Особливості отримання згоди на продаж майна боржника та інші правові висновки ВС у справах про банкрутство за вересень 2018

10:52, 9 ноября 2018
Правові висновки Верховного Суду у справах про банкрутство за вересень 2018 року.
Особливості отримання згоди на продаж майна боржника та інші правові висновки ВС у справах про банкрутство за вересень 2018

Сергій Жуков,
суддя-спікер судової палати
для розгляду справ про банкрутство
Касаційного господарського суду
у складі Верховного Суду 

Судова палата для розгляду справ про банкрутство з метою забезпечення сталості та єдності судової практики узагальнила правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду у справах про банкрутство за вересень 2018 року. 

І. Процесуальні питання.

1. Якщо рішення місцевого господарського суду ухвалено без врахування обставин провадження у справі про банкрутство, то апеляційний господарський суд, скасовуючи таке рішення, повинен передати справу для розгляду в межах провадження у справі про банкрутство.

(постанова від 04.09.2018 у справі №922/4379/16)

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано рішення місцевого господарського суду та передано справу до іншого місцевого господарського суду для розгляду по суті в межах справи про банкрутство ТОВ, Верховний Суд вказав на таке.

Виходячи із системного аналізу положень статті 4-1, пункту 7 частини 1 статті 12, частини 9 статті 16 ГПК України (в редакції, чинній на час розгляду спору місцевим судом) та частини 4 статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції Закону України №4212-VI від 22.12.2011, усі майнові спори з вимогами до боржника, за винятком спорів, пов’язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов’язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України, мають розглядатися в межах провадження у справах про банкрутство та з урахуванням особливостей процедури, передбаченої Законом про банкрутство.

Отже, встановивши під час апеляційного перегляду судового рішення у справі, яка слухалась місцевим судом за правилами позовного провадження в редакції ГПК України до 15.12.2017, обставини того, що спір за своїм предметом є майновим та стосується вимог до боржника, який перебуває у процедурі банкрутства, апеляційний суд зобов'язаний безпосередньо застосувати процесуальні норми (статтю 4-1, пункт 7 частини 1 статті 12, частину 9 статті 16 ГПК України та частину 4 статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"). Встановивши, що рішення місцевого суду прийнято без урахування обставин провадження у справі про банкрутство, або є інші правові підстави для скасування такого рішення, апеляційний суд, скасовуючи таке рішення, повинен передати такі позовні вимоги для здійснення їх розгляду в межах провадження у справі про банкрутство боржника, застосувавши принцип процесуальної економії та вимоги процесуального закону про виключну підсудність такого спору суду, який здійснює провадження у справі про банкрутство.

Відповідно до частин 1, 2 статті 15 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", справи в судах розглядаються суддею одноособово, а у випадках, визначених процесуальним законом, - колегією суддів, а також за участю присяжних. Суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд.

Отже, судом у справі про банкрутство є суддя (колегія суддів), яка прийняла до провадження та розглядає справу про банкрутство, а не суд, як адміністративно-територіальна одиниця в системі судоустрою України.

З огляду на таке, Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що за необхідності скасування рішення суду у позовному провадженні як такого, що прийнято з порушенням норм матеріального права та встановлення фактичних обставин наявності майнового спору щодо сторони, яка перебуває у процедурі банкрутства, така справа має бути передана до суду першої інстанції без прийняття нового рішення апеляційного суду для розгляду спору в межах провадження у справі про банкрутство, з огляду на особливості провадження у процедурах банкрутства.

ІІ. Процедура розпорядження майном боржника.

1. Саме до виключної компетенції зборів кредиторів належить прийняття відповідного рішення щодо переходу до будь-якої судової процедури банкрутства, а не комітету кредиторів, який може мати таке право, якщо загальними зборами кредиторів боржника комітету делеговані відповідні повноваження.

(постанова від 01.08.2018 у справі №925/308/16)

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення, якими визнано боржника – ДП банкрутом і відкрито ліквідаційну процедуру, та направляючи справу на новий розгляд у підсумковому засіданні на стадію розпорядження майном до суду першої інстанції, Верховний Суд вказав на таке.

Відповідно до частин п'ятої, шостої статті 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності або визнання його банкрутом" до компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про: визначення кількісного складу та обрання членів комітету кредиторів; дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або окремих його членів; схвалення плану санації боржника в процедурі розпорядження майном; інші питання, передбачені цим Законом.

На час дії процедур банкрутства збори кредиторів обирають комітет кредиторів у складі не більше ніж сім осіб.

Під час проведення процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів представляє комітет кредиторів, утворений відповідно до цього Закону.

Згідно з частиною восьмою статті 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності або визнання його банкрутом" до компетенції комітету кредиторів належить прийняття рішення, зокрема про звернення до господарського суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури у випадках, передбачених цим Законом; звернення до господарського суду з клопотанням про призначення арбітражного керуючого (керуючого санацією, ліквідатора).

За частиною першою статті 27 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або  визнання його банкрутом", у  підсумковому засіданні суду у процедурі розпорядження майном боржника здійснюється перехід до наступної судової процедури  або припиняється провадження у справі.

