Велика Палата Верховного Суду направила на повторний розгляд справу екс-судді КСУ Михайла Колоса після рішення ЄСПЛ

Велика Палата Верховного Суду 21 вересня 2023 року переглянула після рішення Європейського суду з прав людини справу колишнього судді Конституційного Суду України Михайла Колоса (справа № 21-67а15).

Нагадаємо,12 січня 2023 року Європейський суд з прав людини опублікував своє Рішення у справі «Овчаренко і Колос проти України» (заяви 27276/15 та 33692/15).

В'ячеслав Овчаренко та Михайло Колос – колишні судді КСУ. Вони звернулися до ЄСПЛ у липні 2015 року. Справа стосувалася їх звільнення з посад за участь в ухваленні рішення, яким відновили попередню редакцію Конституції.

Так, у грудні 2004 року Верховна Рада внесла зміни до Конституції, які, крім усього іншого, посилили роль парламенту та послабили повноваження Президента у політичній системі.

30 вересня 2010 року КСУ ухвалив рішення про визнання неконституційними поправок 2004 року до Конституції. КСУ заявив, що ці поправки недійсні з моменту винесення його рішення, і дія попередньої редакції Конституції була відновлена.

Після Революції Гідності, 21 лютого 2014 року, парламент проголосував за повернення до Конституції у редакції 2004 року.

А 24 лютого 2014 року парламент прийняв постанову «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді». Цією постановою парламент звільнив за порушення присяги суддів КСУ, які були призначені відповідно до квоти парламенту, зокрема Колоса та Овчаренка.

В обґрунтування парламент заявив, що 30 вересня 2010 року КСУ вніс зміни до Конституції у неконституційний спосіб, а судді КСУ, які ухвалили вищезгадане рішення, порушили свої обов'язки щодо забезпечення верховенства Конституції та захисту конституційного ладу.

Згодом Колос та Овчаренко, посилаючись на статті 6 (право на справедливий суд), 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) та 18 Конвенції, подали заяви до ЄСПЛ. Вони вважали, що їх звільнення було необґрунтованим, і стверджували, що за ним стояв прихований мотив.

ЄСПЛ у своєму Рішенні визначив, що при звільненні Колоса та Овчаренка мало місце порушення статті 8 Конвенції і пункту 1 статті 6 щодо права на незалежний і безсторонній суд та права на вмотивоване судове рішення.

Що стосується обставин судових оскаржень в національних судах, то 5 березня 2014 року Михайло Колос звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом до Верховної Ради, у якому просив визнати незаконною та скасувати Постанову Верховної Ради «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» від 24 лютого 2014 року в частині звільнення його з КСУ за порушення присяги.

ВАСУ постановою від 26 січня 2015 року у задоволенні позову відмовив. Згодом відмовив у перегляді цієї постанови і Верховний Суд України.

Європейський суд з прав людини у згаданій справі «Овчаренко та Колос проти України», проаналізувавши зміни в національному законодавстві, які відбулися після ухвалення рішення у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), вказав, що не вбачає внесення жодних законодавчих змін, які могли б вважатися покращенням передбачуваності в питанні поведінки судді, яка становить «порушення присяги» згідно з українським законодавством. Уряд також не посилався на відповідну практику, яка могла б посприяти вирішенню питання у зв`язку з цим.

У пунктах 101,103, 104 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, що не може не наголосити на важливості чіткої та передбачуваної нормативно-правової бази щодо імунітету суддів та їхньої відповідальності для цілей забезпечення незалежності суддів. Суд послався на порівняльно-правове дослідження і міжнародні стандарти щодо незалежності суддів та вважав загалом, що відповідальність судді за зміст судової діяльності є дуже делікатним питанням, яке вимагає розмежування спірного тлумачення або застосування закону, з одного боку, та рішення чи заходу, які виявляють, наприклад, серйозне й грубе порушення закону, свавілля, серйозне спотворення фактів або очевидну відсутність законних підстав для судового заходу, з іншого. Лише остання зазначена поведінка може становити асtus reus таких кримінальних правопорушень. Крім того, справи про відповідальність судді вимагають розгляду суб`єктивної сторони стверджуваної неправомірної поведінки. Слід розрізняти добросовісну судову помилку від недобросовісного проступку судді. Суд взяв до уваги відповідні принципи, розроблені в Рекомендації Комітету міністрів, і зазначив, що в таких справах необхідно здійснити спеціальний аналіз mens rea кожного окремого судді для встановлення індивідуального суб`єктивного аспекту такої поведінки.

