Що робити, якщо недостовірна інформація поширюється через веб-сайти, які не є ЗМІ

ЄСПЛ 14 травня 2019 року визнав неприйнятною як очевидно необґрунтовану заяву у справі «Mykola Vasylyovych NEDILENKO and Ivan Volodymyrovych KOGUT against Ukraine».

Заявники намагались подати дифамаційні позови проти інтернет-ресурсів, таких як proUa.ua та vlasti.net, на яких були опубліковані статті негативного характеру.

Проте їхні позови не було прийнято судами з тих підстав, що вони не вжили заходів для визначення власників сайтів, авторів статей та їхні адреси.

У заявників виникло питання про доступ до правосуддя по ст. 6 Конвенції, але Суд, вивчивши ситуацію з погляду ст. 8 Конвенції, погодився з урядом, що заявникам були доступні досить прості кроки (звернутись до адміністраторів сайту або до UNIC, утримувача імен домену UA) для отримання відповідної інформації, яких вони не зробили.

По суті ЄСПЛ опосередковано вказав скаржникам на те, що вони не зібрали належним чином всі докази порушення прав. Іншими словами, провина у цій справі покладалася не на державу.

У чому полягають проблеми спростування поширеної недостовірної інформації, розбиралася «Судово-юридична газета».

Справи про спростування недостовірної інформації є одними з найчисельніших категорій судових справ. Реєстр судових рішень містить понад 13 000 судових проваджень. Такі справи розглядаються у цивільному та господарському процесах, фігурують в кримінальних провадженнях та справах про адміністративні правопорушення.

Щодо юридичних осіб, поширення щодо них недостовірної інформації за своєю природою є складовою поняття «дискредитація» (стаття 34 Господарського кодексу України). Підприємства мають ще один орган захисту — Антимонопольний комітет (стаття 256 ГКУ).

Проблема ідентифікації поширювача інформації

Верховний Суд у справі № 910/17819/17 зауважив, що належними відповідачами у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен встановити та зазначити в позовній заяві.

Якщо недостовірна інформація, що ганьбить гідність, честь чи ділову репутацію, розміщена в мережі Інтернет на інформаційному ресурсі, зареєстрованому в установленому законом порядку як засіб масової інформації, при розгляді відповідних позовів судам слід керуватися нормами, що регулюють діяльність засобів масової інформації.

Якщо автор поширеної інформації невідомий, або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною, а доступ до сайту — вільним, належним відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.

Отже, при поширенні інформації в Інтернеті потерпілі стикаються з проблемою доведення того, що її поширювачем є певна особа. Найчастіше всього трапляються випадки, коли автор поширеної інформації невідомий.

Для притягнення такої особи до відповідальності її треба спочатку знайти та ідентифікувати, а потім ще й довести, що саме ця особа повинна відповідати.

Враховуючи приналежність більшості найпопулярніших соціальних мереж в Україні (Вконтакте, Одноклассники, Facebook, Instagram) до закордонного Інтернет-сегменту, можливість встановлення особи порушника та притягнення його до відповідальності ускладнюється.

У такому випадку належним відповідачем вважається власник веб-сайту, на якому розміщений інформаційний матеріал. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності (ст. 302 Цивільного Кодексу).

Дані власника веб-сайту можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.

Як боротися с поширенням недостовірної інформації

Якщо особу власника сайту або поширювача встановити не вдалося, суд вправі за заявою зацікавленої особи встановити факт недостовірності поширеної інформації та спростувати її в порядку окремого провадження. Така заява розглядається за правилами, визначеними розділом IV ЦПК.

У разі доведеності обставин, на які посилається заявник, суд лише констатує факт, що поширена інформація є неправдивою, та спростовує її. При цьому тягар доказування недостовірності поширеної інформації покладається на заявника, який несе витрати, пов'язані з її спростуванням.

Якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження особа, яка поширила інформацію, щодо якої виник спір, стане відомою, то відповідно до положень частини шостої статті 235 ЦПК суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює зацікавленим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Для звернення до суду про спростування недостовірної інформації, розміщеної у засобах масової інформації, встановлена спеціальна позовна давність строком в один рік (стаття 258 ЦК).

Цивільний кодекс України вказує на ще один спосіб захисту порушених прав. Він передбачений статтею 278 ЦК «Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права»:

«1. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити розповсюдження відповідної інформації.

2. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене в номері (випуску) газети, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, — вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення».

Не надто багато, але цією нормою позивачі все ж таки користуються.

Господарський суд міста Києва у справі № 910/6647/18 зобов'язав Товариство з обмеженою відповідальністю протягом 10 (десяти) календарних днів з дня набрання законної сили рішенням суду видалити з веб-сайту інформаційні матеріали.

