Велика Палата ВС розглянула справу після рішення ЄСПЛ стосовно різниці між фактичними твердженнями та оціночними судженнями

23 листопада 2022 року Велика Палата Верховного Суду розглянула заяву про перегляд за виключними обставинами рішень у справі про визнання інформації недостовірною та стягнення моральної шкоди (справа № 2318/1249/2012).

Цю справу ВП ВС отримала на розгляд після рішення Європейського суду з прав людини від 20 вересня 2022 року у справі «Жвавий проти України» («Zhvavyy v. Ukraine», заява № 6781/13). Вона стосувалася відмінностей між твердженнями про факти і оціночними судженнями.

Історія справи

28 лютого 2012 року позивач звернувся з позовом, в якому з урахуванням просив визнати недостовірними твердження заявника:

В апеляційній скарзі на ухвалу Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 7 жовтня 2010 року у справі № 2-2412-2010, яку заявник подав у жовтні 2010 року, а саме: «… оскільки відповідачем являється ОСОБА_3 - дружина ОСОБА_2 - голови Вищої ради юстиції, який насильно ввів її співзасновником ВТФ «Сяйво» та в даний час фактично керує рейдерською атакою на заволодіння майном... це колись може бути враховано головою Вищої ради юстиції при призначенні на чергову посаду тощо. Так роблять Пукачі при Кравченках».

В останньому абзаці третього аркуша поданої заявником до Уманського міськрайонного суду Черкаської області у грудні 2010 року позовної заяви про визнання неправомірними рішень зборів засновників Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-торгівельної фірми «Сяйво» (далі - ТзОВ «ВТФ «Сяйво») про усунення з посади директора товариства та звільнення з цієї посади, поновлення на роботі, стягнення втраченого заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, а саме: «Таке беззаконня зі сторони співзасновників скеровано чоловіком співзасновниці ОСОБА_3 - ОСОБА_2 , який працює головою Вищої ради юстиції».

У заяві про відвід головуючого судді Уманського міськрайонного суду Черкаської області, яку заявник подав у 2011 році та вказав, що позивач надав вказівки цьому судді ухвалити незаконні рішення.

У заяві про вчинення злочину від 13 лютого 2011 року, яку заявник подав до Уманського РВ УМВС України в Черкаській області, а саме: «… бистріше всього, волю ОСОБА_2 . По скільки мені відомо, що він тисне на слідство як прокуратури, так і міліції, в основному він контролює процеси в Уманському міськрайонному суді. Він кришує незаконні дії ОСОБА_4 та інших...».

У заяві про вчинення злочину від 11 січня 2012 року, яку заявник подав прокуророві Уманського району Черкаської області, а саме: «... дані висновки були нею підписані під впливом голови Вищої ради юстиції ОСОБА_2..»; «Виходячи з вище наведеного, чітко видно, що ОСОБА_5 була в зговорі з засновниками ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , а також в. о. директора ОСОБА_7 , сприяла фальсифікації внеску...».

У заяві про вчинення злочину шляхом підроблення документів від 30 січня 2012 року, яку заявник подав прокуророві Уманського району Черкаської області, а саме: «... при поданні позовних заяв до судів ОСОБА_2 впливав на їх рішення і мені за першими інстанціями безпідставно було відмовлено в позовах, але злочини, вчинені суддями також будуть розглянуті ВККС України, а потім і до прокуратури».

Просив стягнути із заявника відшкодування моральної шкоди, завданої приниженням честі, гідностіта ділової репутації, у сумі 160 000 грн.

Позов мотивував так:

Упродовж 2011 року - початку 2012 року внаслідок поширення наведеної інформації, яка є негативною, заявник порушив особисті немайнові права позивача, завдавши шкоди його честі та гідності. Звертаючись із указаними документами, заявник не мав наміру захистити свої права чи провести перевірку будь-яких фактів і доводів, а прагнув принизити честь та гідність позивача як громадянина України.

Упродовж 2011 року позивач відчував моральні страждання, пов`язані з безпідставними наклепами та обвинуваченнями у вчиненні тяжких злочинів. Тому йому треба докласти додаткових зусиль, аби повернути нормальні стосунки з членами сім`ї та дітьми, прикладом для яких він намагається бути, без страху отримати нову скаргу на нього від заявника.