У пункті 106 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ констатував, що максимальна обережність і детальне обґрунтування мають особливо важливе значення у зв`язку зі звільненням суддів Конституційного Суду України та за обставин, коли рішення про їхнє звільнення ухвалює парламент. Отже, недостатня чіткість законодавства щодо звільнення суддів Конституційного Суду України, а також його застосування парламентом і судами без детального правового обґрунтування, зокрема, складових елементів «порушення присяги» згідно із чинним законодавством складно узгодити із самою метою, яку переслідує покарання за порушення присяги, - збереження віри у верховенство права.

У пункті 108 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ також зазначив, що відсутність чіткості та детальних пояснень стосовно описаних обставин призвела до юридичної невизначеності, яка є неприйнятною, особливо коли йдеться про термін перебування на посаді суддів у суді, який відіграє ключову роль у підтримці верховенства права та демократії. Хоча зрозуміло, що практика з питання стосовно сутності «порушення присяги» судді Конституційного Суду України цілком природно може бути обмеженою, особливо в такій новій демократичній державі, як Україна, вимоги щодо юридичної визначеності слід розглядати як такі, які вимагають особливо чіткої юридичної аргументації з урахуванням усього чинного законодавства та його основних принципів під час застосування такого поняття, як «порушення присяги», яке не застосовувалося до суддів Конституційного Суду України до оскаржуваних подій. За відсутності дуже детального та чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги» у зв`язку з діями, які, як стверджується, вчинили заявники, національні органи влади скористалися своїми дискреційними повноваженнями в такий спосіб, який підірвав юридичну визначеність, а тому суперечив вимозі законності для цілей статті 8 Конвенції.

ЄСПЛ також наголосив, що пам`ятає конкретний контекст звільнення заявників. Масові народні протести та насильницькі події, які призвели до позачергової зміни державної влади в Україні, мали вплинути на рішення, ухвалені Верховною Радою України в той період. Проте Суд зауважив, що йому не було надано доказів, що Верховна Рада України мала діяти в умовах крайньої необхідності у зв`язку із цим конкретним питанням, і в будь- якому випадку суди, які розглядали це питання, мали достатньо часу для належного розгляду справ заявників під час подальшого судового перегляду. Отже, загальна ситуація, яка існувала на момент звільнення заявників Верховною Радою України, не виправдовувала недотримання органами державної влади основних вимог Конвенції щодо законності та передбачуваності.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

ВП ВС вказала у постанові наступне.

ЄСПЛ у рішенні у справі «Овчаренко і Колос проти України» постановив порушення статті 8 Конвенції. Пунктом 1 статті 8 Конвенції визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2 статті 8 Конвенції).

У рішенні у справі «Овчаренко і Колос проти України» ЄСПЛ визнав застосовність статті 8 Конвенції, оскільки трудові спори per se не виключаються зі сфери «приватного життя» у розумінні статті 8 Конвенції. Існують певні типові аспекти приватного життя, на які можуть вплинути такі спори внаслідок звільнення, пониження, відмови у доступі до професії або застосування інших подібних несприятливих заходів. До цих аспектів входить (і) «внутрішнє коло» заявника, (іі) можливість заявника встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми та (ііі) соціальна і професійна репутація заявника. У таких спорах існують два напрямки, за якими, як правило, виникають питання, пов`язані з приватним життям: або через підстави вжиття оскаржуваного заходу (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на підставах), або, у деяких справах, через наслідки для приватного життя (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на наслідках) (див. рішення у справі «Денісов проти України» [ВП] (Denisov v. Ukraine) [GC], заява № 76639/11, пункт 115, від 25 вересня 2018 року). Під час застосування підходу, заснованого на наслідках, Суд визнає застосовність статті 8 Конвенції лише за умови, якщо ці наслідки є дуже серйозними та значною мірою впливають на приватне життя заявника (там само, пункт 116).

