Щодо доцільності запровадження в Україні системи мирових судів

В’ячеслав Ковалишкін,

кандидат на посаду судді місцевого суду

По традиції, яку започаткував третій Президент України, з обранням нового Президента починається процес реформування судової влади. Не зробив виключення в цьому напрямку і Президент України Володимир Зеленській, який 7 серпня 2019 року створив при офісі Президента Комісію з питань правових реформ і наприкінці серпня 2019 року вніс до Верховної Ради України законопроект № 1008 про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування. 30 жовтня 2019 року в Інтернет-виданні LB.UA вийшла стаття під назвою «Микола Онищук: Кадровий голод у судовій системі навряд чи буде швидко подоланий». На час виходу статті Микола Онищук обіймав посаду голови Комісії з питань правових реформ при Президенті України. Під час інтерв’ю з журналістами Микола Онищук озвучив ідею створення в Україні системи мирових судів. 7 листопада в Судово-юридичній газеті вийшла стаття під назвою «Мирові судді в Україні: доцільність та перспективи запровадження». У цій статті коротко викладені ідеї Комісії з правових реформ щодо повноважень мирових суддів в Україні. Ознайомитись зі статтею можна за посиланням.

Ідея створення системи мирових судів в Україні не нова. У 2009 році політики і науковці вже обговорювали доцільність запровадження такого інституту. Ця ідея не прижилася. В статті «Чи потрібні Україні мирові суди?», що опублікована 26 червня 2009 року в Інтернет-виданні «Дзеркало тижня» Микола Хавронюк і Сергій Мироненко зазначили таке: «Підсумовуючи викладене, варто зазначити, що, по-перше, Україні не слід бездумно переймати досвід інших держав, тим більше тих, які відрізняються від неї за всіма сутнісними ознаками держави та за адміністративно-територіальним устроєм, а більше враховувати власну специфіку; по-друге, перш ніж створювати нові суспільні інститути, необхідно вжити всіх можливих заходів для вдосконалення тих суспільних інститутів, які вже існують — зокрема судів загальної юрисдикції і, можливо, третейських судів; по-третє, якщо вже й дослухатися до порад наших зарубіжних колег, то насамперед тих, що стосуються медіації, примирного правосуддя (із цих питань лише резолюцій та рекомендацій Ради Європи — десятки, починаючи з 1980-х років).»

Автор цієї статті також поділяє думку про недоцільність створення ще одного суду, наділеного юрисдикційними повноваженнями. Проти запровадження системи мирових судів в Україні наведемо лише один аргумент, який на нашу думку є головним.

Одна з основних проблем українського судочинства - розмежування юрисдикції судів.

На сьогодні згідно з Законом України «Про судоустрій і статус суддів» як суди першої інстанції правосуддя в Україні здійснюють:

• Вищий антикорупційний суд;
• місцеві суди загальної юрисдикції (окружні суди);
• місцеві адміністративні суди (окружні суди);
• місцеві господарські суди (окружні суди);
• Вищий суд з питань інтелектуальної власності.

Відповідно кожному з названих судів підвідомчі лише визначені процесуальним законодавством справи. Також по деяких справах існує інстанційна юрисдикція: судом першої інстанції може виступати апеляційний суд, апеляційний адміністративний суд, апеляційний господарський суд, Верховний Суд.

У зв’язку з наявністю в судовій системі спеціалізованих судів час від часу виникають спори щодо розмежування юрисдикції судів. Це свідчить про те, що позивач, а іноді і сам суд не може однозначно визначити підвідомчість справи. 

Так у 2019 рік  згідно з даними Єдиного державного реєстру судових рішень нараховується 244 юрисдикційних спори, що розглянуті Великою Палатою Верховного Суду.

За перші 4 місяці 2020 року Великою Палатою Верховного Суду вирішено по суті 27 юрисдикційних спорів.

Зазначені цифри є умовними, тому що відображують лише частину справ, по яких сторони подали до Верховного Суду скаргу і такі скарги була допущені Верховним Судом до розгляду.

Для прикладу наявної проблеми розберемо першу справу, яку видає Єдиний державний реєстр за 2019 рік. Це справа № 520/6612/17. Позивач в червні 2017 року звернувся до адміністративного суду з позовом до начальника Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси Міністерства оборони України, в якому просив суд: 1) визнати протиправними дії відповідача щодо незаконного застосування дисциплінарних стягнень до ОСОБА_3 в наказах про притягнення до дисциплінарної відповідальності; 2) визнати протиправними та скасувати накази відповідача від 07 лютого 2017 року № 62 від 13 лютого 2017 року № 67 та від 27 березня 2017 року № 109 про притягнення ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності.