У твердженнях заявника є також згадка про посаду, яку обіймав позивач. Заявник зробив це для того, аби принизити ділову репутацію позивача як керівника органу державної влади. Через приниження ділової репутації позивача, зумовлене поданням заявником документів, у яких є недостовірна інформація, позивач вимушений додатково організовувати своє життя для відновлення репутації, яку умисно та безпідставно заплямував заявник.

Визначаючи розмір відшкодування завданої моральної шкоди, слід урахувати середню заробітну плату позивача, що становить 20 000 грн. З огляду на обсяг завданих позивачеві моральних страждань із заявника треба стягнути таке відшкодування у сумі 160 000 грн. Ці кошти у разі задоволення вимоги позивач має намір передати школі-інтернату.

Рішення судів

16 травня 2012 року Уманський міськрайонний суд Черкаської області ухвалив заочне рішення, згідно з яким позов задовольнив. Мотивував так:

Заявник поширив інформацію шляхом її доведення у письмових зверненнях до відома органів державної влади. Ця інформація стосується позивача, не пов`язана із зайняттям ним посади голови Вищої ради юстиції та виконанням відповідних посадових обов`язків. Така інформація є негативною для позивача та не відповідає дійсності. Тому є недостовірною.

Заявник поширив інформацію у справах, в яких позивач не був учасником. Вона є твердженнями про факти, а не оціночними судженнями, порушує особисті немайнові права позивача на недоторканість особистого та сімейного життя, на повагу до честі, гідності та ділової репутації. Заявник не довів достовірність такої інформації.

У діях заявника є склад цивільного правопорушення. Позивач довів факт поширення інформації саме заявником, а також порушення внаслідок цього особистих немайнових прав. Тому між діями заявника та наслідками у вигляді завданої позивачу моральної шкоди є причинно-наслідковий зв`язок.

Вказані висновки підтверджує, зокрема, рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 26 грудня 2011 року у справі № 2-253-2011 про відмову у задоволенні позову заявника до ТзОВ «ВТФ «Сяйво». 27 лютого 2012 року Апеляційний суд Черкаської області постановив ухвалу про залишення цього рішення без змін. Інформація про позивача, яку заявник навів у позовній заяві у тій справі, не була предметом чи підставою позову. Тому суд її не досліджував. А узадоволенні заяв про відвід головуючого судді суд відмовив.

Позивач не є засновником ТзОВ «ВТФ «Сяйво», що підтверджує статут цього товариства за 2009 рік.

Неправдивість інформації, поширеної у заявах про вчинення злочину, які заявник адресував Уманському РВ УМВС України в Черкаській області та прокуророві Уманського району Черкаської області, підтверджують постанови про відмову в порушенні кримінальної справи від 17 та 20 листопада 2010 року.

Заявник не мав юридичних підстав поширювати відповідну інформацію про позивача, а хотів завдати шкоди особистим немайновим правам останнього та його діловій репутації як голови Вищої ради юстиції. На це у кожному із процесуальних документів заявника вказує згадка про зайняття позивачем зазначеної посади. Документи з наведеною інформацією заявник подавав щодо дій інших осіб, ніж позивач, і у справах, в яких той не брав участі.

Поширення заявником негативної інформації щодо позивача порушує право останнього на повагу до честі, гідності, ділової репутації, стосується його особистого і сімейного життя та завдає йому моральної шкоди.

30 липня 2012 року Апеляційний суд Черкаської області постановив ухвалу про залишення без змін рішення суду першої інстанції. Мотивував ухвалу так само, як і останній його рішення.

31 серпня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження. Вважав, що доводи касаційної скарги, додані до неї матеріали, зміст оскаржених судових рішень не давали підстав виснувати про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Зміст рішення Європейського суду з прав людини

20 вересня 2022 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Жвавий проти України» («Zhvavyy v. Ukraine», заява № 6781/13). Постановив, що Україна порушила статтю 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  та немає необхідності окремо розглядати питання прийнятності або суть нових скарг за статтею 6 Конвенції і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно зі статтею 41 Конвенції ЄСПЛ зобов`язав Україну впродовж трьох місяців сплатити заявнику: 24 (двадцять чотири) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування матеріальної шкоди; 2 000 (дві тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; 150 (сто п`ятдесят) євро і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок представника заявника. Відхилив решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції (пункти 4 і 5 резолютивної частини рішення ЄСПЛ).