У цій справі підстави для звільнення заявників суворо обмежувалися виконанням ними суддівських функцій і жодним чином не стосувалися їхнього приватного життя. Окрім того, заявники справді розглядали оскаржувані події як свавільний та політично вмотивований напад на Конституційний Суд України як на інституцію, тобто як питання, не пов`язане з їхнім правом на повагу до приватного життя. Однак вони також стверджували, що їхнє звільнення за «порушення присяги» мало значні негативні наслідки для їхньої репутації. За їхнім переконанням, це призвело до негативних фінансових наслідків. Розглянувши ці твердження, Суд виснував, що звільнення заявників справді мало значний вплив на їхнє внутрішнє коло з огляду на подальші матеріальні збитки та вплив на їхню репутацію, оскільки підстава для звільнення - «порушення присяги» - безпосередньо стосувалася їхньої особистої недоторканності та професійної компетентності. Суд вважає, що спірний захід значною мірою вплинув на приватне життя заявників, а тому підпадає під сферу дії статті 8 Конвенції (див. для порівняння та в якості протилежного прикладу згадане рішення у справі «Денісов проти України» (Denisov v. Ukraine), пункти 122 і 129). З цього випливає, що стаття 8 Конвенції є застосовною.

Суд також вважав, що скарги за статтею 8 Конвенції не можуть бути відхилені як явно необґрунтовані у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції і не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнанні прийнятними.

ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» наголосив, що пам`ятає конкретний контекст звільнення заявників. Масові народні протести та насильницькі події, які призвели до позачергової зміни державної влади в Україні, мали вплинути на рішення, ухвалені Верховною Радою України в той період. Проте Суд зауважив, що йому не було надано доказів, що Верховна Рада України мала діяти в умовах крайньої необхідності у зв`язку із цим конкретним питанням, і в будь- якому випадку суди, які розглядали це питання, мали достатньо часу для належного розгляду справ заявників під час подальшого судового перегляду. Отже, загальна ситуація, яка існувала на момент звільнення заявників Верховною Радою України, не виправдовувала недотримання органами державної влади основних вимог Конвенції щодо законності та передбачуваності.

Крім того, ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» постановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявника на вмотивоване рішення у його справі.

Відповідна частина пункту 1 статті 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

ЄСПЛ зазначив, що скарга, зокрема, Михайла Колоса за пунктом 1 статті 6 Конвенції не є явно необґрунтованою в розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнанні прийнятною.

Заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що пов`язані з їхнім звільненням справи не були розглянуті «незалежним і безстороннім судом». Вони також скаржилися, що їхні справи не розглянув «суд, встановлений законом»; не була дотримана встановлена на національному рівні процедура, яка передбачала попередній розгляд питання Конституційним Судом України; їм не було дозволено брати ефективну участь у розгляді їхніх справ; не було забезпечено їхнього права на ухвалення вмотивованого рішення; і не було дотримано принципу юридичної визначеності, оскільки не існувало строку для притягнення до відповідальності за «порушення присяги».

За висновком ЄСПЛ з огляду на принцип, згідно з яким Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними, право на справедливий суд не може вважатися ефективним, якщо клопотання та зауваження сторін не будуть справді «заслухані», тобто належним чином розглянуті судом. У рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином наведені підстави, на яких вони ґрунтуються. Цей обов`язок обґрунтовувати рішення не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий скаржником, а передбачає, що сторони судового провадження можуть розраховувати на отримання конкретної та чіткої відповіді на аргументи, які є вирішальними для результату цього провадження. Ступінь застосування цього обов`язку обґрунтовувати рішення може змінюватися залежно від характеру рішення та має визначатися з огляду на обставини справи (див. рішення у справі «Мазахір Джафаров проти Азербайджану» (Mazahir Jafarov v. Azerbaijan), заява № 39331/09, пункти 34 і 35, від 02 квітня 2020 року з подальшими посиланнями).

