Презумпція сумнівності правочинів: рішення ВС у справах про банкрутство

17:45, 26 апреля 2019
Судова практика Верховного Суду за лютий-березень 2019 року.
Презумпція сумнівності правочинів: рішення ВС у справах про банкрутство

Сергій Жуков,
суддя-спікер судової палати з розгляду справ про банкрутство
Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду

Судова палата з розгляду справ про банкрутство з метою забезпечення сталості та єдності судової практики узагальнила правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду у справах про банкрутство за лютий-березень 2019 року.

У тексті документа зазначено скорочену назву Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» — Закон про банкрутство.

І. Процесуальні питання

1. Вирішення питання щодо достатності наданих боржником доказів на підтвердження його неплатоспроможності (загрози неплатоспроможності) як підстави для відкриття провадження у справі про банкрутство перебуває у межах дискреційних повноважень господарського суду (постанова від 26.02.2019 у справі №916/1249/18)

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано ухвалу місцевого господарського суду про відмову у відкритті провадження у справі про банкрутство, а справу передано на розгляд місцевого господарського суду, Верховний Суд виходив з такого.

Зі змісту абз. 14 ч. 3 ст. 11 Закону про банкрутство вбачається, що перелік документів, які додаються до заяви про порушення (відкриття) справи про банкрутство з ініціативи боржника, не є вичерпним, оскільки неплатоспроможність боржника (загроза неплатоспроможності), який ініціює власне банкрутство, може підтверджуватися й іншими документами, які мають доказову силу при доведенні боржником перед господарським судом наявності підстав для порушення (відкриття) щодо нього провадження у справі про банкрутство. Вирішення питання щодо достатності наданих боржником доказів на підтвердження його неплатоспроможності (загрози неплатоспроможності) як підстави для порушення (відкриття) провадження у справі про банкрутство перебуває у межах дискреційних повноважень господарського суду, на розгляд якого надійшла заява боржника про порушення (відкриття) щодо нього справи про банкрутство.

При цьому судова дискреція (судовий розсуд) при з'ясуванні наявності підстав для порушення (відкриття) провадження у справі про банкрутство, ініційованого самим боржником, повинна реалізуватися судом з урахуванням принципів диспозитивності та пропорційності у господарському судочинстві та рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Як вбачається з матеріалів справи, боржник звернувся до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство саме з підстав, які передбачені абз. 2 ч. 5 ст. 11 Закону про банкрутство (встановлення обставин того, що задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами (загроза неплатоспроможності). 

Зважаючи на вказані норми законодавства, Верховний Суд визнав правомірним висновок суду апеляційної інстанції, що подані боржником докази свідчать про виникнення конкуренції грошових вимог кредиторів у виконавчому провадженні, а отже, про існування загрози його неплатоспроможності (задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами), що у відповідності до абз. 2 ч. 5 ст. 11 Закону про банкрутство є безумовною підставою для звернення боржника до суду з заявою про порушення справи про банкрутство.

При цьому, на думку Верховного Суду, апеляційний господарський суд реалізував свої дискреційні повноваження при наданні оцінки долученим боржником до заяви про порушення (відкриття) справи про банкрутство документам на предмет їх належності та достатності для підтвердження існування загрози його неплатоспроможності та дійшов обґрунтованого висновку про необхідність скасування ухвали місцевого господарського суду про відмову у відкритті провадження у справі про банкрутство ТОВ та передачу справи на розгляд до місцевого господарського суду.

2. В силу особливостей справи про банкрутство коло осіб, які мають право оскаржити судові рішення у справі про банкрутство, чинним законодавством звужено до учасників такої справи задля попередження необґрунтованого втручання інших осіб, які не є учасниками справи, в хід процедури банкрутства (постанова від 20.02.2019 у справі №5005/2329/2011)

Залишаючи без змін ухвалу апеляційного господарського суду, якою закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою банку на ухвалу місцевого господарського суду про затвердження ліквідаційного балансу та звіту ліквідатора товариства та закрито провадження у справі, Верховний Суд зазначив таке.

Процесуальна діяльність суду щодо здійснення правосуддя має чітко визначені в законі мету, завдання і коло учасників  носіїв процесуальних прав і обов’язків. Реалізація процесуальних прав обумовлена виключно процесуальним статусом учасника (позивач, відповідач, третя особа, а у справах про банкрутство  боржник, кредитор, інші органи). Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов’язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції в силу ч. 1 ст. 254 ГПК України. Разом з тим, необхідною підставою власне їх процесуальної участі у справі як учасників є виключно порушення прав, обов’язків або інтересів судовим рішенням, яке вони оскаржують. За такої умови вони розглядаються не як потенційний, а як реальний учасник провадження у відповідному статусі залежно від характеру порушеного права.

Враховуючи те, що у справах про банкрутство виносяться судові рішення у формі ухвал та постанов, їх оскарження відбувається з урахуванням особливостей, передбачених Законом про банкрутство. В силу особливостей справи про банкрутство коло осіб, які мають право оскаржити судові рішення у справі про банкрутство, чинним законодавством звужено до учасників такої справи задля попередження необґрунтованого втручання інших осіб, які не є учасниками справи, в хід процедури.

Особа, яка має грошові вимоги до боржника, набуває статусу учасника справи про банкрутство, а саме кредитора, лише у разі подання у встановленому законом порядку заяви з грошовими вимогами до боржника або за наслідком їх визнання боржником у процедурі досудової ліквідації відповідно до ст. 105, 111 ЦК України. Тільки після цього така особа має процесуальне право на оскарження процесуальних документів у справі про банкрутство.

Законом про банкрутство передбачено дотримання кредитором певної процедури визнання його вимог та включення їх до реєстру вимог кредиторів, яка не була дотримана скаржником.

3. Відвід судді від участі у розгляді апеляційної скарги на одне з судових рішень у справі про банкрутство не може вважатися беззаперечною підставою для неучасті цього судді у розгляді апеляційної скарги на інші судові рішення у цій же справі про банкрутство (постанова від 05.02.2019 у справі №10/Б-5022/1319/2011)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими відмовлено у задоволенні заяви керуючого санацією арбітражного керуючого ОСОБА_1 про визнання недійсним договору, укладеного між боржником та обслуговуючим кооперативом, та відхиляючи доводи скаржника про наявність підстав для обов'язкового скасування постанови суду апеляційної інстанції з направленням справи на новий розгляд у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 310 ГПК України, Верховний Суд зазначив таке.

Ч. 6 ст. 12 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Законом про банкрутство. Провадження у справі про банкрутство є процедурним процесом, у якому кожна з процедур (розпорядження майном, санація, ліквідація) має певні етапи проведення та передбачає відповідні судові дії.

За умови відкриття провадження у справі про банкрутство боржника особливістю вирішення усіх майнових спорів з вимогами до боржника є те, що вони розглядаються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується з загальною спрямованістю Закону про банкрутство, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство.

Особливістю провадження у справі про банкрутство є значна кількість судових актів, які опосередковують рух справи про банкрутство (ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство, ухвали про введення процедури санації, ухвали про затвердження плану санації, постанови про визнання боржника банкрутом тощо), у тому числі ухвали про припинення провадження у справі, про відмову в порушенні справи про банкрутство. Крім того, в провадженні у справі про банкрутство може бути велика кількість інших судових актів, які пов'язані виключно з рухом справи та якими провадження у справі не закінчується. Такі судові акти не вирішують питання по суті, а лише сприяють подальшому руху справи та стосуються вирішення певних процедурних моментів.

Відвід судді від участі у розгляді апеляційної скарги на одне із судових рішень у справі про банкрутство не може вважатися беззаперечною підставою для неучасті цього судді у розгляді апеляційної скарги на інші судові рішення у цій же справі про банкрутство.

4. Суд у справі про банкрутство повинен сам приймати рішення стосовно виду та інтенсивності судового нагляду у відносинах неплатоспроможності та банкрутства з урахуванням процедури провадження, особи боржника та арбітражного керуючого, а також інших обставин справи (постанова від 05.02.2019 у справі №915/715/16)

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення, якими відмовлено розпоряднику майна ПАТ «Первомайський молочноконсервний комбінат» арбітражному керуючому ОСОБА_1 у задоволенні заяви про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги, та направляючи справу на новий розгляд до місцевого господарського суду, Верховний Суд виходив з такого.

Предметом розгляду в даному випадку є заява розпорядника майна ПАТ арбітражного керуючого ОСОБА_1 про визнання недійсними ряду договорів про відступлення права вимоги, однією зі сторін за якими є  ПАТ «УКР/ІН/КОМ». Посилаючись на те, що учасниками оспорюваних договорів про відступлення права вимоги є ПАТ «Українська інноваційна компанія» та ПАТ «Фінансова компанія «АФІНАЖ», підприємство-боржник, ПАТ «Первомайський молочноконсервний комбінат» не є учасником оспорюваних договорів, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що даний спір не підлягає розгляду в межах справи про банкрутство ПАТ «Первомайський молочноконсервний комбінат». Проте Верховний Суд не погодився з такими висновками з огляду на наступне.

З моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс його юридичних правовідносин. Поряд з іншими принципами правового регулювання відносин неплатоспроможності (галузевих принципів), суттєве значення має й принцип судового нагляду у відносинах неплатоспроможності та банкрутства, який розпочинається з призначення розпорядника майна чи ліквідатора банкрута.

Перш за все, наведений вище принцип полягає у нагляді за дотриманням інтересів кредиторів стосовно збереження об'єктів конкурсної маси, а також інтересів боржника щодо обґрунтованості грошових претензій кредиторів тощо. Суд у справі про банкрутство повинен сам приймати рішення стосовно виду та інтенсивності нагляду з урахуванням процедури провадження, особи боржника та арбітражного керуючого, а також інших обставин справи.

Заява розпорядника майна ПАТ «Первомайський молочноконсервний комбінат» арбітражного керуючого ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів безпосередньо стосується як боржника, так і ТОВ «Фінансова компанія «Інвест Ресурс» як забезпеченого кредитора у справі (нового кредитора, правонаступника ТОВ «Фінансова компанія «АФІНАЖ»), оскільки останні пов'язані договорами про відкриття відновлювальної мультивалютної кредитної лінії та договорами забезпечення, укладеними боржником ПАТ «Первомайський молочноконсервний комбінат», на підставі яких ПАТ «УКРІНБАНК» визнаний заставним кредитором (ухвалою місцевого господарського суду).

Враховуючи наведене, Верховний Суд зазначив, що вимоги розпорядника майна ПАТ «Первомайський молочноконсервний комбінат» арбітражного керуючого ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги за кредитними договорами про відкриття відновлювальної кредитної лінії, укладеними між ПАТ «УКР/ІН/КОМ» та ТОВ «ФК «АФІНАЖ», а також про відступлення права вимоги за зобов'язальними договорами, з метою реалізації принципу судового нагляду у відносинах неплатоспроможності та банкрутства, задля ефективного захисту прав та законних інтересів як кредиторів, так і боржника підлягає розгляду в межах справи про банкрутство ПАТ «Первомайський молочноконсервний комбінат», а не в окремому позовному провадженні.