27 жовтня 2022 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява про перегляд судових рішень, датована20 жовтня 2022 року.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо строку звернення із заявою про перегляд судових рішень

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження 31 серпня 2012 року. ЄСПЛ ухвалив рішення у справі заявника тільки 20 вересня 2022 року. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що заявник подав заяву про перегляд судових рішень поза межами десятирічного строку з дня набрання законної сили ухвалою суду касаційної інстанції. Однак вважає, що належне виконання рішення ЄСПЛ зумовлює необхідність ухвалення рішення за вказаною заявою.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) і статті 46 Конвенції Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.

За змістом пункту 2 частини другої статті 424 Цивільного процесуального кодексу України(далі - ЦПК України) з урахуванням приписів частини першої статті 423 ЦПК України заява про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подана з підстав, визначених частиною третьою статті 423 цього кодексу, не пізніше десяти років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили.Строки, визначені в частині другій цієї статті, не можуть бути поновлені (частина третя статті 424 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що раніше вона вже виснувала, що ані стаття 46 Конвенції, ані Закон № 3477-IV не ставлять обов`язок держави виконати чинне рішення ЄСПЛ у залежність від строку, що минув з дня набрання рішенням національного суду законної сили. Враховуючи обставини конкретної справи, досвід деяких держав-членів Ради Європи щодо можливості звернення у виключних випадках до національного суду після встановлення ЄСПЛ порушень Конвенції та спливу присічного строку на таке звернення, також вважала, що відсутні підстави для закриття провадження за виключними обставинами через подання заяви про перегляд судових рішень після спливу десяти років з дня набрання такими рішеннями законної сили (див. постанову від 7 липня 2021 року у справі № 2-а-256/08 (пункти 47, 58, 59)).

Рішення ЄСПЛ, яке стало підставою для звернення заявника із заявою про перегляд судових рішень, набуло статусу остаточного після спливу десятирічного строку з дня набрання законної сили рішеннями національних судів. Отже, сплив такого строку не пов`язаний із несвоєчасним вчиненням заявником дій щодо звернення до національного суду з відповідною заявою, а зумовлений тривалим розглядом справи в ЄСПЛ. Тому пропуск десятирічного строку для звернення із заявою про перегляд судових рішень не можна ставити у вину заявникові.

ЄСПЛ констатував, що відновлення цивільного провадження було би найбільш належним способом відшкодування будь-якої іншої матеріальної шкоди, завданої заявнику, з огляду на встановлене порушення статті 10 Конвенції (пункт 19 рішення ЄСПЛ). Тобто ЄСПЛ прямо вказав на потребу у відновленні цивільного провадження для належного відшкодування заявникові завданої йому шкоди.

Велика Палата Верховного Суду бере до уваги конкретні обставини цієї справи, встановлені ЄСПЛ порушення Конвенції та необхідність відновити настільки, наскільки це можливо, попереднє юридичне становище заявника. У документах, наданих до суду, він зазначив, що триває виконавче провадження з виконання рішення суду першої інстанції про стягнення з нього 160 000 грн. Також пояснив, що для такого виконання вже сплатив частину коштів, а на майно накладений арешт. Отже, наслідки констатованого у рішенні ЄСПЛ порушення прав заявника досі впливають на його права. Такі наслідки не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд справи.

З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне розглянути заяву про перегляд судових рішень, незважаючи на сплив встановленого процесуальним законом десятирічного строку з дня набрання законної сили ухвалою суду касаційної інстанції.

Оцінка аргументів заявника, висновків ЄСПЛ і національних судів

Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, заявника, оцінила доводи останнього та зміст встановлених у рішенні ЄСПЛ порушень Україною міжнародних зобов`язань і вирішила заяву про перегляд судових рішень задовольнити частково.

Глава 3 Закону № 3477-IV передбачає необхідність ужиття для виконання рішення ЄСПЛ, який констатував порушення Україною Конвенції, заходів індивідуального та загального характеру.

Якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ у разі необхідності надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію (стаття 41 Конвенції).

За статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими до виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.

Відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі (частина третя статті 10 Закону № 3477-IV).

Застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у ній, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною. Для цього слід враховувати Рекомендацію № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європидержавам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини». Відповідно до цієї рекомендації повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, варто застосовувати, особливо тоді:

Коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;

Коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що (а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або (б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України підставами для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом.

