Велика Палата ВС кардинально змінила підхід у визначенні строків оскарження виконавчого напису нотаріуса

Товариство звернулося до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд за виключними обставинами постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 відповідно  до пункту 2 частини третьої статті 320 Господарського процесуального кодексу України.

Підставою для перегляду судового рішення за виключними обставинами заявник зазначає ухвалення ЄСПЛ рішення у справі «ТОВ "Укркава" проти України» від 06.02.2025 (CASE OF UKRKAVA, TOV v. UKRAINE) за заявою № 10233/20.

Обґрунтовуючи заяву, Товариство зазначало, що до теперішнього часу зазнає негативних наслідків від ухваленого судового рішення касаційної інстанції у вигляді звернення стягнення на нерухоме майно позивача на підставі оскаржуваного виконавчого напису і, на переконання заявника, перегляд постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 є єдиним можливим індивідуальним заходом на виконання остаточного рішення ЄСПЛ.

Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи  cправу № 916/3006/17 змінила ставлення до строків вчинення виконавчого напису нотаріуса. Верховний Суд зазначив наступне.

Строки для вчинення виконавчого напису нотаріусом різняться залежно від суб`єктного складу учасників правовідносин та у відносинах між юридичними особами такий строк складає не більше одного року.

При цьому строки, протягом яких може бути вчинено виконавчий напис, обчислюються з дня, коли у стягувача виникло право примусового стягнення боргу (пункт 3.4 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій).

З огляду на викладене виконавчий напис вчиняється нотаріусом за наявності двох умов: якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; якщо з моменту виникнення права на позасудове вирішення спору не минув строк, передбачений законом.

У Рішенні від 01.07.2020 № 7-р(I)/2020 Конституційний Суд України визнав положення частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» такими, що відповідають Конституції України. При цьому Конституційний Суд України виходив з такого змісту частини першої статті 88 цього Закону:

«Відповідно до частини першої статті 88 Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Із дослідження наведених положень Закону вбачається, що строки для вчинення виконавчого напису нотаріусом є відмінними залежно від кола учасників правовідносин: у відносинах між юридичними особами строк скорочений порівняно зі строком, який застосовується у відносинах між фізичними особами. Таким чином, встановлюючи порядок нормативного регулювання діяльності нотаріату в частині визначення строків, у межах яких нотаріус може вчинити виконавчий напис, законодавець запровадив чітку їх диференціацію залежно від суб`єктного складу учасників правовідносин. Наведене дає підстави стверджувати, що передбачене оспорюваними положеннями Закону регулювання є реалізацією Верховною Радою України виключних повноважень визначати організацію і діяльність, у тому числі нотаріату, як це встановлено в пункті 14 частини першої статті 92 Конституції України. Конституційний Суд України вважає, що положення частини першої статті 88 Закону, відповідно до яких нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між юридичними особами - не більше одного року, є чіткими, зрозумілими та однозначними,  тобто таке нормативне регулювання виключає можливість довільного його трактування, тому застосування оспорюваних положень Закону особами (органами), діяльність яких ґрунтується на принципі верховенства права, жодним чином не призводить до протиправного позбавлення права власності».

Викладене переконливо свідчить, що положення, закріплені у статті 88 Закону України «Про нотаріат» у відповідній редакції, є чіткими, зрозумілими та однозначними, підстав для їх обмежувального чи розширеного тлумачення немає.

Натомість Велика Палата Верховного Суду, ухвалюючи постанову від 02.07.2019, ототожнила строк для звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису зі строком позовної давності.

ЄСПЛ у рішенні від 06.02.2025 у справі «ТОВ "Укркава" проти України» (CASE OF UKRKAVA, TOV v. UKRAINE), ухваленому за результатами розгляду заяви Товариства № 10233/20, зауважив: «… Основною причиною, наведеною Великою Палатою Верховного Суду, була різниця строків ініціювання цивільних проваджень згідно з відповідним цивільним законодавством та строків звернення за вчиненням виконавчого напису згідно із Законом України «Про нотаріат» і на цій підставі бажаність однакового підходу (див. пункт 12). Велика Палата Верховного Суду не згадала будь-які серйозні несприятливі наслідки, які виникнули, незважаючи на існування різних строків протягом понад двох десятиліть, для обґрунтування такої радикальної зміни тлумачення, як оскаржуване у цій справі. Насправді її позиція не вбачається такою, яку одностайно або переважно підтримала більшість науковців у галузі права (див. пункти 11, 40 і 41). Верховний Суд також не розглянув наслідки свого нового тлумачення щодо існуючих ситуацій і, таким чином, юридичної визначеності».

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Звідси сама природа позовної давності полягає в тому, що протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на захист свого порушеного цивільного права саме судом.

Після спливу встановлених у статті 88 Закону України «Про нотаріат» строків вчинення виконавчого напису нотаріуса стягувач може захистити своє порушене право та/або інтерес у суді.

Позовна давність є виключно інститутом судового захисту порушених прав або інтересів та не може застосовуватися до позасудових способів захисту цивільних прав.