5. Судовий збір за заявою позивача-боржника з вимогами до відповідачів про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, укладених у період ліквідаційної процедури позивача-боржника, та застосування наслідків їх недійсності шляхом повернення майна до ліквідаційної маси підлягає сплаті за ставкою, визначеною ЗУ «Про судовий збір» за подання до господарського суду заяви про визнання правочинів (договорів) недійсними та спростування майнових дій боржника у межах провадження у справі про банкрутство (постанова від 11.03.2019 у справі №914/1723/15)

Скасовуючи ухвалу апеляційного господарського суду про повернення апеляційної скарги та передаючи справу до апеляційного господарського суду для вирішення питання про можливість відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою на рішення місцевого господарського суду, Верховний Суд зазначив таке.

Рішенням місцевого господарського суду відмовлено у задоволенні позову Товариства_1 до Товариства_2 та Банку про визнання недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки, договору купівлі-продажу незавершеного будівництва, витребування з незаконного володіння незавершеного будівництва та земельної ділянки, скасування державної реєстрації права власності ТОВ_1 на земельну ділянку та державної реєстрації права власності ТОВ_1 на завершене будівництво, скасування державної реєстрації іпотеки та обтяження, іпотекодержатель та обтяжувач Банк на незавершене будівництва, скасування державної реєстрації іпотеки та обтяження, іпотекодержатель та обтяжувач Банк на земельну ділянку.

Відповідно до оскаржуваної в касаційному порядку ухвали від 04.01.2019, апеляційний суд повернув апеляційну скаргу ТОВ_1 на рішення місцевого господарського суду як таку, що подана за відсутності доказів сплати судового збору у встановлених законом порядку і розмірі за умов невиконання позивачем вимог ухвали апеляційного суду щодо усунення недоліків апеляційної скарги та відсутності підстав для задоволення клопотання позивача про відстрочення йому сплати судового збору до апеляційного розгляду справи.

Апеляційний суд, здійснюючи розрахунок судового збору, що підлягав сплаті за подання позивачем апеляційної скарги на рішення місцевого суду про відмову в позові з вимогами про визнання недійсними укладених відповідачами 1, 2 правочинів з відчуження спірного нерухомого майна, віндикаційними вимогами до відповідача-1 про витребування майна та вимогами про скасування державної реєстрації права власності на спірне майно та скасування державної реєстрації іпотеки та обтяження майна, виходив з того, що в позовній заяві об'єднано вісім вимог: дві майнового та шість немайнового характеру, а тому судовий збір обчислено, виходячи із ставок, визначених пп. 1, 2 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за подання позовів у справах позовного провадження.

Надаючи оцінку апеляційній скарзі ТОВ_1 з додатками на предмет дотримання позивачем вимог процесуального закону щодо її форми та змісту, апеляційний суд, керуючись приписами ст. 4, 8 Закону України «Про судовий збір» та ст. 174, 258, 260 ГПК України, дійшов висновку, що звертаючись до господарського суду з позовними вимогами майнового та немайнового характеру, позивачу належало сплатити судовий збір у розмірі 54 834,20 грн. В ухвалі від 10.12.2018 про залишення апеляційної скарги без руху суд апеляційної інстанції визначив, що сума судового збору, що підлягає сплаті позивачем за апеляційний перегляд рішення місцевого господарського суду від 26.10.2018 про відмову в позові, складає 82 210,30 грн.

Однак такі висновки апеляційного суду Верховний Суд визнав передчасними та такими, що не відповідають принципу диспозитивності у господарському процесі відповідно до ст. 14 ГПК України з огляду на таке.

Звертаючись з позовом до відповідачів 1, 2, ТОВ_1 обрало спосіб захисту своїх майнових прав та інтересів саме шляхом звернення у справу про його банкрутство №914/158/14, про що ТОВ_1 зазначило у позовній заяві, поданій до господарського суду Львівської області 27.05.2015, оскільки спір про визнання недійсними договорів купівлі-продажу належного позивачу майна та його витребування у відповідача-1 є за своєю правовою природою майновим спором, що стосується формування активу позивача-боржника за рахунок отримання від третіх осіб його майна та можливостей погашення за рахунок таких активів вимог кредиторів у справі про банкрутство №914/158/14.

Однак автоматизованою системою документообігу суду для розгляду позовної заяви ТОВ_1 від 27.05.2015 сформовано справу за №914/1723/15, тобто визначено її розгляд в окремому позовному провадженні поза межами справи №914/158/14 про банкрутство ТОВ_1, щодо повернення майна якого до ліквідаційної маси виник спір. Зазначене мало наслідком обмеження процесуального права позивача на звернення за захистом його майнових прав до господарського суду в межах провадження у справі про банкрутство без порушення окремого позовного провадження та покладення судами на позивача-банкрута додаткових фінансових витрат на сплату судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги, обчисленого судами за ставками у справах позовного провадження.

У рішенні від 08.01.2008 у справі «Скорик проти України» ЄСПЛ зазначив, що відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо в національному правовому порядку існує процедура апеляції, держава має гарантувати, що особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мають право в апеляційних судах на основні гарантії, передбачені ст. 6 Конвенції. Мають бути враховані особливості провадження, що розглядається, та сукупність проваджень, що здійснювалися у відповідності з національним правопорядком, а також роль апеляційного суду в них.

Апеляційний суд, в порушення приписів ст. 86, 269 ГПК України, при вирішенні питання про можливість відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ТОВ_1 на рішення місцевого господарського суду помилково визначив правову природу позовних вимог у даній справі як вимог майнового та немайнового характеру, що обкладаються судовим збором за ставками як у справах позовного провадження, та безпідставно поклав на позивача тягар фінансових витрат на оплату судового збору за апеляційний перегляд справи в розмірі 82 210,30 грн, тоді як до сплати підлягав судовий збір в розмірі 1 827 грн (1 218*150%).

Верховний Суд зазначив про помилкове застосування судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин приписів пп. 1, 2 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір» щодо ставок судового збору за подання позовних заяв з майновими та немайновими вимогами, за якими відкриваються справи окремого позовного провадження, так як позивачем-банкрутом заявлено вимоги про визнання недійсними договорів та повернення майна у ліквідаційну масу в межах справи про банкрутство позивача, що зумовлювало обов'язок судів здійснювати розрахунок судового збору за ставкою, визначеною пп.15 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір» (в редакції, чинній на дату звернення з позовом 27.05.2015) за подання заяв у майнових спорах, стороною яких є боржник.

ІІ. Процедура розпорядження майном

1. Вирішуючи питання щодо продовження процедури розпорядження майном боржника, суди повинні враховувати принцип процесуальної економії

Проведення зборів кредиторів у зв'язку зі зміною реєстру вимог кредиторів або обрання (переобрання) комітету кредиторів у зміненому чи новому складі не можуть бути самостійною підставою для зміни або перегляду попередньо прийнятих зборами або комітетом кредиторів рішень. (постанова від 13.02.2019 у справі № 927/84/16)

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано ухвалу місцевого господарського суду та ухвалено нове рішення про припинення процедури розпорядження майном ПАТ, визнано останнього банкрутом і відкрито ліквідаційну процедуру, Верховний Суд виходив з такого.

Вирішуючи питання щодо продовження господарським судом процедури розпорядження майном боржника у порядку передбаченому положеннями ч. 2 ст. 22 Закону про банкрутство, суди повинні враховувати принцип процесуальної економії для надання належної оцінки мотивам клопотання про продовження строку вищезазначеної судової процедури у справі про банкрутство.

Принцип процесуальної економії господарського судочинства – загальне керівне положення, відповідно до якого господарський суд, учасники судового процесу та/або сторони виконавчого провадження економно і ефективно використовують всі встановлені законом процесуальні засоби для правильного та оперативного розгляду справ з дотриманням строків.

Сутність принципу процесуальної економії полягає в тому, що б під час розгляду справи в господарському суді для найбільш повного та всебічного розгляду справи використовувати всі встановленні законом засоби з урахуванням строків визначених нормами процесуального права.

Елементами змісту принципу процесуальної економії господарського судочинства слід вважати:

- вимога оперативного розгляду справи;

- вимога економного використання процесуальних засобів судом, учасниками справи для повного та всебічного розгляду справи у господарському суді.

Суди попередніх інстанцій встановили, що процедура розпорядження майном боржника та повноваження розпорядника майна боржника – арбітражного керуючого ОСОБА_1 неодноразово продовжувалися.

Станом на дату розгляду справи у суді апеляційної інстанції, процедура розпорядження майном боржника, яка розпочата ще 25.02.2016, тривала більше 33 місяців, що встановлено в оскаржуваній постанові.

Враховуючи встановлені попередніми судовими інстанціями фактичні обставини справи, Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції вірно застосував приписи ч. 4 ст. 27 Закону про банкрутство, а саме за наявності ознак банкрутства та після закінчення термінів визначених вищевикладеним Законом щодо тривалості процедури розпорядження майном, а також за відсутності рішень зборів кредиторів боржника, прийняття яких передбачено абз. абз. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 27 Закону про банкрутство, судом апеляційної інстанції було вірно викладено в оскаржуваній постанові висновки про недоцільність введення процедури санації боржника та про можливість визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури

Взявши до уваги встановлені фактичні обставини справи, Верховний Суд зазначив, що висновки суду апеляційної інстанції про недоцільність введення процедури санації боржника та про можливість визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, є такими що не суперечать принципу процесуальної економії.

На підставі аналізу положень ч. ч. 4, 5 ст. 27 Закону про банкрутство, Верховний Суд  зазначив, що проводячи підсумкове засідання у справі про банкрутство, господарський суд приймає рішення про введення наступної судової процедури щодо боржника, які визначені положеннями ч. 1 ст. 7 Закону про банкрутство, із застосуванням судового розсуду.

Судовий розсуд - це передбачене законодавством право суду, яке реалізується за правилами передбаченими Законом про банкрутство, ГПК України та іншими нормативно-правовими актами, що надає йому можливість під час прийняття судового рішення (вчинення процесуальної дії) обрати з декількох варіантів рішення (дії), встановлених законом, чи визначених на його основі судом (повністю або частково за змістом та/чи обсягом), найбільш оптимальний в правових і фактичних умовах розгляду та вирішення конкретної справи, з метою забезпечення верховенства права, справедливості та ефективного поновлення порушених прав та інтересів учасників судового процесу.

Окрім наведеного, Верховний Суд визнав вірним застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові положень ч. 10 ст. 26 Закону про банкрутство (Проведення зборів кредиторів у зв'язку із зміною реєстру вимог кредиторів або обрання (переобрання) комітету кредиторів у зміненому чи новому складі не можуть бути самостійною підставою для зміни або перегляду попередньо прийнятих зборами або комітетом кредиторів рішень).