У рішенні ЄСПЛ може прямо вказати на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна виснувати про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у тій справі. Якщо інше ЄСПЛ не вказав у рішенні, повторний судовий розгляд справи, включаючи відновлення у ній провадження, можливий, коли ЄСПЛ визнав порушення Україною зобов`язань за Конвенцією під час вирішення судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить заявник.

Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу на те, що, присуджуючи заявникові відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 24 євро, ЄСПЛ зазначив, що відновлення цивільного провадження було би найбільш належним способом відшкодування будь-якої іншої матеріальної шкоди, завданої заявнику з огляду на встановлене ЄСПЛ порушення статті 10 Конвенції (§ 19 рішення ЄСПЛ). З огляду на висновки ЄСПЛ, зміст рішень національних судів і обставини справи є підстави вважати, що заявник далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких присуджена ЄСПЛ справедлива сатисфакція не є адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через скасування рішень судів попередніх інстанцій.

Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів (речення перше та друге пункту 1 статті 10 Конвенції).

Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду (пункт 2 статті 10 Конвенції).

За змістом частин першої та другої статті 34 Конституції України кожному гарантовані права на свободу слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, вільне поширення інформації, зокрема письмово.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (частина третя статті 34 Конституції України).

Кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (частина перша статті 68 Конституції України).

Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (частина перша статті 302 ЦК України).

Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов`язана переконатися в її достовірності (абзац перший частини другої статті 302 ЦК України).

Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 7 грудня 2021 року у справі № 905/902/20 (пункт 6.18)).

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (частина перша статті 277 ЦК України).

Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (частина третя статті 277 ЦК України у редакції, що була чинною на час поширення заявником інформації, яку позивач вважає недостовірною).

Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила (абзац третій частини шостої статті 277 ЦК України).

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, необхідно визначити характер такої інформації та з`ясувати, чи є вона твердженням про факти або оціночним судженням. Вказане має значення з огляду на заборону притягнення до відповідальності за висловлення таких суджень(частина перша статті 30 Закону України «Про інформацію»).

Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб`єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов`язок відшкодувати завдану моральну шкоду (частина друга статті 30 Закону України «Про інформацію»).

Суди першої й апеляційної інстанцій виснували, що інформація, яку поширив заявник, є недостовірною. Тому позивач має право на відшкодування завданої йому цим поширенням моральної шкоди. ЄСПЛ з цього приводу був іншої думки.

ЄСПЛ не погодився з Урядом у тому, що застосована до заявника у цивільній справі санкція була належною з огляду на обставини тієї справи, і що для такої санкції були відповідні та достатні підстави, наведені національними органами влади (§ 8 рішення ЄСПЛ).

Звернув увагу, що обвинувачення позивача з боку заявника були серйозними, але використані формулювання не були грубими, образливими чи надмірними. До того ж, відповідні твердження заявник наводив у письмових зауваженнях, поданих до судів під час судового розгляду, та у листуванні з правоохоронними органами, а не публічно, а також не було залучено преси чи іншої форми розголосу. Тому будь-який негативний вплив на репутацію позивача внаслідок висловлення заявником своїх тверджень був досить обмеженим (§ 9 рішення ЄСПЛ).

ЄСПЛ вказав, що твердження, наведені заявником у скаргах до правоохоронних органів, були висловлені з основною метою їхньої перевірки компетентними органами державної влади. Ніщо не свідчить, що заявник діяв поза встановленими законодавством межами для подання таких скарг. Лише той факт, що подання скарг призвело до проведення розслідування, не можна розглядати як надмірне зазіхання на репутацію позивача (§ 10 рішення ЄСПЛ).

ЄСПЛ виснував, що використання заявником таких фраз як «по скільки мені відомо», «бистріше всього», «вважаю» та «виходячи з наведеного», свідчить, що деякі з його тверджень були оціночними судженнями, які відображали його суб`єктивну оцінку поведінки позивача. Тягар доведення щодо цих тверджень, як зазначив ЄСПЛ, вочевидь, було неможливо задовольнити (§ 11 рішення ЄСПЛ).