В чому полягала проблема

Раніше Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.07.2019  зазначала:

- стаття 88 Закону № 3425-XII містить різні строки для звернення до нотаріуса (три роки - у відносинах за участю громадян, і один рік - для відносин за участю підприємств, установ і організацій), оскільки на момент ухвалення Верховною Радою України цього Закону діяв Цивільний кодекс Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР), яким позовна давність визначалася залежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, тобто три роки у відносинах за участю громадян і один рік у спорах за участю підприємств, установ і організацій. Після внесення змін до ЦК УРСР у 1995 році, а також після вступу у дію нового Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у 2004 році строки, встановлені у статті 88 Закону України «Про нотаріат», не були приведені у відповідність до позовної давності, яка вже стала визначатися залежно від сутності позовних вимог, а не за суб`єктною ознакою (пункт 36);

- нормативно визначені відмінні строки для фізичних осіб-кредиторів і юридичних осіб-кредиторів щодо звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису стосовно майна юридичних осіб-боржників є відмінністю у поводженні з цими кредиторами в аналогічних ситуаціях. Така відмінність у світлі умов сьогодення без об`єктивного та розумного обґрунтування створює для юридичних осіб-кредиторів нерівні у порівнянні з фізичними особами-кредиторами умови у правовідносинах з юридичними особами-боржниками щодо реалізації права на мирне володіння майном. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважала, що встановлення для юридичної особи-кредитора у порівнянні з фізичною особою-кредитором меншого строку для звернення до нотаріуса для вчинення ним виконавчого напису стосовно майна юридичних осіб-боржників є дискримінацією юридичної особи-кредитора за ознакою її статусу (пункт 40);

- водночас нормативно визначені відмінні строки для фізичних осіб-боржників і юридичних осіб-боржників у випадку звернення юридичних осіб-кредиторів до нотаріуса для вчинення виконавчого напису стосовно їх майна є відмінністю у поводженні з цими боржниками в аналогічних ситуаціях. Така відмінність у світлі умов сьогодення без об`єктивного та розумного обґрунтування створює для фізичних осіб-боржників нерівні у порівнянні з юридичними особами-боржниками умови у правовідносинах з юридичними особами-кредиторами щодо реалізації права на мирне володіння майном. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважала, що встановлення для кредитора-юридичної особи більшого строку для звернення до нотаріуса для вчинення ним виконавчого напису стосовно майна фізичної особи-боржника у порівнянні з юридичною особою-боржником є дискримінацією фізичної особи-боржника за ознакою її статусу (пункт 41).

Також Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові виснувала, що строк для звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, передбачений у статті 88 Закону № 3425-XII, безпосередньо пов`язаний з позовною давністю, встановленою ЦК України. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Отже, загальний строк для звернення стягувача до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису становить не більше трьох років з дня виникнення у стягувача права вимоги до боржника незалежно від суб`єктного складу сторін у правовідносинах, тобто цей строк підлягає застосуванню й у відносинах між юридичними особами. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку (пункт 80).

Крім цього, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 17.05.2018 у справі № 307/1580/17, щодо застосування положень частини другої статті 88 Закону № 3425-XII, зокрема про те, що ця норма не обмежує трирічним строком нарахування заборгованості, на стягнення якої вчиняється виконавчий напис, за умови встановлення сторонами відповідно до ЦК України збільшеної позовної давності для відповідної вимоги, оскільки вважає, що зазначений строк не можна змінити домовленістю сторін (пункт 81).

Товариство 11.02.2020 подало до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) заяву № 10233/20, у якій зазначало, що Велика Палата Верховного Суду застосувала чітке та однозначне положення національного законодавства непередбачуваним чином всупереч принципу юридичної визначеності. Заявник посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

За результатами розгляду заяви № 10233/20 ЄСПЛ ухвалив рішення від 6.02.2025 у справі «ТОВ "Укркава" проти України» (CASE OF UKRKAVA, TOV v. UKRAINE), відповідно до якого установлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Рішення ЄСПЛ набуло статусу остаточного 30.06.2025.

ЄСПЛ у рішенні від 6.02.2025 зазначив про таке:

«47. Підприємство-заявник було незадоволене тим фактом, що Велика Палата Верховного Суду пішла далі та по-новому розтлумачила частину першу статті 88 Закону України «Про нотаріат» щодо різниці строків для фізичних та юридичних осіб. Велика Палата Верховного Суду вирішила, що строк мав бути однаковим, хоча стаття 88 була чіткою та однозначною щодо цього: якщо сторонами провадження були юридичні особи, строк становив один рік, тоді як у всіх інших випадках строк становив три роки.

Суд зауважує, що частина перша статті 88 Закону України «Про нотаріат» не дає можливості для тлумачення тривалості відповідного строку, оскільки як підприємство-заявник, так і банк були юридичними особами. Цей висновок також підтвердив Конституційний Суд України, який встановив, що частина перша статті 88 Закону України «Про нотаріат» була конституційною і виключала можливість її довільного трактування (див. пункт 17). Крім того, сторони не припускали, що існували різні тлумачення цього положення до постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019. За цих обставин і з огляду на чіткий текст закону оскаржувана зміна тлумачення більше нагадувала поправку до закону, аніж врегулювання розбіжностей у судовій практиці …

Підсумовуючи, у цій справі Велика Палата Верховного Суду по-новому розтлумачила чіткий і однозначний однорічний строк, встановлений Верховною Радою України для вчинення виконавчих написів нотаріусами на документі, якщо сторонами провадження були юридичні особи, у спосіб, що суперечив самому положенню, і зробила це без будь-якої вагомої причини та без урахування впливу зміни тлумачення на юридичну визначеність. Наведених міркувань достатньо для висновку Суду, що нове тлумачення однозначних положень статті 88 Закону України «Про нотаріат» зробило результат провадження непередбачуваним і суперечило принципу юридичної визначеності.

Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції».

За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Велика Палата Верховного Суду вважає, що порушення, констатовані ЄСПЛ, через повторний розгляд справи має можливість виправити саме вона як суд касаційної інстанції в межах наданих їй повноважень, адже всі обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, раніше встановлені судами першої та апеляційної інстанцій.

Автор: Тарас Лученко

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.