2. Нормами Закону про банкрутство передбачено, що погашення кредиторських вимог здійснюється відповідно до реєстру вимог кредиторів, в якому одиниця виміру грошових вимог кредитора визначена в національній валюті України гривні, тому і розрахунок, відповідно, має бути здійснений саме у зазначеній грошовій одиниці (постанова від 27.02.2019 у справі №916/2600/16)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими закрито провадження у справі про визнання банкрутом фірми «Дубль W» у формі товариства з обмеженою відповідальністю, Верховний Суд виходив з такого.

Як визначено ст. 1 Закону про банкрутство грошове зобов'язання це зобов'язання боржника сплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України.

Відповідно до абз. 3 ч. 2 ст. 23 Закону про банкрутство склад і розмір грошових вимог кредиторів визначаються в національній валюті України. Якщо зобов'язання боржника визначені в іноземній валюті, то склад і розмір грошових вимог кредиторів визначаються в національній валюті за курсом, встановленим Національним банком України на дату подання кредитором заяви з грошовими вимогами до боржника.

Ч. 15 ст. 16 Закону про банкрутство передбачено, що з моменту порушення провадження у справі про банкрутство пред'явлення конкурсними та забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх задоволення може відбуватися лише у порядку, передбаченому цим Законом.

Згідно статті 1 Закону про банкрутство погашені вимоги кредиторів це задоволені вимоги кредиторів, вимоги, щодо яких досягнуто згоди про припинення, у тому числі заміну зобов'язання або припинення зобов'язання в інший спосіб, а також інші вимоги, які відповідно до цього Закону вважаються погашеними.

Відповідно до ч. 9 ст. 23 Закону про банкрутство у процедурі розпорядження майном боржник має право на підставі ухвали господарського суду задовольнити всі вимоги конкурсних кредиторів за умови їх задоволення одночасно та в повному обсязі відповідно до реєстру вимог кредиторів.

П. 7 ч. 1 ст. 83 Закону про банкрутство передбачено, що господарський суд закриває провадження у справі про банкрутство, якщо боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами.

В ухвалі місцевого господарського суду визначено, що сума боргу боржника перед Райффайзен проперті менеджмент ГМБХ становить 4 753 954, 19 грн. Таким чином, розрахунок між боржником та кредитором Райффайзен проперті менеджмент ГМБХ повинен бути здійснений, відповідно до ч. 9 ст. 23 Закону про банкрутство, у національній валюті України - гривні, як визначено в ухвалі господарського суду від 11.04.2017 про затвердження реєстру вимог кредиторів.

Апеляційний господарський суд вказує, що згідно зі ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Відповідно до вимог ст. 192 ЦК України гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

За змістом ст. 524 ЦК України грошовим визнається зобов'язання, виражене у грошовій одиниці України - гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Загальні положення виконання грошового зобов'язання закріплені у ст. 533 ЦК України, зокрема: грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях; якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом; використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Оскільки нормами Закону про банкрутство передбачено, що погашення кредиторських вимог здійснюється відповідно до реєстру вимог кредиторів, в якому одиниця виміру грошових вимог кредитора Райффайзен проперті менеджмент ГМБХ визначена в національній валюті України гривні, то суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що і розрахунок відповідно повинен бути здійснений саме в зазначеній грошовій одиниці.

Як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, кредитор Райффайзен проперті менеджмент ГМБХ Австрія, м. Відень є іноземною юридичною особою, створеною і існуючою за законодавством Австрії. Відповідно до листа від 21.09.2018 Райффайзен проперті менеджмент ГМБХ має рахунок відкритий в Raiffeisen Bank International, однак кредитором не надано відомостей щодо існування у даного банку кореспондентських рахунків у гривнях, відкритих в уповноважених банках України.

Відповідно до ст. 85 ЗУ «Про нотаріат» нотаріус у передбачених законодавством України випадках приймає від боржника в депозит грошові суми і цінні папери для передачі їх кредитору.

Судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що у зв'язку з відсутністю у кредитора - нерезидента Райффайзен проперті менеджмент ГМБХ кореспондентського рахунку в уповноваженому банку України та неможливістю в зв'язку з цим здійснити перерахування належних йому від боржника коштів відповідно до Положення про порядок відкриття та функціонування кореспондентських рахунків банків-резидентів та нерезидентів в іноземній валюті та кореспондентських рахунків банків-нерезидентів у гривнях, затвердженого постановою Правління Національного банку України № 118 від 26.03.1998, задоволення вимог названого кредитора до боржника здійснено шляхом внесення коштів у сумі 4 753 954,19 грн. у депозит приватного нотаріуса.

Оскільки у боржника були наявні підстави для внесення грошових коштів у депозит нотаріуса, таке виконання зобов'язання перед кредитором - задоволення вимог кредитора і у справі про банкрутство відповідає вимогам чинного законодавства.

Відповідно до вимог ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Серед можливих способів виконання грошового зобов'язання виокремлюється і внесення коштів у депозит нотаріальної контори. Зважаючи на те, що Закон про банкрутство чітко не визначає єдиного можливого способу виконання, кожен із зазначених може бути використаний: безготівковий - для розрахунків із юридичними особами, готівковий - для виплати заробітної плати; внесення коштів на депозит нотаріуса - у разі неможливості виконати грошове зобов’язання двома попередніми способами тощо.

Приймаючи до уваги те, що місце виконання грошового зобов'язання між боржником та кредитором визначено не було, оскільки у повідомленні кредитора від 21.09.2018 наявна інформація щодо реквізитів міжнародного банківського рахунку та викладено прохання стосовно перерахування відповідних грошових коштів в іноземній валюті, що суперечить законодавству про банкрутство, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що боржник виконав зобов'язання у відповідності до приписів статей 532, 533, 537, 599 ЦК України.

Враховуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про задоволення боржником вимог всіх кредиторів у процедурі розпорядження майном за ухвалою суду про надання згоди на таке задоволення.

Окрім того, Верховний Суд визнав за необхідне зазначити, що одними із основних принципів і метою які закладені в Законі про банкрутство, в редакції чинній з 19.01.2013, є в першу чергу, задоволення вимог кредиторів і відновлення платоспроможності боржника, чого і було досягнуто в даному конкретному випадку.

Правові висновки викладені в цій постанові не є відступленням від правових висновків висловлених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц щодо валюти виконання зобов’язання вираженого в іноземній валюті, оскільки предметом спору у справі № 373/2054/16-ц є стягнення боргу за договором позики та 3% річних за прострочення виконання грошового зобов’язання, а справа № 916/2600/16 є справою про банкрутство, тому при її розгляді підлягають застосуванню норми Закону про банкрутство, та зокрема абз. 3 ч. 2 ст. 23 цього Закону щодо визначення складу і розміру грошових вимог кредиторів в національній валюті України.

3. Господарський суд не лише фіксує порушення чи дотримання законодавства арбітражним керуючим, але більш широко розглядає питання стосовно усунення арбітражного керуючого з огляду на співмірність дій арбітражного керуючого меті банкрутства (постанова від 21.03.2019 у справі №907/1125/15)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими, серед іншого, усунуто арбітражного керуючого ОСОБА_1 від виконання повноважень розпорядника майна боржника, Верховний Суд виходив з такого.

Відповідно до ч. 8 ст. 26 Закону про банкрутство до компетенції комітету кредиторів належить прийняття рішення, зокрема про звернення до господарського суду з клопотанням про призначення арбітражного керуючого (керуючого санацією, ліквідатора), припинення повноважень арбітражного керуючого (керуючого санацією, ліквідатора) та про призначення іншого арбітражного керуючого (керуючого санацією, ліквідатора).

Усунення арбітражного керуючого — це право суду, яким він може скористатися у разі доведення порушення арбітражним керуючим балансу інтересів боржника та кредиторів, внаслідок невиконання або неналежного виконання покладених на нього обов'язків відповідно до вимог Закону про банкрутство (така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 911/5186/14).

Ч. 3 ст. 114 Закону про банкрутство визначено, що усунення арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) від виконання ним своїх обов’язків здійснюється господарським судом за клопотанням комітету кредиторів, органу, уповноваженого управляти державним майном (для державних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 %) або за власною ініціативою у разі: невиконання або неналежного виконання обов’язків, покладених на арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора); 2) зловживання правами арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора); 3) подання до суду неправдивих відомостей; 4) відмови в наданні допуску до державної таємниці або скасування раніше наданого допуску; 5) припинення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора); 6) наявності конфлікту інтересів.

Враховуючи, що судами попередніх інстанцій на підставі оцінки доказів, що містяться в матеріалах справи, встановлено факти невчинення арбітражним керуючим дій щодо проведення засідання комітету кредиторів та зборів кредиторів, скликаних на 10.09.2018; нездійснення аналізу фінансово-господарської діяльності, інвестиційного становища боржника, його становища на ринках за період з 2016 по 2018 роки; ненадання господарському суду звітів про свою діяльність, відомостей про фінансове становище боржника, пропозицій щодо можливості відновлення платоспроможності боржника, Верховний Суд визнав, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про неналежне виконання арбітражним керуючим ОСОБА_1 своїх обов'язків, що покладені на неї Законом про банкрутство.

При цьому Верховним Судом відхилені доводи касаційної скарги про відсутність в діях арбітражного керуючого порушень і про належне виконання обов’язків розпорядника майна боржника, що підтверджується актом планової перевірки Міністерства юстиції України від 18.09.2018, оскільки перевірка згідно даного акту проводилася в період з 03.09.2018 по 07.09.2018, у той час як судом встановлені порушення, допущені арбітражним керуючим, вже після проведення перевірки. Крім того, господарський суд не лише фіксує порушення чи дотримання законодавства арбітражним керуючим, але більш широко розглядає питання стосовно усунення арбітражного керуючого з огляду на співмірність дій арбітражного керуючого меті банкрутства.  

ІІІ. Недійсність правочинів на підставі статті 20 Закону про банкрутство

1. Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство встановлено правову презумпцію сумнівності правочинів та майнових дій боржника, що вчинені ним протягом вказаного у Законі строку (постанова від 13.02.2019 у справі №04/01/5026/1089/2011)

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення щодо розгляду заяви ліквідатора банкрута про спростування майнових дій останнього стосовно передачі майнових прав на нежитлові приміщення третій особі, та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд вказав на таке.

Ст. 20 Закону про банкрутство регулює відносини, що виникли між боржником, кредитором та іншими особами з приводу дій боржника щодо розпорядження своїм майном, вчинені в період до порушення справи про банкрутство або після порушення справи про банкрутство. Вказана стаття визначає підстави оспорювання майнових дій боржника з метою забезпечення зберігання майна в інтересах кредиторів або повернення майна боржника, у разі його вибуття, до ліквідаційної маси.