На відміну від наведених висновків ЄСПЛ суди першої й апеляційної інстанцій вважали інформацію, яку заявник поширив щодо позивача, твердженнями про факти, а не оціночними судженнями. Виснували, що така інформація є недостовірною з огляду на те, що заявнику суд відмовив у задоволенні позову у справі № 2-253/11, заяв про відвід головуючого судді, та у порушенні кримінальних справ.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що відмова заявникові у задоволенні його заяв не є безумовною ознакою недостовірності наведеної у них інформації та не є безумовною підставою вважати цю інформацію твердженнями про факти.

У заявах були оціночні судження, які не можна перевірити на достовірність, що могло вплинути на вирішення долі цих заяв, бо наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень - ні (див. рішення ЄСПЛ у справі «Лінґенс проти Австрії» (Lingens v. Austria) від 8 липня 1986 року, заява № 9815/82, § 46).Більше того, межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується публічної особи. Вона, на відміну від приватної особи, неминуче та свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого слова і вчинку як з боку журналістів, так і громадського загалу і, як наслідок, має виявляти до цього більше терпимості (див. також постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2019 року у справі № 368/655/17). Ця критика зазвичай знаходить вираження в оціночних судженнях.

Суд першої інстанції вважав, що заявлена до стягнення сума відшкодування моральної шкоди у розмірі 160 000 грн є обґрунтованою. З цим погодився апеляційний суд. Проте ЄСПЛ виснував, що така сума є надмірною.Вказав на те, що сума відшкодування, яку був зобов`язаний сплатити заявник, є значною. З огляду на характер тверджень заявника, спосіб вираження і вплив, який вони могли мати на позивача, ЄСПЛ не був переконаний, що існували виняткові обставини, які виправдовували застосування такого суворого покарання (§ 13 рішення ЄСПЛ).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України).

Моральна шкода полягає, зокрема, у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (пункт 4 частини другої статті 23 ЦК України).

Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню (стаття 280 ЦК України у редакції, чинній на час поширення заявником інформації, яку позивач вважає недостовірною).

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (частина перша статті 1167 ЦК України).

Суб`єкти владних повноважень як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати в судовому порядку лише спростування недостовірної інформації про себе і не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Це не позбавляє посадових і службових осіб права на захист честі, гідності та ділової репутації в суді (частина друга статті 31 Закону України «Про інформацію»).

Суди першої й апеляційної інстанції вважали, що у діях заявника є ті ознаки неправомірної поведінки, які необхідні для задоволення позову про відшкодування моральної шкоди (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 7 грудня 2021 року у справі № 905/902/20 (пункт 6.12)) саме у тому розмірі, про який просив позивач. Тоді як ЄСПЛ констатував, що провадження у справі про захист честі та гідності призвело до надмірного та непропорційного тягаря, покладеного на заявника (§ 14 рішення ЄСПЛ).

З огляду на зазначені висновки Велика Палата Верховного Суду констатує, що встановлені у рішенні ЄСПЛ порушення Україною гарантій статті 10 Конвенції поставили під сумнів результати розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій. Відмовивши у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції ці порушення не усунув. Тому судові рішення, про перегляд яких просить заявник, слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

На думку ЄСПЛ, із клопотань заявника до судів під час провадження про захист честі та гідності вбачається, що він намагався надати підтверджуючі докази для своїх обвинувачень проти позивача, вимагаючи від судів викликати певних свідків, і надав аудіозапис стверджуваної розмови із суддею. Проте ніщо не свідчить, що національні суди звернули увагу на клопотання заявника; натомість вони, вочевидь, вважали їх такими, які не мали стосунку до справи (§ 12 рішення ЄСПЛ). З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду неповноважна вчиняти дії, спрямовані на усунення означених порушень, такі дії має вчинити суд першої інстанції під час нового розгляду справи.

Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що констатовані ЄСПЛ порушення конвенційних гарантій, ураховуючи обставини цієї справи, можна усунути тільки шляхом скасування рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій із переданням справи на новий розгляд до суду першої інстанції (аналогічний підхід Велика Палата Верховного Суду застосувала у постановах від 12 березня 2019 року у справі № 2-23/2008 та від 11 листопада 2020 року у справі № 2а-0770/791/12).

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду заяву задовольнила частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2012 року, ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 30 липня 2012 року та рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 16 травня 2012 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Автор: Наталья Мамченко

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua, на Twitter, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.