Звільнення працівника у період непрацездатності: Велика Палата ВС відступила від попередніх висновків

Велика Палата Верховного Суду у справі № 205/4196/18 відступила від правового висновку Верховного Суду України щодо застосування положень частини третьої статті 40 КЗпП України, визначивши, що «гарантія, передбачена частиною третьою статті 40 КЗпП України щодо неможливості звільнення у період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці, поширюється на випадки припинення трудового договору (договору контракту) з працівником за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, тобто з підстав, передбачених контрактом».

 У разі порушення цієї гарантії негативні наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення працівника, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки).

Велика Палата ВС зазначила, що спір між звільненим із посади керівником юридичної особи (її виконавчого органу) та цією юридичною особою, її власником (органом, уповноваженим здійснювати від імені власника управління такою особою) щодо законності розірвання з ним трудового договору з підстав, передбачених КЗпП України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України (припинення повноважень органом управління юридичної особи), підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

А спір щодо оскарження керівником юридичної особи (її виконавчого органу), відстороненим від посади або повноваження якого припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, законності дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого відсторонення або припинення повноважень (звільнення) підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Позивач вказував на незаконність його звільнення під час тимчасової непрацездатності. Суди встановили, що таке звільнення справді було під час означеної непрацездатності. Але суд апеляційної інстанції, врахувавши висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12, констатував, що на позивача не поширюється гарантія неможливості звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності, оскільки він звільнений не з ініціативи власника або уповноваженого ним органу на підставі статей 40 і 41 КЗпП України, а за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України з підстав, передбачених контрактом.

Велика Палата Верховного Суду з цим висновком апеляційного суду не погодилася. Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 статті 40 КЗпП України, тобто через нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців поспіль внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні), а також у період перебування працівника у відпустці (перше речення частини третьої статті 40 КЗпП України).

4 вересня 2019 року КСУ ухвалив рішення № 6-р(ІІ)/2019 у справі № 3-425/2018(6960/18) за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України. У цьому рішенні КСУ, зокрема, вказав, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини (абзац п’ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення). Оскільки позивач звільнений відповідно до вимог пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України, а суд апеляційної інстанції встановив факти порушення позивачем умов контракту, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для його поновлення на роботі.

Наслідки порушення гарантії, визначеної у першому реченні частини третьої статті 40 КЗпП України, у цьому випадку слід усунути шляхом зміни дати звільнення позивача.

Таким чином, з метою узгодження практики застосування частини третьої статті 40 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду України від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12 і від 23 січня 2013 року у справі № 6-127цс12, а також від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульованого у постанові від 16 березня 2020 року у справі № 640/10761/14-ц.

Велика Палата Верховного Суду наголосила, що гарантія частини третьої статті 40 КЗпП України поширюється на випадки припинення контракту з працівником за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України. А у разі порушення цієї гарантії негативні наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення позивача, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки).

Велика Палата Верховного Суду визнала, що суди неправильно застосували норми матеріального права, а тому касаційну скаргу слід задовольнити частково.

Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що роботодавець не може в односторонньому порядку змінювати строки попередження при звільненні працівника за власним бажанням.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.