У ст. 20 Закону про банкрутство передбачено, що за цим Законом можуть визнаватися недійсними не лише правочини, але й спростовуватися майнові дії боржника.

Майнові дії боржника - це вид юридичних дій, як-то вчинки, що здійснені боржником або від імені боржника і мають матеріальний вираз у формі документу будь-якого правочину (угоди, договору), розпорядчого документу, акту, пов'язаного з волевиявленням боржника як суб'єкта правовідносин на відчуження майнових активів боржника або відмову від них.

Отже, спростування майнових дій виступає як заперечення, відхилення, оспорення фактичних даних чи обставин, що визначають правомірність майнових дій боржника, та може мати форму визнання недійсними (незаконними, нечинними) дій боржника, які вчинені щодо розпорядження його майном на підставі рішень власника або його органів управління (керівника боржника, власника боржника, загальних зборів боржника тощо).

Законом про банкрутство  встановлені підстави для спростовування майнових дій боржника у разі вчинення таких дій у підозрілий період, наслідком яких стала його неспроможність або неможливість виконання ним зобов’язань перед кредиторами.

Відповідно до ч. 2 та ч.4  ст. 20 Закону про банкрутство у разі визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника на підставах, передбачених частиною першою цієї статті, кредитор зобов’язаний повернути в ліквідаційну масу майно, яке він отримав від боржника, а у разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії.

За результатами розгляду заяви арбітражного керуючого або конкурсного кредитора про визнання недійсним правочину (договору) або спростування майнових дій боржника господарський суд виносить ухвалу, у резолютивній частині якої зазначається висновок про стягнення з особи, якій були сплачені кошти чи було передане інше майно, коштів на користь боржника. 

Слід звернути увагу, що судам при розгляді спорів в поряду ст. 20 Закону про банкрутство, належить брати до уваги, що дії боржника, зокрема але не виключно, щодо безоплатного відчуження майна, відчуження майна за ціною значно нижче ринкової, для цілей не спрямованих на досягнення розумної ділової мети або про прийняття на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова від власних майнових вимог, якщо вони вчинені у підозрілий період, можуть свідчити про намір ухилення від розрахунків із контрагентами та спрямовані на завдання  шкоди кредиторам.

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. У період протягом року, що передував відкриттю процедури банкрутства або після порушення справи про банкрутство дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів, відтак відчуження майна боржником повинно здійснюватися з огляду на права кредиторів щодо забезпечення їх вимог активами боржника, а неврахування інтересів кредиторів у такому випадку є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна призводить завідомо до зменшення обсягу платоспроможності боржника і наносить шкоду кредиторам.

Оскільки період часу з моменту виникнення грошового зобов'язання у боржника, у тому числі при загрозі неплатоспроможності або при надмірній заборгованості до дня порушення справи про його банкрутство, є підозрілим періодом, а правочини (договори, майнові дії) боржника, що вчинені у цей період часу є сумнівними, частиною 1 ст. 20 Закону про банкрутство встановлено правову презумпцію сумнівності правочинів та майнових дій боржника, що вчинені ним протягом вказаного у Законі строку, тому будь-який правочин боржника щодо відчуження ним свого майна може бути визнаний недійсним на підставі наведеної норми, а майнові дії спростовані із застосуванням наслідків передбачених цією нормою.

2. Приписи абз. 5 ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство не застосовуються як правові підстави для визнання недійсними публічних торгів (другого повторного аукціону) у ліквідаційній процедурі (постанова від 05.02.2019 у справі №922/4336/13)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими відмовлено у задоволенні заяви Банку про визнання недійсним договору купівлі-продажу майна банкрута та спростування майнової дії боржника шляхом повернення майна до ліквідаційної маси, Верховний Суд вказав на таке.

За загальним правилом правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний недійсним в судовому порядку (ст. 204 ЦК України). Законодавець передбачає цивільно-правові підстави, за яких правочин може бути визнаний недійсним, та спеціальні підстави, які передбачені окремими законами, що визначають недійсність окремих видів правочинів. Одним з таких законів є Закон про банкрутство, яким передбачено можливість визнання недійсними правочинів, виходячи з підстав, зазначених ст. 20, та підстав порушення процедури продажу майна боржника з публічних торгів, згідно з розділом ІІІ "Ліквідаційна процедура" Закону про банкрутство (ст. 43-44), розділом ІV "Продаж майна в провадженні у справі про банкрутство" (ст. 49-75), які застосовуються незалежно одна від одної.

Аналіз положень ст. 20 Закону про банкрутство свідчить про те, що вона має окрему норму, яка надає право розпоряднику майна (конкурсному кредитору) визнати недійсними правочини боржника, укладені за один рік до моменту порушення справи про банкрутство, та у процедурі банкрутства, якщо боржник здійснив відчуження майна за цінами, відповідно нижчими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов’язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів (абз. 5 ч. 1 ст. 20 Закону).

Разом з тим, аналіз ст. 64-66 Закону про банкрутство дозволяє зробити висновок про те, що законодавцем передбачено процедуру продажу майна боржника шляхом проведення декількох аукціонів (продаж цілісного майнового комплексу, перший повторний продаж, другий повторний продаж), які надають можливість поетапного зниження ціни продажу майна боржника, а під час проведення другого повторного аукціону ціна продажу може зменшуватися на крок аукціону доти, доки не виявиться бажаючий укласти договір. Отже, законодавець допускає можливість продажу майна боржника з аукціону в ліквідаційній процедурі за вартістю, визначеною під час проведення аукціону та якої буде недостатньо для задоволення вимог кредиторів боржника.

З огляду на таке, приписи абз. 5 ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство не застосовуються як правові підстави для визнання недійсними публічних торгів (другого повторного аукціону) у ліквідаційній процедурі, оскільки в такому випадку спеціальними є положення ст. 64-66 Закону про банкрутство, які надають право продажу майна боржника за справедливою ціною, визначеною в ході проведення аукціону.

Відтак, Верховний Суд погодився з правильністю висновків судів першої та апеляційної інстанцій про помилковість доводів Банку з посиланням на ст. 20 Закону про банкрутство про продаж майна боржника з другого повторного аукціону за заниженою вартістю, у порівнянні з ринковою вартістю автомобілів, які продані в ході проведення другого повторного аукціону, та необґрунтованість застосування до спірного аукціону положень ст. 20 Закону про банкрутство, оскільки переважному застосуванню щодо визначення справедливої (ринкової) ціни в даному випадку підлягають положення ст. 64-66 цього Закону.

Водночас Верховний Суд не погодився із загальними висновками місцевого та апеляційного судів про неможливість застосування щодо боржника положень ст. 20 Закону про банкрутство, за винятком абз. 5 ч. 1 ст. 20 цього Закону, та зазначив, що у ліквідаційній процедурі боржника, яка є частиною процедури банкрутства можуть бути інші підстави незаконного розпорядження активами боржника, які матимуть наслідки застосування ст. 20 Закону (безоплатне відчуження майна, прийняття на себе заставних зобов’язань, виконання майнових зобов’язань поза межами приписів ліквідаційної процедури). Однак, таке тлумачення ст. 20 Закону про банкрутство не мало наслідком її неправильного застосування у даному випадку та не призвело до прийняття  неправильного по суті рішення суду.

3. Наслідком визнання недійсним правочину з підстав, коли боржник у справі про банкрутство безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, є покладання обов’язку щодо повернення майна на особу, яка безпосередньо отримала майно від боржника у справі про банкрутство (постанова від 13.03.2019 у справі №904/7733/13)

Скасовуючи частково ухвалені у справі судові рішення та ухвалюючи в скасованій частині нове рішення про стягнення з Товариства на користь боржника грошові кошти, які були отримані на підставі контракту у сумі 17 190 233,86 доларів США, Верховний Суд зазначив про таке.

Приписами ч. 2 ст. 20 Закону про банкрутство встановлено, що у разі визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника на підставах, передбачених частиною першою цієї статті, кредитор зобов'язаний повернути в ліквідаційну масу майно, яке він отримав від боржника, а у разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії.

У разі визнання недійсним правочину з підстав, коли боржник у справі про банкрутство безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони та при наявності угоди, щодо заміни сторони у такому правочині, судам слід застосовувати положення ч. 1 ст. 216 ЦК України та ч. 2 ст. 20 Закону про банкрутство і покладати обов’язок щодо повернення майна на ту особу, яка безпосередньо отримала майно від боржника у справі про банкрутство.

ІV. Ліквідаційна процедура

1. Чинне законодавство не пов'язує можливість покладення субсидіарної відповідальності в порядку ч. 5 ст. 41 Закону про банкрутство на третіх осіб з наявністю вироку у кримінальній справі щодо таких осіб про встановлення в їх діях (бездіяльності) кримінального правопорушення (постанова від 05.02.2019 у справі №923/1432/15)

Скасовуючи постанову апеляційного господарського суду та залишаючи в силі  ухвалу місцевого господарського суду, якою задоволено заяву ліквідатора товариства-боржника про покладання субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями боржника на його керівника та засновників і стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 грошові кошти субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями боржника у зв'язку з доведенням до банкрутства, Верховний Суд зазначив про таке.

Виходячи з приписів ч. 1 ст. 619 ЦК України, договором або законом може бути передбачена субсидіарна (додаткова) відповідальність іншої особи поряд із відповідальністю основного боржника як різновид цивільно-правової відповідальності.

Ч. 1 ст. 2 Закону про банкрутство визначено, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, ГПК України, іншими законодавчими актами України.

Отже, законом, який в розумінні ч. 1 ст. 619 ЦК України передбачає поряд з основною відповідальністю боржника додаткову (субсидіарну) відповідальність третіх осіб, є Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Відповідно до ч. 5 ст. 41 Закону про банкрутство ліквідатору суб'єкта господарювання-банкрута надано право заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями боржника у зв'язку з доведенням його до банкрутства. Розмір додаткової відповідальності третіх осіб за зобов'язаннями боржника визначається як різниця між сумою вимог кредиторів, включених до реєстру, та ліквідаційною масою банкрута. Законодавцем визначено право ліквідатора заявити вимоги щодо покладення на учасників (засновників) боржника-юридичної особи субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями боржника у разі порушення щодо боржника справи про банкрутство з вини його засновників (учасників), в тому числі з вини керівника боржника, від управлінських рішень яких залежить процес здійснення боржником господарської діяльності та його звітування перед контролюючими органів щодо фінансового стану підприємства.

