зрозуміло, що ці проблеми вирішуються не лише за рахунок кадрів, якими б професійними вони не були.

Очевидно, що основним захисником громадян, а також суддів від необґрунтованих скарг на них має бути стала судова практика. Незалежно від того, хто сидить в суддівському кріслі, особа судді має мінімально впливати на долю справи. Має існувати чіткий і прогнозований алгоритм прийняття до провадження, розгляду, вирішення судової справи та виконання рішення, відступити від якого можна лише у виняткових випадках. Судові рішення мають бути максимально прогнозованими для громадян, для українського бізнесу та іноземних інвесторів, адже нестабільність у судовій практиці веде до нестабільності всієї державної системи. З часом така прогнозованість може дати результат у вигляді зменшення кількості справ: адже, якщо суди будуть дотримуватися однакової лінії при застосуванні правових позицій, сторони будуть розуміти, чи мають їх вимоги перспективу, або ж краще врегулювати конфлікт у позасудовий спосіб мирним шляхом.

Крім того, очевидно, що правовідносини йдуть вперед, і практику необхідно актуалізувати, привести у відповідність з реаліями сьогодення. Суддям час відходити від застарілих позицій, які не відповідають принципу верховенства права та не враховують наслідки прийняття рішень для прав та інтересів громадян і юридичних осіб.

Отже, для забезпечення чіткості, прозорості й стабільності судова практика має бути прогнозованою та єдиною. Коли в однакових ситуаціях з подібним складом сторін та предметом позову виносяться кардинально протилежні рішення, або ж справа ходить колами по інстанціях, це аж ніяк не сприяє підвищенню авторитету судової влади.

Досягнення такої сталості та єдності судової практики стало основною метою створення нового Верховного Суду. Саме він має ставити крапку в питаннях визначення юрисдикції, актуалізувати правові позиції, спрямовувати нижчестоящі суди, надавати методологічну допомогу.

Як відомо, у практиці попереднього ВСУ існували випадки, коли різні палати Верховного Суду України займали протилежні позиції щодо застосування одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах. Для запобігання повторенню такої негативної ситуації нині передбачена така структура ВС, яка дозволяє скеровувати практику в єдиному напрямку — як всередині Верховного Суду, так і в судах інших інстанцій. Згідно зі змінами до процесуальних кодексів касаційний суд, який розглядає справу в касаційному порядку, наділений повноваженням передавати справи на розгляд палати, об’єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду. Крім того, справа, яка переглядається у касаційному порядку, може бути передана на розгляд Великої Палати, якщо є необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВС, або ж справа містить виключну правову проблему. Такі механізми сприяють формуванню єдиної правозастосовчої практики і єдиного підходу до розмежування юрисдикції справ. На жаль, одночасно перед Великою Палатою постали і нові виклики, адже вона отримала величезну кількість справ, понад 90% яких присвячені саме питанню юрисдикції.

Втім, досі існують проблеми, коли суди не поспішають враховувати висновки Верховного Суду та відступають від правових позицій ВС у справах без наведення відповідних мотивів. На жаль, нижчестоящі суди не завжди сприймають новітню практику ВС, який іноді відходить від сухого правозастосування, намагаючись продемонструвати, що, крім норм закону, є ще здоровий глузд, зміст, вкладений законодавцем у певну норму та права громадян. Це також є чималим викликом, з яким довелося стикнутися Верховному Суду та всій судовій реформі. Слід нагадати, що ідея законодавця була в тому, що з часом більшість справ вирішуватиметься на стадії апеляційної інстанції, а апеляційні суди будуть чітко керуватися практикою ВС.

Є надія, що з часом такі виклики будуть подолані, адже вже сьогодні для цього існують всі можливості. Судді мають зрозуміти, що стала судова практика та дотримання правових висновків Верховного Суду при розгляді справ — це ще й механізм, який працює і на їх захист у разі надходження відповідної дисциплінарної скарги до Вищої ради правосуддя.