Наявність фактів довести можна, а правдивість оціночних суджень — ні: рішення ВС

До суду звернулась особа з позовом про захист честі, гідності та ділової репутації і спростування недостовірної інформації.

Позивач зазначає, що інформація, яка стосувалась його особи і була поширена серед невизначеного кола осіб — телеглядачів телеканалу «1+1», є недостовірною, оскільки містить відомості про події, які не відбувалися взагалі, а також є негативною, оскільки створює негативну соціальну оцінку позивача в очах оточуючих як особи, яка була співучасником злочину (вбивства), а тому порушує його право на повагу до честі, гідності та ділової репутації.

Оскільки поширення недостовірної інформації відбулось шляхом передання її по телебаченню у програмі «ТСН», її спростування повинно відбуватися шляхом повідомлення диктором у вечірньому випуску програми «ТСН» про ухвалене у цій справі рішення та про визнання судом поширеної інформації недостовірною.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанції виходили з того, що поширена інформація є оціночним судженням, оскільки її автором вжито слово «можливо», тобто автор припускає певну інформацію, а не стверджує її. Також судом було зазначено, що поширена інформація не є негативною, оскільки не встановлено, що вона ганьбить честь та гідність позивача, завдає шкоди його діловій репутації, а позивачем не доведено, що поширення цієї інформації призвело до негативних для нього наслідків.

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка, відповідно до статті 9 Конституції України, є частиною національного законодавства, передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Верховний Суд зазначив, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності, честі чи ділової репутації, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Також слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень — не можна. Що ж стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати, і вона є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини від 7 липня 1986 року у справі «Лінгенс проти Австрії»).

Аналізуючи зміст поширеної інформації, Верховний Суд погоджується з рішеннями суддів попередніх інстанцій та вважає, що суди дійшли правильного висновку, що вказана інформація є оціночним судженням, оскільки її автором вживаються мовно-стилістичні засоби, а саме — ввідне слово «можливо». Тобто автор, застосувавши вказане ввідне слово, чітко виразив своє ставлення до повідомлення, дав загальну оцінку цього повідомлення: він припускає певну інформацію, а не стверджує її. А отже, поширена інформація не може бути перевірена на відповідність фактичним даним.

Фрази, зазначені у позові, є вираженням суб`єктивної думки і поглядів автора, його характеристики та оцінки можливих дій позивача і не носять характеру однозначного твердження.

Також слід зазначити, що вказана інформація є лише незначною частиною інтерв`ю і певною мірою вирвана із його контексту. Позивач вчасно не звернувся до телекомпанії з вимогою про спростування поширеної інформації та із заявою про надання автентичної копії запису фрагменту відеосюжету.  

Верховний Суд також погодився із висновком судів про те, що і матеріалів справи не вбачається, що поширена інформація ганьбить честь та гідність позивача, завдає шкоди його діловій репутації. Позивачем не доведено, що розповсюджена інформація дискредитує його або призвела до негативних для нього наслідків.

Колегія суддів залишила касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій — без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

З рішенням у справі № 757/29455/16-ц можна ознайомитись за посиланням. 

Раніше судово-юридична газета публікувала рішення ВС щодо факту, покладенного в основу визначення збільшення грошового зобов’язання.