За встановлених місцевим господарським судом обставин бездіяльності керівника та засновників ТОВ в органі управління продовж 2013-2015 років (неподання керівником товариства фінансової звітності, порушення засновниками вимог Статуту товариства, фактичне припинення подання боржником податкової звітності та господарської діяльності), що мало наслідком стійку неплатоспроможність боржника та відсутність у нього будь-яких активів на час проведення ліквідаційної процедури для задоволення вимог конкурсного кредитора, Верховний Суд визнав обґрунтованими висновки місцевого господарського суду про застосування до керівника ОСОБА_1 та засновників ОСОБА_2 та ОСОБА_3 субсидіарної відповідальності ТОВ та стягнення з них на користь боржника 763 779, 90 грн., що відповідає розміру грошових вимог податкової інспекції, як єдиного конкурсного кредитора боржника, за встановлення судами відсутності будь-яких активів боржника.

Водночас Верховний Суд зазначив, що чинне законодавство не пов'язує можливість покладення субсидіарної відповідальності в порядку ч. 5 ст. 41 Закону про банкрутство на третіх осіб з наявністю вироку у кримінальній справі щодо таких осіб про встановлення в їх діях (бездіяльності) кримінального правопорушення, оскільки в даному випадку особи в силу спеціального припису Закону про банкрутство притягуються до цивільної відповідальності у формі солідарного стягнення.

2. Метою процедури банкрутства є погашення боргів саме боржника, зокрема шляхом продажу належного йому майна. Порушення процедури банкрутства (відкриття провадження у справі про банкрутство) відносно особи, яка не має боргу перед ініціюючим кредитором, суперечить економічній природі банкрутства (постанова від 05.02.2019 у справі №911/248/16)

Скасовуючи постанову апеляційного господарського суду та залишаючи в силі ухвалу місцевого господарського суду, якою відмовлено у задоволені позову Першого заступника в інтересах держави в особі Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України до ТОВ "Айсберг ЛТД-А" та ДП "Український карантинний розсадник" про визнання векселів такими, що не підлягають оплаті, скасування протесту про неоплату векселя, визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, та зобов’язання повернути прості векселі (розглянутого у мажах справи про банкрутство ДП «Український карантинний розсадник») , та закриваючи провадження у справі за заявою ТОВ "Айсберг ЛТД-А" до ДП "Український карантинний розсадник" про банкрутство, Верховний Суд виходив з такого.

Відповідно до ст. 8, 77 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі кожний, хто поставив свій підпис на простому або переказному векселі як представник особи, від імені якої він не був уповноважений діяти, сам зобов'язаний за векселем і, якщо заплатить, матиме ті самі права, що й особа, за яку він мав намір діяти. Таке ж правило застосовується до представника, який перевищив свої повноваження. З огляду на це особа, яка отримала вексель від представника, що не мав достатніх повноважень на видачу (передачу) векселя, не може вимагати виконання зобов'язань за векселем від особи, котра видала (передала) вексель. Однак вона вправі вимагати здійснення платежу за векселем від такого представника, що поставив свій підпис на векселі, в обсязі і за умов, зазначених у векселі, виходячи з того, що його видано (передано) особисто цим представником. У разі перевищення повноважень представником особи, від імені якої вексель підписано, тобто прийняття ним зобов'язання за векселем від імені іншої особи на суму, що перевищує ту, в межах якої він мав право діяти, зобов'язання переноситься на представника не в повному обсязі, а лише в межах перевищення.

У силу ч. 2 ст. 241 ЦК України наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину. Тож лише у разі схвалення в подальшому особою видачі (передачі) векселя представником без повноважень або з їх перевищенням, відповідальність за векселем на підставі зазначеної норми несе ця особа, якщо інше не випливає із самого векселя.

Натомість у даному випадку судами першої та апеляційної інстанцій не було встановлено факту схвалення з центральним органом  виконавчої влади, що здійснює функції з управління державним майном, перевищення повноважень керівника державного підприємства при емісії спірних векселів, що у силу зазначених вище норм вексельного законодавства виключає наявність у державного підприємства статусу боржника у вексельному зобов’язанні.

Встановивши факт перевищення керівником державного підприємства своїх повноважень при емісії векселя, з урахуванням встановленого законодавством України порядку узгодження з центральним органом  виконавчої влади, що здійснює функції з управління майном, можливості випуску векселів на суму, що перевищує суму прибутку державного підприємства, слід дійти висновку, що у даному випадку ДП «Український карантинний розсадник» не є особою, що зобов’язана за вексельним законодавством погасити спірні прості векселі, що виключає застосування інституту позовної давності до спірних правовідносин.

Подібний підхід відображає специфіку регулювання державою господарських відносин за участі державних суб’єктів господарювання, які, у свою чергу, мають обмежений обсяг дієздатності у галузі емісії векселів, обумовлений нормами Порядку № 262.

Вирішуючи питання щодо впливу емісії державним підприємством векселів, емітованих з перевищенням прав підписанта, на процедуру банкрутства, що знаходиться на стадії ліквідації боржника, Верховний Суд зауважив таке.

Правове регулювання процедури банкрутства в України, яке базується на Законі про банкрутство, виходить з того, що метою процедури банкрутства є погашення боргів саме боржника, зокрема шляхом продажу належного йому майна. Порушення процедури банкрутства (відкриття провадження у справі про банкрутство) відносно особи, яка не має боргу перед ініціюючим кредитором, суперечить економічній природі банкрутства.

Встановлюючи принцип концентрації розгляду майнових спорів у межах справи про банкрутство (ст. 20 Закону), законодавець передбачав, що суд повинен не лише формально розглянути заявлений у межах справи про банкрутство позов, а й співставити його з загальною процедурою банкрутства, її метою тощо. В іншому випадку принцип концентрації майнових спорів у межах справи про банкрутство був би позбавлений сенсу.

Закріплений у ст. 129 Конституції України, ст. 3, 11 ГПК України принцип верховенства права у розрізі його застосування до процедури банкрутства виключає можливість здійснення провадження у справі про банкрутство, якщо таке провадження було порушено (відкрито) за чужим відносно боржника боргом. При цьому здійснення такого провадження з переходом у ліквідаційну процедуру, що потягне за собою ймовірний продаж майна боржника тощо, у даному випадку не відповідає принципам, закладеним у Законі про банкрутство щодо необхідності здійснення продажу майна боржника саме задля погашення боргів останнього.

За таких обставин Верховний Суд визнав за правомірне закрити провадження у справі № Б8/132-12 за заявою ТОВ «Айсберг ЛТД-А» до ДП «Український карантинний розсадник» про банкрутство, у межах якої розглядається нинішній позов, оскільки факти, що встановлені судами першої та апеляційної інстанції у справі, яким надано вірну оцінку, виключають можливість здійснення подальшого провадження у цій справі про банкрутство з огляду на відсутність ознак неплатоспроможності боржника на момент порушення провадження у справі з урахуванням специфіки регулювання відносин емісії векселів, випущених державним підприємством.

3. Контролюючий орган не звільняється від обов'язку дотримуватись передбачених податковим законодавством строків проведення податкової перевірки суб’єкта банкрутства (постанова від 05.02.2019 у справі №922/1109/16)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс, ліквідовано юридичну особу – ТОВ та закрито провадження у справі, Верховний Суд виходив з такого.

Юридичний аналіз ч. 1 ст. 38, ст. 39-46 Закону про банкрутство дозволяє зробити висновок про те, що ліквідаційна процедура – завершальний етап судової процедури банкрутства, який відповідно до закону має певні часові рамки (один рік), та зобов’язує ліквідатора й інших учасників провадження у справі здійснити визначені законодавцем дії з ліквідації суб’єкта підприємництва в межах строків ліквідаційної процедури, надавши суду в завершальне судове засідання по затвердженню ліквідаційного балансу та звіту ліквідатора докази вчинення таких дій учасниками провадження у справі. Отже, належне оформлення звіту ліквідатора, ліквідаційного балансу та передбачених ч. 1 ст. 46 Закону про банкрутство додатків до нього є обов’язком, покладеним на ліквідатора в ході здійснення ліквідаційної процедури.

Разом з тим, проведення податкової перевірки суб’єкта банкрутства відповідно до ст. 78 Податкового кодексу України є обов’язком контролюючого органу, на виконання якого йому надано ряд повноважень, зокрема, щодо проведення зустрічних перевірок контрагентів боржника, вилучення оригіналів (копій) документів бухгалтерських документів у третіх осіб, якщо боржник не вживає або не може вжити ефективних заходів з відновлення його бухгалтерської документації.

Відповідно до положень п. 82.2. ст. 82 ПК України – тривалість перевірок, визначених у ст. 78 цього Кодексу, не повинна перевищувати 15 робочих днів для великих платників податків, щодо суб'єктів малого підприємництва – 5 робочих днів, для фізичних осіб-підприємців, які не мають найманих працівників, за наявності умов, визначених в абзацах третьому-восьмому цього пункту, - 3 робочі дні, інших платників податків – 10 робочих днів.

Отже, податковим законодавством також передбачено певні строки тривалості перевірок та можливості їх продовження, що не звільняє контролюючий орган від обов’язку вчинення активних дій при перевірці платника податків та не зводиться до пасивного очікування моменту подачі документів бухгалтерського обліку керівником боржника (ліквідатором).

Як встановлено судами та визнається самим скаржником, така перевірка була здійснена на підставі наказів податкового органу про проведення документальних позапланових перевірок від 18.05.2016 №1299, від 18.08.2016 №2208 та від 12.09.2016 №2474 упродовж двох років, незважаючи на скасування судами попередніх рішень про завершення ліквідаційної процедури та фактичного надання контролюючому органу можливості провести перевірку боржника в ліквідаційній процедурі, вчинивши не тільки перевірку частково відновленої бухгалтерської документації, але й зустрічні перевірки контрагентів боржника для виявлення порушень податкового законодавства, зокрема, при вчиненні зовнішньоекономічної діяльності, про що зазначав скаржник у своїх заявах до місцевого суду. З огляду на таке, суди, які досліджують докази, дійшли висновків про те, що скаржником не надано належних та допустимих доказів в порядку, передбаченому статтями 74, 76-77 ГПК України на підтвердження неможливості проведення перевірки упродовж двох років з моменту введення ліквідаційної процедури.

4. Обов'язкове передання об'єктів житлового фонду, виявлених під час ліквідаційної процедури, до комунальної власності територіальних громад міста, є безумовним (постанова від 19.02.2019 у справі №5023/182/12)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими задоволено заяву ліквідатора ТОВ та зобов'язано міську раду забезпечити прийняття з приватної власності у комунальну власність територіальної громади міста гуртожитків ТОВ, Верховний Суд виходив з такого.

Ч. 1 ст. 42 Закону про банкрутство передбачено, що всі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об'єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об'єктів комунальної інфраструктури, що належать юридичній особі - банкруту, які передаються в і порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних і територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку.