За результатами розгляду позову Київський районний суд міста Одеси ухвалою від 10 листопада 2017 року закрив провадження у справі.

Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 14 грудня 2017 року ухвалу Київського районного суду міста Одеси від 10 листопада 2017 року залишив без змін.

Закриваючи провадження у справі, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спірні правовідносини мають цивільно-правовий характер, виникли з трудових відносин, оскільки позивач є вільнонайманою особою, не являється атестованим співробітником Міністерства оборони України, не має спеціального звання, відтак спір не має ознак публічно-правового.

13 березня 2019 року Велика Палата Верховного Суду розглянула скаргу на рішення суду першої інстанції від 14 грудня 2017 року та рішення адміністративного апеляційного суду від 10 листопада 2017 року. За результатами розгляду скарги обидва рішення скасовані та справа направлена для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Отже, позивач майже 2 роки витратив лише для того, щоб з’ясувати питання у якому суді має розглядатися його позов замість вирішення судом спору по суті.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 377 ЦПК України, ч. 2 ст. 278 ГПК України, ч. 1 ст. 319 КАС України порушення підвідомчості спору є підставою для скасування судового рішення і закриття провадження у справі.

Наскільки така ситуація сприяє швидкості вирішення спору? Це питання є ключовим для вирішення питання чи потрібен в Україні ще один спеціалізований суд. Адже мировий суд - це ще одна додаткова спеціалізація у доволі розгалуженій судовій системі України.

На нашу думку реформа судової системи має відбуватися не внаслідок постійної зміни назв і юрисдикційних повноважень судів, а шляхом наповнення судів новими суддями, які пройшли відбір і навчання в Національній школі суддів України та цим довели свою здатність здійснювати правосуддя, а також свої високі моральні якості та культуру.

До речі, на сьогодні за повідомленням голови Вищої ради правосуддя України Андрія Овсієнка в Україні лишаються незаповненими близько двох тисяч суддівських посад.

Зараз у резерві знаходиться 467 кандидатів на посаду суддів з відборів 2012, 2013, 2017 років та 367 кандидатів на посаду суддів з відбору 2017 року перебувають на стадії перевірки результатів кваліфікаційного іспиту. Завершення конкурсу для 367 кандидатів не можливо з причини відсутності конституційного органу – Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Створення ВККС заблоковано внаслідок спроби Президента та провладної більшості Верховної Ради в жовтні 2019 року реформування судової системи.

Для подолання системної кризи судової влади на сьогодні ми пропонуємо, по-перше, невідкладно розробити процедуру створення і створити Вищу кваліфікаційну комісію суддів. Також на законодавчому рівні закріпити механізми стримувань та противаг задля недопущення в подальшому виникнення нестатку в судах суддів, а саме:

1) закріпити для органів судової влади і суддівського самоврядування принцип безперервності здійснення влади. Припинення повноважень судового органу, органу суддівського самоврядування має відбуватися лише після формування нового органу;

 2) кандидатам, які пройшли доволі складний відбір і витратили на це роки свого життя, мають бути надані законодавчі гарантії. Як гарантію у разі не призначення кандидата на посаду протягом трьох років з моменту оголошення добору пропонуємо за спливом цього строку надавати кандидату з державного бюджету грошову компенсацію в розмірі окладу судді за кожний місяць не призначення на посаду. Опит другого, третього та вже четвертого добору свідчить про те, що між завершенням навчання в Національній школі суддів України, складанням кваліфікаційного іспиту на здатність здійснювати правосуддя та призначенням на посаду минають ні лічені місяці, а роки. Іноді омріяна посада стає взагалі недосяжною метою з незалежних від кандидата обставин; 

3) законодавчо визначити критичну чисельність суддів в судовій системі. У разі зменшення чисельності суддів нижче критичної, мають запроваджуватися альтернативні процедури добору. 

По-друге, своєрідним фільтром чистоти судової системи має стати Вища рада правосуддя. Саме цей орган через розгляд дисциплінарних скарг на поведінку суддів має забезпечити безсторонність і високу культуру судді.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.