У цій справі Верховна Рада України здійснила розгляд питання, який завершився ухваленням Постанови про звільнення заявників за «порушення присяги». Постанову Верховної Ради України переглянули Вищий адміністративний суд України та Верховний Суд України. Отже, з огляду на межі розгляду скарг заявників Суд має спочатку розглянути, чи були дотримані вимоги «незалежного та безстороннього суду» на етапі ухвалення зазначеної Постанови Верховною Радою України. Потім, якщо ці вимоги не були дотримані на цьому етапі, необхідно встановити, чи усунув розгляд справи національними судами виявлені недоліки.

ЄСПЛ у пунктах 123, 124 з посиланням на практику (див. рішення у справах «Альбер та Ле Конт проти Бельгії» (Albert and Le Compte v. Belgium) від 10 лютого 1983 року, пункт 29, серія А № 58 та «Цфайо проти Сполученого Королівства» (Tsfayo v. The United Kingdom) від 14 листопада 2006 року заява № 60860/00, пункт 42) наголосив на тому, що навіть коли орган, який вирішує спори щодо «прав та обов`язків цивільного характеру», не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції за певними аспектами, відсутність порушення Конвенції може бути встановлена за умови, якщо провадження в цьому органі «в подальшому підлягає контролю судовим органом, який має повну юрисдикцію та забезпечує гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції». У своїй практиці Суд наголосив на автономному визначенні вимоги «повної юрисдикції». Він також визначив критерії, згідно з якими має оцінюватися обсяг судового розгляду. По-перше, у випадку спорів щодо «прав та обов`язків цивільного характеру» суд повинен мати юрисдикцію для розгляду всіх питань факту та права, які стосуються поданого до нього спору. По-друге, така «повна юрисдикція» означає, що суд мав достатню юрисдикцію у провадженні або забезпечив його належний розгляд. По-третє, щоб оцінити достатність обсягу розгляду, здійсненого національним судом у конкретній справі, необхідно врахувати повноваження відповідного судового органу і такі фактори, як: (а) предмет спору; (b) процесуальні гарантії, які існують в адміністративній процедурі, що підлягає судовому розгляду; (с) метод і обсяг фактичного судового розгляду (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Дахан проти Франції» (Dahan v. France) від 03 листопада 2022 року заява №32314/14, пункт 51).

У пункті 125 у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, що заявники стверджували про неналежність судового розгляду, оскільки національні суди не забезпечили належної процедури, передбаченої на національному рівні, яка, на їхню думку, мала включати попередній розгляд питання Конституційним Судом України, як того вимагав Регламент Конституційного Суду України. У зв`язку із цим Суд у своєму рішенні зазначив, що національні суди достатньою мірою розглянули аргументи заявників і вважали, що Конституційний Суд України не мав повноважень запроваджувати обов`язкову процедуру звільнення його суддів, прийнявши Регламент Конституційного Суду України (див. пункт 28). Оскільки національні суди мають найкращі можливості для тлумачення національного законодавства, завдання Суду полягає не у висловленні думки про правильне тлумачення законодавства України у зв`язку із цим питанням. Крім того, Суд зауважив, що заявники не стверджували, що суди, які переглядали Постанову Верховної Ради України, не були наділені «повною юрисдикцією» для розгляду всіх відповідних питань факту та права. Справді, ніщо не свідчить, що українське законодавство якоюсь мірою обмежувало розгляд, який суди могли здійснювати у справах, подібних до справи заявників.