Згідно з ч. 9 ст. 8 ЗУ "Про приватизацію державного житлового фонду" (№2482-ХІІ від 19.06.1992) у разі банкрутства підприємств, зміни форми власності або ліквідації підприємств, установ, організацій, у повному господарському віданні яких перебуває державний житловий фонд, останній (у тому числі гуртожитки) одночасно передається у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Ч. 13 ст. 41 ЗУ "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачено, що у разі ліквідації підприємства - банкрута, зобов'язаного згідно із законодавством передати територіальній громаді об'єкти житлового фонду, в тому числі гуртожитки, дитячі дошкільні заклади та об'єкти комунальної інфраструктури, арбітражний керуючий (ліквідатор) передає, а орган місцевого самоврядування приймає такі об'єкти без додаткових умов у порядку, встановленому законодавством.

Ч. 3 ст. 4-1 ЗУ "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" (№147/98-ВР від 03.03.1998) визначено, що рішення щодо передачі об'єктів житлового фонду, гуртожитків та інших об'єктів соціальної інфраструктури у комунальну власність приймаються органами, уповноваженими управляти державним майном, самоврядними організаціями за згодою відповідних сільських, селищних, міських, районних у містах рад, а у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст - за згодою районних або обласних рад.

Відповідно до ст. 10 ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 №280/97-р сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

У силу положень ч.ч. 1, 2 ст. 11 ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні" виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Як вбачається з матеріалів справи, обґрунтовуючи заяву про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії ліквідатор зазначив, що до ліквідаційної маси включені об'єкти нерухомого майна боржника - гуртожитки. З метою передачі вказаних гуртожитків до комунальної власності ним вживалися заходи, які виявились безрезультатними.

Зважаючи на те, що нормами Закону про банкрутство передбачено обов'язкове передання об'єктів житлового фонду, виявлених під час ліквідаційної процедури, до комунальної власності територіальних громад міста, при цьому, таке передання є безумовним, тобто відбувається без жодних додаткових умов, суди попередніх інстанцій зазначили, що ліквідатор ТОВ зобов'язаний передати, а міська рада прийняти у власність територіальної громади міста гуртожитки.

З огляду на норми чинного законодавства та обставини справи, суди попередніх інстанцій правомірно вказали на те, що бездіяльність міської ради щодо неприйняття з приватної власності до комунальної власності територіальної громади міста вказаних гуртожитків є противоправною, у зв'язку з чим, з метою недопущення затягування ліквідаційної процедури та порушення прав громадян та учасників процесу, дійшли обґрунтованого висновку про задоволення заяви ліквідатора та зобов'язання міської ради забезпечити прийняття з приватної власності у комунальну власність територіальної громади міста гуртожитків ТОВ.

5. З моменту визнання боржника банкрутом (ухвалення постанови у справі про банкрутство) у банкрута не виникає обов‘язку зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), котрі нараховані після моменту визнання боржника банкрутом банкрутом, крім витрат, безпосередньо пов'язаних зі здійсненням ліквідаційної процедури (постанова від 12.03.2019 у справі №910/14827/16)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими частково визнано  кредиторські вимоги Головного управління ДФС у Київській області до Товариства, Верховний Суд виходив з такого.

Системний аналіз положень п. 1.3. ст. 1 Податкового Кодексу України та положень ч. 1 ст. 38 Закону про банкрутство, дає підстави дійти до висновку, що з моменту визнання боржника банкрутом (ухвалення постанови у справі про банкрутство) у банкрута не виникає обов‘язку зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) (котрі нараховані після моменту визнання боржника банкрутом банкрутом), крім витрат, безпосередньо пов'язаних із здійсненням ліквідаційної процедури.

Згідно з положеннями підпункту 37.3. ст. 37 Податкового Кодексу України, підставами для припинення податкового обов'язку, крім його виконання, є скасування податкового обов'язку у передбачений законодавством спосіб.

Оскільки у розумінні пункту 1.3. ст. 1 Податкового Кодексу України, вказаний кодекс не регулює питання погашення податкових зобов'язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом про банкрутство, а також беручи до уваги те, що положеннями статті 38 Закону про банкрутство (яка встановлює наслідки визнання боржника банкрутом внаслідок відкриття ліквідаційної процедури, що є однією із судових процедур у справі про банкрутство) встановлено, що з моменту визнання боржника банкрутом (ухвалення постанови у справі про банкрутство) у банкрута не виникає обов‘язку зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), Верховний Суд, на підставі підпункту 37.3. ст. 37 Податкового Кодексу України, дійшов до висновку, що приписами ст. 38 Закону про банкрутство передбачено підставу для припинення податкового обов'язку боржника, якого визнано банкрутом, щодо обчислення та сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) термін сплати яких настав після моменту визнання боржника банкрутом.

Виникнення у боржника, щодо якого введено ліквідаційну процедуру у справі про банкрутство, податкового обов’язку щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін сплати яких настав після моменту визнання боржника банкрутом, буде нести за собою порушення права такого боржника, яке визначене законодавством, на звільнення від сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), що у свою чергу суперечить принципу правової визначеності, який є одним із елементів верховенства права.

Також суд Верховний Суд зазначив, що боржник у справі про банкрутство, щодо якого ухвалене рішення про визнання його банкрутом, на підставі положень ст. 38 Закону про банкрутство має право на легітимне очікування щодо звільнення від податкового обов’язку щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін сплати яких настав в період після прийняття постанови про визнання боржника банкрутом.

Легітимні очікування безпосередньо випливають із конституційно норми ч. 2 ст. 19 Конституції України про те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі: 1) їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного їй суб’єктивного права, 2) їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин.

Звільнення від податкового обов’язку щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін сплати яких настав в період після прийняття постанови про визнання боржника банкрутом передбачена законом (ч. 1 ст. 38 Закону про банкрутство), а також зумовлює раціональне сподівання такого боржника на те, що після встановлення його неплатоспроможності у нього не виникають додаткові зобов’язання.

6. Витрати ліквідаційної процедури не можуть бути задоволені за рахунок третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями боржника у зв'язку з доведенням його до банкрутства, оскільки стягнені з таких третіх осіб суми можуть бути використані тільки для задоволення вимог кредиторів (постанова від 20.03.2019 у справі №5024/980/2011)

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано додаткову ухвалу місцевого господарського суду (про задоволення заяви ліквідатора ТОВ та покладання субсидіарної відповідальності на керівника ОСОБА_1 та засновника ОСОБА_2 за зобов'язаннями юридичної особи - банкрута ТОВ у зв'язку з доведенням товариства до банкрутства, стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ - 241129, 41 грн. витрат зі здійснення ліквідаційної процедури у справі про банкрутство) та відмовлено у задоволенні заяви ліквідатора, Верховний Суд виходив з такого.

Згідно з частиною першою ст. 619 ЦК України договором або законом може бути передбачена поряд із відповідальністю боржника додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи.

Таким законом, який передбачає поряд із відповідальністю боржника додаткову (субсидіарну) відповідальність іншої особи, є

Так, відповідно до частини п'ятої ст. 25 Закону про банкрутство, в редакції чинній до 19.01.2013, при здійсненні своїх повноважень ліквідатор має право заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями боржника у зв'язку з доведенням його до банкрутства. Розмір зазначених вимог визначається виходячи з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою. Стягнені суми включаються до складу ліквідаційної маси і можуть бути використані тільки для задоволення вимог кредиторів у порядку черговості, встановленому цим Законом.

Тому суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про те, що на учасників Товариства може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов'язаннями тільки для задоволення вимог кредиторів.

Згідно ст. 31 Закону про банкрутство, в редакції чинній до 19.01.2013, кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів, у порядку, встановленому цією статтею, в тому рахунку у першу чергу задовольняються витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство в  господарському  суді  та  роботою ліквідаційної комісії.

Відповідно до ст. 1 Закону про банкрутство, в редакції чинній до 19.01.2013:

  • кредитор — юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів);
  • ліквідатор  фізична особа, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом, та забезпечує задоволення визнаних судом вимог кредиторів у встановленому цим Законом порядку.

Із змісту вказаної норми вбачається, що ліквідатор боржника не є його кредитором в розумінні закону, а витрати ліквідаційної процедури не є кредиторськими вимогами, а тому такі витрати не можуть бути задоволені за рахунок третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями боржника у зв'язку з доведенням його до банкрутства, оскільки стягнені з таких третіх осіб суми, згідно частини п'ятої ст. 25 Закону про банкрутство, в редакції чинній до 19.01.2013, можуть бути використані тільки для задоволення вимог кредиторів.

Системний аналіз норм Закону про банкрутство дозволяє зробити висновок про обов’язок ініціюючого кредитора оплатити послуги арбітражного керуючого з моменту призначення та до винесення постанови про визнання боржника банкрутом (у випадку призначення розпорядника майна в момент порушення провадження у справі).

В подальшому кредитори (комітет кредиторів) повинні прийняти рішення про утворення фонду для оплати послуг та покриття витрат арбітражного керуючого (ліквідатора) за відсутності активів боржника. За відсутності комітету кредиторів звіт арбітражного керуючого про оплату його послуг повинен затверджуватися в судовому засіданні за підсумками ліквідаційної процедури або в окремому судовому засіданні.

При цьому, господарський суд зобов'язаний вирішити питання про затвердження витрат на оплату послуг ліквідатора та проведення ліквідаційної процедури у справі про банкрутство. Керуючись принципом пропорційності голосів кредиторів кількості їх грошових вимог відповідно до статті 16 Закону про банкрутство, суд вправі застосувати такий принцип до розподілу витрат між кредиторами, пов'язаних з проведенням ліквідаційної процедури за відсутності коштів від реалізації майна боржника на проведення ліквідаційної процедури.

Отже, розподіляючи витрати на оплату послуг ліквідатора та відшкодування його витрат за підсумками ліквідаційної процедури між кредиторами боржника за умов відсутності коштів від реалізації майна боржника на проведення ліквідаційної процедури, суд повинен керувався принципом пропорційності суми витрат кожного із кредиторів на оплату послуг та відшкодування витрат ліквідатора розміру визнаних їх кредиторських вимог у справі про банкрутство.

7. У ліквідаційній процедурі завданням ліквідатора є не проста констатація факту відсутності майна, а дієвий і належний пошук майна банкрута, тому ліквідатор у звіті має довести, що його дії мали саме мету пошуку і виявлення майна банкрута (постанова від 27.03.2019 у справі №10/9/2012/5003)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення щодо затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу банкрута, Верховний Суд виходив з такого.

Ліквідаційна процедура, як стадія провадження у справі про банкрутство, є однією з найбільш ймовірних та прогнозованих процедур, які застосовуються до неплатоспроможного боржника та є механізмом виведення з ринку нерентабельних та неперспективних підприємств.

Правильне завершення ліквідаційної процедури є основним завданням ліквідатора, який, з урахуванням покладених на нього Законом про банкрутство повноважень повинен наполегливо та добросовісно працювати упродовж всієї процедури ліквідації.

Звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс є підсумковими документами, які підтверджують належне проведення ліквідатором всіх необхідних заходів ліквідаційної процедури, вчинення адекватних дій щодо виявлення кредиторів та активів боржника, за результатами розгляду яких суд приймає ухвалу про ліквідацію боржника та закриття провадження у справі.

Отже, законодавцем передбачено певну сукупність дій, які необхідно вчинити в ході ліквідаційної процедури та перелік додатків до звіту ліквідатора, які подаються суду разом з зазначеним звітом та є предметом дослідження в судовому засіданні за підсумками ліквідаційної процедури, яке проводиться за участю кредиторів (комітету кредиторів).

Подання звіту та ліквідаційного балансу здійснюється ліквідатором за результатом проведених дієвих заходів, які передбачені у ліквідаційній процедурі.

Законом не визначено вичерпний перелік таких заходів, які має вчинити ліквідатор для завершення ліквідаційної процедури, визначені тільки основні напрямки таких заходів, що дозволяють сформувати  ліквідаційну масу та задовольнити, за умови виявлення майна (ліквідних активів), вимоги кредиторів, що логічно випливає із визначених Законом повноважень ліквідатора та надає останньому можливість відповідно до власного  самостійного та незалежного розсуду вчиняти дії щодо виявлення та розшуку активів  банкрута для формування ліквідаційної маси.

Разом з тим, обов'язком ліквідатора є здійснення всієї повноти заходів, спрямованих на виявлення активів боржника, при цьому ні у кого не повинен виникати обґрунтований сумнів щодо їх належного здійснення - принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі (постанова Верховного Суду від 14.02.2018 року у справі №927/1191/14).

Судами встановлено, що в ході ліквідаційної процедури банкрута, арбітражним керуючим вжито всі необхідні заходи та дії, пов'язані з проведенням ліквідаційної процедури згідно Закону про банкрутство, зокрема: здійснено інвентаризацію майна боржника та сформовано ліквідаційну масу; здійснено заходи з пошуку майна боржника; складено реєстр вимог кредиторів; проведено оцінку майна боржника; здійснено пошук організатора аукціону з яким укладено договори на проведення аукціонів з продажу майна боржника; здійснено реалізацію всього майна боржника на аукціонах та укладено договори купівлі-продажу з покупцями майна; проведено аналіз фінансового-господарського стану підприємства; здійснено погашення вимог кредиторів згідно реєстру вимог кредиторів.

Судами встановлено, що станом на 26.09.2018 року майна достатнього для повного задоволення вимог кредиторів у підприємства не залишилось, що є підставою для винесення господарським судом ухвали про ліквідацію банкрута.

Беручи до уваги положення ст.ст. 41, 46 Закону про банкрутство, господарський суд, розглядаючи ліквідаційний баланс та звіт ліквідатора, перевіряє у судовому засіданні обґрунтованість, правомірність та безсумнівну повноту дій ліквідатора, а також, достовірність змісту ліквідаційного балансу, дотримання ним черговості задоволення вимог кредиторів, відповідності законодавству про банкрутство всіх обов'язкових додатків до звіту ліквідатора, повноту реалізації ліквідатором активів боржника а також достовірність змісту ліквідаційного балансу.

Підсумовуючи наведене, слід зазначити, що у ліквідаційній процедурі завданням ліквідатора є не проста констатація факту відсутності майна, а дієвий і належний пошук майна банкрута, тому ліквідатор у звіті має довести, що його дії мали саме мету пошуку і виявлення майна банкрута, а під час ліквідаційної процедури, ліквідатор має здійснювати обґрунтовані і логічні дії, а також здійснювати запити до відповідних органів з врахуванням минулої діяльності банкрута. При цьому, кількість запитів не є критерієм якості роботи ліквідатора. Таким критерієм є наповнення ліквідаційної маси.

8. Усунення арбітражного керуючого (ліквідатора)  це право суду, яким він може скористатися у разі доведення порушення арбітражним керуючим балансу інтересів боржника та кредиторів внаслідок невиконання або неналежного виконання покладених на нього обов'язків відповідно до вимог Закону про банкрутство (постанова від 27.03.2019 у справі №903/880/15 (908/4002/15)

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано ухвалу місцевого господарського суду та ухвалено нове рішення про визнання неправомірними дії та бездіяльність арбітражного керуючого – ліквідатора Підприємства, усунуто останнього  від виконання обов’язків ліквідатора, ліквідатором товариства призначено іншого арбітражного керуючого, Верховний Суд виходив з такого.

Згідно з ч. 6 ст. 26 Закону про банкрутство на час дії процедур банкрутства збори кредиторів обирають комітет кредиторів у складі не більше ніж сім осіб.

У відповідності до п.2 ч.1 ст.98 Закону про банкрутство право скликати збори і комітет кредиторів та брати в них участь з правом дорадчого голосу, надано арбітражному керуючому (розпоряднику майна, керуючому санацією, ліквідатору). При цьому цим Законом не наділено кредиторів правом на самостійне скликання комітету кредиторів.

За змістом ч. 9 ст. 41 Закону про банкрутство ліквідатор не рідше ніж один раз на місяць надає комітету кредиторів звіт про свою діяльність, інформацію про фінансове становище і майно боржника на день відкриття ліквідаційної процедури та при проведенні ліквідаційної процедури, використання коштів боржника, а також іншу інформацію на вимогу комітету кредиторів.

Діяльність ліквідатора має бути прозорою, до того ж ліквідатор зобов'язаний щомісячно звітувати перед комітетом кредиторів боржника, адже невиконання вимог комітету кредиторів щодо надання інформації чи копій документів, що стосується банкрута, суперечить інтересам кредиторів та нормам Закону про банкрутство (висновки про застосування норм права викладені  у постанові Верховного Суду від 31.05.2018 у справі №5019/2076/12.

Відповідно до частини 3 ст. 98 Закону про банкрутство, під час реалізації своїх прав та обов'язків арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) зобов'язаний діяти добросовісно, розсудливо, з метою, з якою ці права та обов'язки надано (покладено), обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на підставі, у межах та спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України про банкрутство.

Невиконання або виконання неналежним чином свої обов'язків ліквідатором у ліквідаційній процедурі може мати наслідком подання скарги на дії чи бездіяльність ліквідатора.

Відповідно до ч. 4 ст. 40 Закону про банкрутство у ліквідаційній процедурі господарський суд розглядає скарги на дії (бездіяльність) учасників ліквідаційної процедури та здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.

Відповідно до ч. 11 ст. 41 Закону про банкрутство дії (бездіяльність) ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені до господарського суду учасниками справи про банкрутство, права яких порушено такими діями (бездіяльністю).

У разі невиконання або неналежного виконання ліквідатором своїх обов'язків господарський суд за клопотанням комітету кредиторів або з власної ініціативи може припинити повноваження ліквідатора і призначити нового ліквідатора в порядку, встановленому цим Законом (ч. 12 ст. 41 Закону про банкрутство).

За змістом абз. 2 ч. 3 ст. 114 Закону про банкрутство усунення арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) від виконання ним своїх обов'язків здійснюється господарським судом за клопотанням комітету кредиторів, органу, уповноваженого управляти державним майном (для державних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 %) або за власною ініціативою у разі: невиконання або неналежного виконання обов'язків, покладених на арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора); зловживання правами арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора); подання до суду неправдивих відомостей; відмови в наданні допуску до державної таємниці або скасування раніше наданого допуску; припинення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора); наявності конфлікту інтересів.

Як вбачається із оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції скористався своїм правом на  усунення арбітражного керуючого - ліквідатора від виконання ним своїх обов'язків за власною ініціативою, оскільки комітет кредиторів не скористався своїм правом, визначеним у ч. 8 ст. 26 Закону про банкрутство, щодо звернення до господарського суду із клопотанням про припинення повноважень арбітражного керуючого - ліквідатора ОСОБА_1.

Верховний Суд погодився із висновками  апеляційного господарського суду про наявність правових підстав для усунення від виконання повноважень ліквідатора банкрута арбітражного керуючого ОСОБА_1, оскільки під час розгляду справи встановив неналежне виконання обов'язків, покладених на арбітражного керуючого згідно із Законом про банкрутство, зокрема щодо: не пред'явлення до третіх осіб вимог щодо повернення банкруту сум дебіторської заборгованості; вжиття заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб; проведення аналізу інформації про фінансове становище і майно боржника на день відкриття ліквідаційної процедури. здійснення заходів щодо стягнення з інвестора в процедурі санації боржника грошових коштів за фактичне користування майном; формування ліквідаційної маси; звітування ліквідатора перед комітетом кредиторів.

Крім того, апеляційним господарським судом достеменно встановлено дії арбітражного керуючого ліквідатора ОСОБА_1, які порушують вимоги Закону про банкрутство щодо: визначення організатора аукціону з продажу майна до отримання згоди заставного кредитора на такий продаж; укладення договорів на зберігання заставного майна на невигідних умовах для кредиторів; передання в безоплатне користування заставного майна третім особам без погодження з банком, як із заставодержателем, що передбачено договорами забезпечення, що спричинило отримання збитків в сумі 58824, 70 грн.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції у сукупності із дослідженими доказами правомірно взяв до уваги чинний припис Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області від 25.05.2018 за №18-п/18 про  порушення  вимог ч. 9 ст. 41 Закону про банкрутство арбітражним керуючим ОСОБА_1, який винесено за результатами позапланової невиїзної перевірки та  зафіксовано відповідним актом, а також висловлену комітетом кредиторів 07.05.2018 недовіру у роботі ліквідатора ОСОБА_1, що відображено у  відповідному протоколі.

У підсумку, встановлені апеляційним господарським судом обставини у сукупності свідчать про неналежне виконання ліквідатором своїх обов'язків, що  є підставою для усунення останнього.

V. Процедура проведення аукціону та визнання недійсними результатів аукціону

1. Розглядаючи вимоги про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника, господарський суд має системно застосовувати норми Закону про банкрутство (постанова від 26.02.2019 у справі№911/3132/17)

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення, якими відмовлено у задоволенні заяви ТОВ до ЗАТ про визнання недійсними підстав для проведення та результатів аукціону  з продажу майна ЗАТ у складі лотів №№1-10, а укладених за результатами аукціону договорів купівлі-продажу фіктивними (недійсними), та направляючи справу на новий розгляд до місцевого господарського суду, Верховний Суд, зокрема вказав на таке.

Розглядаючи вимоги про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника, господарський суд має системно застосовувати норми Закону про банкрутство, оцінюючи в цілому правомірність дій ліквідатора з обрання ним певних способів продажу майна боржника, правомірність формування ним складу майна, яке виставляється на продаж (як цілісного майнового комплексу, так і окремих лотів), дотримання ліквідатором вимог ч. 3 ст. 98 Закону про банкрутство щодо добросовісності та розсудливості, дотримання балансу інтересів боржника та кредиторів.

