Банк не міг стягувати плату за управління кредитом, адже такі дії не є банківською послугою, яку замовив позичальник – ВП ВС

У 2005 році позивач узяв у банку кредит, а в 2017 році звернувся з позовом про визнання недійсними умов кредитного договору про встановлення додаткової плати за управління кредитом та про надання кредиту в іноземній валюті. Також просив суд визнати дії банку зі стягнення плати за управління кредитом неправомірними та зобов’язати його перерахувати заборгованість позивача. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Апеляційний суд із цим рішенням загалом погодився, але змінив мотиви суду першої інстанції, застосувавши ті приписи Закону України «Про захист прав споживачів» (Закон), які були чинними на момент укладення кредитного договору. Про це йдеться на оофіційному сайті ВС.

Розглядаючи касаційну скаргу позивача, Велика Палата Верховного Суду вирішила, зокрема, два питання. Перше – чи є недійсною (нікчемною) умова укладеного до 13 січня 2006 року кредитного договору про встановлення додаткової плати (комісії) за управління кредитом. Виснувала, що означена умова кредитного договору є оспорюваною. З приводу того, чи є ефективним способом захисту прав позивача вимога про зобов’язання банку перерахувати кредитну заборгованість, ВП ВС вирішила, що така вимога є вимогою про примусове виконання обов’язку в натурі й ефективним способом захисту в спірних правовідносинах.

Суди встановили, що в кредитному договорі сторони погодили плату за управління кредитом, яку позичальник мав вносити щомісячно протягом усього строку користування кредитними коштами з розрахунку 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом (без урахування розміру процентів, які позичальник мав сплатити банку). Велика Палата ВС констатувала, що цю умову договору слід визнати недійсною.

Вказана умова є оспорюваною згідно з ч. 1 ст. 21 Закону (у редакції, чинній на час укладення договору) та ч. 3 ст. 215 ЦК України. По-перше, банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг (ч. 3 ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). По-друге, умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними (речення перше ч. 1 ст. 21 Закону в редакції, чинній до 13 січня 2006 року). Крім того, за змістом припису ч. 1 ст. 509 ЦК України (в редакції, чинній на час укладення кредитного договору), об’єктом зобов’язання не можуть бути лише дії, які одна зі сторін вчиняє на власну користь.

ВП ВС зазначила, що банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов’язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.

З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов’язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.

ВП ВС зауважила, що немає підстав вважати умову конкретного кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом нікчемною ані з огляду на приписи ст. 21 Закону в редакції, чинній на час укладення цього договору, ані з огляду на приписи ст. 228 ЦК України. Така умова є недійсною як оспорювана.

З огляду на висновки, сформульовані в цій постанові, для забезпечення єдності судової практики щодо вирішення питань дійсності (оспорюваності, нікчемності) умов про плату (комісію, інші подібні платежі) за управління кредитом (обслуговування кредиту, розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку тощо) у кредитних договорах, укладених до 13 січня 2006 року, ВП ВС відступила від низки висновків, які сформулював Верховний Суд, а саме: а) про нікчемність умови про додаткову сплату позичальником на користь банку комісії за розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку; б) про відповідність вимогам законодавства умов укладених у 2005 році кредитних договорів стосовно щомісячної комісії за розрахунково-касове обслуговування, комісій за користування та за управління кредитом і необхідність урахування для встановлення дійсності цих умов поведінки позичальників, які були ознайомлені з такими умовами, підписали відповідні договори та тривалий час їх виконували (справи № 667/10018/15-ц, № 718/194/17, № 727/557/16-ц, № 442/475/17).

Також Велика Палата ВС висловилася щодо ефективності вимоги про зобов’язання банку перерахувати кредитну заборгованість. Відповідно до звичаїв ділового обороту в кредитних правовідносинах саме банк або інша фінансова установа розраховує заборгованість. Хоча такі дії кредитор вчиняє на власну користь, їх невчинення зумовлює стан юридичної невизначеності, неможливість припинення боржником зобов’язання виконанням, проведеним належним чином, за відсутності інформації про дійсну суму його заборгованості. Тому боржник може вимагати належного розрахунку заборгованості, а кредитор повинен виконати такий обов’язок (п. 5 ч. 1 ст. 16 ЦК України) задля задоволення інтересу боржника в юридичній визначеності. Задоволення вимоги боржника зобов’язати кредитора перерахувати заборгованість за договором (аналогічно, як і списати якусь її частину, якої стосується спір) може бути способом захисту права боржника на мирне володіння майном.

За результатами розгляду справи Велика Палата ВС скасувала рішення судів у частині відмови в задоволенні вимог про визнання недійсним п. 1.3.2 кредитного договору і зобов’язання перерахувати заборгованість за цим договором та ухвалила нове рішення – про задоволення вказаних вимог. Судові рішення в частині відмови в задоволенні вимоги про визнання неправомірними дій банку щодо стягнення плати за управління кредитом змінила та виклала їх у редакції цієї постанови, у решті – залишила без змін.

Постанова Великої Палати ВС від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) – за посиланням.

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.