ЄСПЛ зазначав, що в контексті такого тлумачення національні суди повинні були оцінити надання заявникам достатніх гарантій незалежного та безстороннього розгляду їхніх справ і розглянути всі відповідні питання факту та права, які мали вирішальне значення для результату справи. Зокрема, вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування ними як суддями Конституційного Суду України. Це питання не могло бути проігнороване за умовчанням і вимагало детального вивчення, щоб судовий розгляд міг вважатися «достатнім» для цілей Конвенції. У зв`язку із цим Суд нагадав свої висновки за статтею 8 Конвенції, що національні суди за обставин справ, які вони розглядали, і з огляду на важливість гарантії терміну перебування суддів на посаді для підтримання верховенства права та демократії, мали навести дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею Конституційного Суду України (див. пункти з 95 до 108). Оскільки цього зроблено не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими. За цих обставин Суд не вбачав підстав також розглядати питання, чи підірвало таке недостатнє обґрунтування незалежність і безсторонність національних судів. Він також не вбачав необхідності у розгляді інших процесуальних недоліків, на які скаржилися заявники.

Таким чином, ЄСПЛ констатував, що рішення про звільнення заявника не могло вважатися достатньо обґрунтованими, оскільки установив використання національними органами влади своїх дискреційних повноважень, яке підірвало принцип юридичної визначеності, не було виправдано контекстом масових протестів і позачерговою зміною державної влади, і неналежний судовий розгляд, під час якого не було надано розгорнутої відповіді на ключові питання.

ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявника на вмотивоване рішення, оскільки національні суди не оцінили надання заявнику достатніх гарантій незалежного та безстороннього розгляду його справи, не розглянули всіх відповідних питань факту та права, які мали вирішальне значення для результату справи, не надали детальної відповіді на питання, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, яке обмежувало обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування ними як суддями Конституційного Суду України, не навели достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею Конституційного Суду України.

За цих обставин ЄСПЛ не вбачав підстав також розглядати питання, чи підірвало таке недостатнє обґрунтування незалежність і безсторонність національних судів. Він також не вбачав необхідності в розгляді інших процесуальних недоліків, на які скаржився заявник.

Ураховуючи, що ЄСПЛ зазначив, що національні суди не надали розгорнутої відповіді на ключові питання у справі, не навели достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», не надали оцінки всім обставинам і доводам, які мали значення для правильного вирішення справи, то рішення про звільнення заявників не могло вважатися достатньо обґрунтованими.

Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні.

Заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді. Заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в рішенні системної проблеми та її першопричини.

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (частина друга статті 10 Закону № 3477-IV).

Для цього слід враховувати Рекомендацію № R(2000)2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді коли:

- потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;

- рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що належним заходом індивідуального характеру для відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції, буде повторний розгляд справи судом першої інстанції.

При цьому, оскільки констатовані ЄСПЛ порушення, зокрема, пункту 1 статті 6 Конвенції, що полягали в ненаданні розгорнутої відповіді на ключові питання у справі, ненаведенні достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», ненаданні оцінки всім обставинам і доводам, які мали значення для правильного вирішення справи, допущені як судом першої інстанції, а саме Вищим адміністративним судом України, так і Верховним Судом України в рішенні, про перегляд якого за виключними обставинами просить заявник, то саме суд першої інстанції може виправити недоліки оцінки фактичних обставин цієї справи, щодо яких ЄСПЛ установив порушення статті 8 Конвенції в її процесуальному аспекті.

Отже, на думку ВП ВС, констатовані ЄСПЛ порушення конвенційних та національних вимог у справі, що розглядається, можна усунути шляхом скасування постанови Вищого адміністративного суду України від 26 січня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 28 квітня 2015 року і передачі справи на новий розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для ухвалення судового рішення відповідно до вимог адміністративного законодавства.

Що ж стосується вимог Михайла Колоса про визнання незаконною та скасування Постанови Верховної Ради №775-VII, поновлення його на посаді судді КСУ з 24 лютого 2014 року, зобов`язання Конституційного Суду України виплатити йому заробітну плату з урахуванням усіх надбавок та доплат, в тому числі, компенсацію за невикористану відпустку, як судді КСУ за час вимушеного прогулу з 24.02.2014 по 04.08.2015, то, на думку ВП ВС, вони не підлягають задоволенню як такі, що є передчасними, оскільки справа направляється на новий розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.