Системний аналіз ст. 43, ч. ч. 1, 5 ст. 44 та ст. ст. 64-66 Закону про банкрутство дає підстави для висновку, що законодавець, з одного боку, надає ліквідатору право вибору способів продажу активів боржника, зазначаючи про те, що такий вибір повинен здійснюватися з метою забезпечення їх відчуження за найвищими цінами (ч. 1 ст. 44 Закону про банкрутство), з іншого (ч. 5 ст. 44 Закону про банкрутство) - визначає обов'язок ліквідатора застосувати, як переважний, продаж майна боржника цілісним майновим комплексом і тільки після того, якщо продати майно боржника у складі цілісного майнового комплексу не вдалося, ліквідатор здійснює продаж майна боржника частинами.

Відтак, слід зробити висновок, що продаж майна боржника цілісним майновим комплексом за сукупною вартістю визнаних вимог кредиторів (ч. 1 ст. 43 Закону про банкрутство) є обов'язковою умовою початку продажу майна боржника. Але законодавцем не визначено в обов'язковому порядку проведення трьох аукціонів з продажу майна цілісним майновим комплексом.

Повторний та другий повторний аукціон передбачені у Законі для того, щоб запобігти ситуаціям, коли майно неможливо продати через його завищену початкову вартість. Слід мати на увазі, що оцінка майна, зокрема як ЦМК, це всього лише прогноз щодо ціни, яку, можливо, можна виручити за майно, який може й не здійснитися.

При цьому, на розсуд ліквідатора відноситься обрання подальших способів продажу майна (проводити повторний, другий повторний продаж майна у складі цілісного майнового комплексу, а далі перейти до продажу майна з першого, повторного та другого аукціонів з продажу майна окремими лотами, чи одразу перейти до продажу майна окремими лотами). Відтак, ліквідатор може продовжити продаж майна цілісним майновим комплексом із застосуванням продажу з першого та другого повторного аукціонів, відповідно до ст. 66 Закону про банкрутство, якщо дійде висновку, що такий продаж дозволить йому отримати найвищу ціну, або перейти до продажу майна частинами (лотами), якщо така реалізація буде обґрунтована можливістю отримання сумарно вищої ціни за ліквідаційні активи боржника, допоможе прискорити хід ліквідаційної процедури, строки якої обмежено законодавцем до 1 року та буде більш ефективною на предмет відновлення бізнесу майбутніми власниками (Висновок про застосування норми права викладений у постанові Верховного Суду у складі Судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 21.06.2018 у справі № 914/701/17 та у постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 19.07.2018 у справі № 910/7266/14).

Як було встановлено судами попередніх інстанцій, продаж спірного майна здійснювався лотами №№1-10.

При цьому, судами першої та апеляційної інстанцій не було досліджено та в оскаржених судових рішеннях не наведено, проведення аукціону з продажу майна боржника цілісним майновим комплексом за сукупною вартістю визнаних вимог кредиторів,  на підставі чого було визначено початкову вартість майна після його поділу на окремі лоти. Крім того, судами також не було надано правової оцінки діям ліквідатора з поділу ЦМК на лоти, чи  є така реалізація обґрунтованою, чи відповідає меті ліквідаційної процедури та аукціону по суті (продаж майна за найвищою ціною).

Ст. 129 Конституції України визначено принципи рівності усіх учасників процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості як одні з основних засад судочинства. Отже, будь-яке рішення господарського суду повинно прийматися з дотриманням цих принципів, які виражені також у статтях ГПК України. Принцип рівності перед законом і судом в процесуальному аспекті означає рівність суб'єктивних процесуальних прав усіх учасників судового процесу незалежно від їх особистих якостей (правового статусу, майнового стану), визначення процесуального становища учасників судочинства тільки процесуальним законодавством і ніяким іншим, визначення процесуального порядку розгляду справ певною процесуальною формою. В матеріальному аспекті принцип рівності повинен розумітися таким чином, що до всіх учасників процесу матеріальний закон має застосовуватися однаково (право є застосуванням рівного масштабу до різних осіб).

Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов'язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.

Згідно ст. 50 ГПК України, якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов'язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

Учасниками у справі про банкрутство є сторони, забезпечені кредитори, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство (ст. 1 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом").

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За приписами ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зі ст. ст. 319, 321 ЦК України, власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд; право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Ст. 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Враховуючи, що відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на конкретні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав чи у який передбачений законом спосіб скаржник набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту ст. 328 ЦК України, якою передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

Поряд з цим, суди попередніх інстанцій вищенаведеного не врахували та не дослідили чи зачіпає або порушує оскаржений аукціон права та інтереси третіх осіб, які вважають себе власниками спірного майна. Крім того, встановивши наявність інвестиційних угод, укладених з фізичними особами, суди попередніх інстанцій не дослідили чи впливають (стосуються) результати розгляду заяви про визнання результатів аукціону недійсними на права та інтереси таких осіб, чи не порушують їх прав власності. Тобто, судами не було встановлено належний суб'єктний склад учасників під час розгляду питання щодо визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника ЗАТ.

Крім того, господарськими судами не враховано, що наслідком визнання результатів аукціону, оформленого договору купівлі-продажу недійсними, є повернення проданого майна до ліквідаційної маси.

2. Належним способом захисту прав та законних інтересів особи, яка не була учасником провадження у справі про банкрутство, але вважає, що їх було порушено під час провадження у справі про банкрутство у разі її припинення за результатами завершення повного циклу процедур, є апеляційне, касаційне оскарження або перегляд за нововиявленими обставинами процесуального рішення про затвердження ліквідаційного звіту, ліквідаційного балансу банкрута та припинення боржника та провадження у справі (постанова від 25.02.2019 у справі №906/864/17)

Змінюючи мотивувальну частину постанови апеляційного господарського суду та залишаючи без змін її резолютивну частину про скасування рішення місцевого господарського суду та закриття провадження у справі, Верховний Суд виходив з такого.

У цій справі, ПАТ звернулося з позовом про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна ВАТ у ліквідаційній процедурі та договору купівлі - продажу права вимоги, укладеного за результатами цього аукціону, до господарського суду в позовному провадженні, в порядку норм Господарського процесуального кодексу України. 

В силу Закону про банкрутство (ст. ст. 10, 44, 55 Закону про банкрутство) спори, що виникають при проведенні та виконанні результатів аукціонів, у тому числі про визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна, розглядаються в межах провадження у справі про банкрутство.

Господарський суд вирішує у межах провадження у справі про банкрутство спори, безпосередньо пов'язані із здійсненням провадження в такій справі, в тому числі про: визнання недійсними правочинів, вчинених керуючим санацією (ліквідатором); визнання права власності на майно боржника; оскарження результатів аукціону з продажу майна боржника. Положення Закону про банкрутство врегульовують, у тому числі, питання правовідносин, що виникають під час продажу майна боржника під час провадження по справі про банкрутство, а також підстави для визнання угод, укладених боржником, недійсними, порядок розподілу грошових коштів, отриманих від реалізації майна.

Порядок продажу майна боржника, розподіл коштів, врегульований Законом про банкрутство, відтак спори, безпосередньо пов'язані із здійсненням провадження в цій справі розглядаються у межах провадження у справі про банкрутство за правилами господарського процесу.

Така правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 635/6730/15-ц.

Спір, що стосується наслідків реалізації майна боржника, не підлягає вирішенню судом в порядку окремого позовного провадження, а повинен розглядатись в межах справи про банкрутство, з метою реалізації принципу судового нагляду у відносинах неплатоспроможності та банкрутства задля більш ефективного захисту прав та законних інтересів кредиторів. Така ж правова позиція наведена Верховним Судом у постанові  від 19.06.2018 у справі № 908/4057/14.

Тобто, приписи Закону про банкрутство щодо розгляду заяв про визнання результатів аукціону недійсними лише в межах справи про банкрутство є імперативними.

Оскаржений аукціон був проведений на виконання приписів і в порядку, встановленому Законом про банкрутство у межах справи про банкрутство ВАТ.

Законом про банкрутство передбачена певна сукупність дій, яку необхідно вчинити ліквідатору в ході ліквідаційної процедури та перелік додатків, які додаються до звіту ліквідатора і є предметом дослідження в судовому засіданні за підсумками ліквідаційної процедури, що проводиться за участю кредиторів (комітету кредиторів); подання звіту та ліквідаційного балансу здійснюється ліквідатором за наслідком всіх проведених ним дій в ході ліквідаційної процедури. Обов'язком ліквідатора є здійснення всієї повноти заходів спрямованих на виявлення активів боржника, при цьому ні у кого не повинен виникати обґрунтований сумнів, щодо їх належного здійснення (принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі).

Аналіз наведених законодавчих положень дає підстави для висновку про те, що саме після завершення всіх, передбачених Законом про банкрутство дій щодо здійснення ліквідаційної процедури, а також після розгляду усіх скарг та майнових спорів, зокрема і спорів про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, суд переходить до розгляду звіту та ліквідаційного балансу. Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 08.05.2018 у справі № 915/112/15.

Господарський суд після заслуховування звіту ліквідатора та думки членів комітету кредиторів або окремих кредиторів виносить ухвалу про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу.

Якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна, господарський суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи - банкрута.

Так, ухвалою місцевого господарського суду у справі  про банкрутство ВАТ, серед іншого, затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс ВАТ; ліквідовано юридичну особу - ВАТ; припинено повноваження ліквідатора ВАТ; провадження у справі припинено. 

Отже, провадження у справі про банкрутство ВАТ припинено у зв'язку з повним завершенням процедур як відновлення платоспроможності боржника, так і його ліквідації як юридичної особи.

У разі припинення провадження у справі про банкрутство повним завершенням усіх процедур, затвердженням звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу банкрута, та припиненням боржника як юридичної особи (суб'єкта господарювання), всі процедурні інструменти, можливість застосування яких передбачена Законом про банкрутство, є вичерпаними, а боржник має вважатися таким, грошові та інші зобов’язання якого врегульовані.

Підсумовуючи наведене вище, а також позицію Судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у цій справі, слід дійти висновку, що належним способом захисту прав та законних інтересів особи, яка не була учасником провадження у справі про банкрутство але вважає, що їх було порушено під час провадження у справі про банкрутство, у разі її припинення за результатами завершення повного циклу процедур, є апеляційне, касаційне оскарження або перегляд за нововиявленими обставинами процесуального рішення з затвердження ліквідаційного звіту та ліквідаційного балансу банкрута та, як наслідок, припинення боржника та провадження у справі.  

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Андрей Костин о судебной реформе, ВККС, международных экспертах и адвокатской монополии
Loading...
Сегодня день рождения празднуют
  • Валентина Луганская
    Валентина Луганская
    судья Луганского апелляционного суда
  • Леся Федорак
    Леся Федорак
    судья Высшего антикоррупционного суда
  • Зоя Плеханова
    Зоя Плеханова
    судья Закарпатского окружного административного суда
загрузка...