У справі № 758/7569/14-ц Подільський районний суд міста Києва зобов'язав Товариство з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія «1+1» вилучити з свого офіційного інтернет-сайту відео-сюжет, що містився у випуску «ІНФОРМАЦІЯ_1» року телепередачі «Гроші» під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2» з 21 хвилини 12 секунд до 23 хвилини 39 секунд, про особисте життя ОСОБА_1.

Шевченківський районний суд м. Києва у справі № 761/44774/17 зобов'язав Приватне акціонерне товариство видалити з веб-сайту статтю під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_4» та посилання на відео «ІНФОРМАЦІЯ_2» (https: ІНФОРМАЦІЯ_5).

У деяких випадках потерпілі намагаються будь-якими способами заблокувати роботу Інтернет-ресурсів, які поширюють недостовірну інформацію, але ця процедура ускладнена відсутністю у законодавстві відповідної процедури, наявністю дзеркальних сайтів, їх територіальним знаходженням, обмеженими можливостями Інтернет-провайдерів впливати на глобальну мережу.

Одним зі способів блокування стали судові ухвали про забезпечення позову (у цивільних справах) або про арешт майна (у кримінальних справах).

Так, суддя Деснянського районного суду м. Києва у справі № 2-1346/12 тимчасово зупинив роботу веб-сайту в мережі Інтернет до моменту винесення судового рішення по цивільній справі за позовом про захист честі, гідності, ділової репутації.

Суддя Трускавецького міського суду у справі № 457/349/18 заборонив розповсюдження інформації на сайтах Mmgp.ru, ScamQuestra.com та Prochukhan.org шляхом заборони суб'єктам господарювання в сфері телекомунікацій забезпечувати доступ користувачам Internet на території України до зазначених сайтів.

20.03.2018 року слідчий суддя Голосіївського районного суду м. Києва у справі № 752/4117/17 наклав арешт на майнові права інтелектуальної власності, які виникають у користувачів мережі Інтернет при використанні веб-ресурсу з ідентичною IP-адресою, шляхом зобов'язання Інтернет-провайдерів, що здійснюють діяльність на території України, які відповідно до частини 2 статті 42 Закону України «Про телекомунікації» включені до реєстру операторів, провайдерів телекомунікацій, перелік яких міститься на офіційному веб-сайті Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації, закрити до них доступ.

Аналогічна ухвала винесена Печерським районним судом м. Києва у справі № 757/33556/18-к.

23 липня 2018 року слідчий суддя Печерського районного суду м. Києва у справі № 757/35677/18-к  вчинив інакше, а саме: наклав арешт на майнові права інтелектуальної власності — доменне ім'я веб-ресурсу, шляхом зобов'язання надіслати відповідну команду до «Реєстру доменної зони» та унеможливити використання в будь-який спосіб негайно і до дати фактичного видалення домену з відповідного Реєстру згідно «Регламенту публічного домену».

Аналогічна ухвала була винесена слідчим суддею Вінницького міського суду Вінницької області у справі 127/952/19.

Помилки при зверненні до суду

Судова практика виявила найбільш поширені типові помилки, яких припускаються позивачі у таких справах:

• недоведення того факту, що поширена недостовірна інформація завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам або перешкоджає повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право;

• посилання на повідомлення, які містять оціночні судження, стверджуючи, що це фактичні дані, які підлягають спростуванню;

• вибір неналежного способу захисту, а саме зобов’язання відповідача публічно вибачитися;

• непідтвердження заподіяння моральної шкоди.

На одну з типових помилок, яка впливає на задоволення позовних вимог, вказав Тростянецький районний суд Сумської області у справі № 592/5496/16-ц:

«Захисту в судовому порядку підлягає вже порушене право, а не те, яке може бути порушено в майбутньому, і щодо якого невідомо, буде воно порушено чи ні. Таким чином, оскільки вимога позивача про заборону ОСОБА_3 в подальшому поширювати про позивача будь-яку недостовірну інформацію будь-яким особам у будь-який спосіб спрямована на майбутнє і не стосується вже порушених на цей час прав позивача, позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають».

Крім того, суди критично ставляться до характеру поширеної інформації і намагаються з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, або оціночним судженням.

Проблема виникла через частину другу статті 47-1 Закону України «Про інформацію», яка визнає оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критику, оцінку дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Захист оціночних суджень не є предметом судового захисту.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії» зазначено, що необхідно розрізняти факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

 Вишгородський районний суд Київської області звернув увагу на таку статистику:

• позовні заяви з вимогами про визнання поширеної інформації недостовірною в більшості випадків мали лише оціночні судження;
• у більшості випадків мала місце низька доведеність обставин, на які посилались позивачі.

Також ми розбиралися, як і для чого українські суди блокують сайти в Інтернеті.