До закінчення процедури розпорядження майном боржника збори кредиторів зобов'язані прийняти одне з таких рішень: схвалити план санації та подати до господарського суду клопотання про введення процедури санації і затвердження плану санації; відхилити план санації та подати до господарського суду клопотання про введення процедури санації і зобов'язання керуючого санацією підготувати план санації; подати до господарського суду клопотання про введення процедури санації і зобов'язання керуючого санацією підготувати план санації у разі його неподання боржником; подати до господарського суду клопотання про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури; подати до господарського суду клопотання про укладення мирової угоди (частина друга статті 27 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або  визнання його банкрутом").

Згідно частини третьої статті 27 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або  визнання його банкрутом", у підсумковому засіданні господарський суд за пропозицією розпорядника майна боржника та на підставі рішення зборів кредиторів приймає одне з таких судових рішень, зокрема,  постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Відтак, Законом України "Про відновлення платоспроможності або визнання його банкрутом" передбачено, що саме загальні збори кредиторів наділені правом пропонувати суду перехід до процедури ліквідації боржника, а щодо такої  можливості у комітету кредиторів, то за ним таке право зберігається тільки у разі делегування йому відповідних повноважень зборами кредиторів.

Таким чином, з урахуванням наведених вище норм та встановленого судами попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку про передчасність висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для визнання боржника - ДП банкрутом та переходу до ліквідаційної процедури боржника, оскільки клопотання до суду першої інстанції про визнання  боржника - ДП банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури було подано головою комітету кредиторів, на  підставі рішення комітету кредиторів, при цьому докази делегування відповідних повноважень з боку загальних зборів боржника відсутні.

Отже, в даному випадку  судом припинено процедуру розпорядження  майном  боржника та здійснено перехід в процедуру ліквідації боржника - ДП, в порушення визначеного Законом України "Про відновлення платоспроможності або визнання його банкрутом" порядку  переходу до наступної судової процедури банкрутства, так як саме до виключної компетенції зборів кредиторів належить прийняття відповідного рішення щодо переходу до будь-якої судової процедури банкрутства, а не комітету кредиторів, який може мати таке право, якщо загальними зборами  кредиторів боржника комітету делеговані відповідні повноваження.

2. Кредиторські вимоги, які виникли в результаті виходу особи зі складу учасників товариства і підтверджені судовими рішеннями, є грошовими.

(постанова від 18.09.2018 у справі №923/378/17)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення в частині визнання грошових вимог ОСОБА_1 (колишнього учасника товариства) до боржника з включенням їх до четвертої черги задоволення, Верховний Суд вказав на таке.

Виходячи з вимог статті 25 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", обов’язок надання правового аналізу поданих кредиторських вимог, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру,  встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог, покладений на господарський суд, в провадженні якого перебуває  справа про банкрутство.

Так, у попередньому засіданні господарський суд зобов'язаний перевірити та надати правову оцінку усім вимогам кредиторів до боржника,  незалежно від факту їх визнання чи відхилення  боржником.

Заявлені у справі про банкрутство грошові вимоги можуть підтверджуватися або первинними документами (угодами, накладними, рахунками, актами виконаних робіт, тощо), що свідчать про цивільно-правові відносини сторін та підтверджують заборгованість боржника перед кредитором, або рішенням юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесено вирішення такого спору.

Провадження у справах про банкрутство регулюється ГПК України у випадках, коли його норми безпосередньо визначають правила даного провадження або мають універсальний характер для будь-якої стадії судового процесу, або процесуальної дії, з урахуванням встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" особливостей.

За приписами статті 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", грошове зобов’язання - зобов’язання боржника сплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України. До складу грошових зобов’язань боржника, в тому числі зобов’язань щодо сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування, не включаються неустойка (штраф, пеня) та інші фінансові санкції, визначені на дату подання заяви до господарського суду, а також зобов’язання, які виникли внаслідок заподіяння шкоди життю і здоров’ю громадян, зобов’язання з виплати авторської винагороди, зобов’язання перед засновниками (учасниками) боржника - юридичної особи, що виникли з такої участі.

Частинами першої та другої статті 148 ЦК України (в редакції чинній на дату виходу) встановлено, що учасник  товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства,  повідомивши  товариство  про  свій  вихід  не пізніше  ніж  за  три  місяці  до  виходу,  якщо  інший  строк  не встановлений статутом.  Учасник,  який  виходить   із   товариства   з   обмеженою відповідальністю,  має  право  одержати  вартість  частини  майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства.  За домовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини  майна  товариства  може  бути замінена переданням майна в натурі. Якщо  вклад  до  статутного  капіталу  був  здійснений шляхом передання права користування майном, відповідне майно повертається учасникові  без  виплати винагороди. Порядок і  спосіб  визначення  вартості  частини  майна,   що пропорційна частці учасника у статутному капіталі, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом. Спори,  що виникають  у  зв'язку  з  виходом  учасника  із товариства  з обмеженою відповідальністю,  у тому числі спори щодо порядку визначення частки у  статутному  капіталі,  її  розміру  і строків виплати, вирішуються судом.

Вихід зі складу учасників товариства не пов'язується ні з рішенням зборів учасників, ні з внесенням змін до установчих документів товариства. У зв'язку з цим моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви цим особам органами зв'язку. Положення установчих документів, які обмежують чи забороняють право на вихід учасника з товариства, є незаконними (п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 № 13 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів").

За змістом статей 524, 533-535 ЦК України, грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку.

Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц, у постановах Верховного Суду від 31.01.2018 у справі № 910/8399/17, від 03.09.2018 у справі № 910/5811/16.

Правова позиція відносно того, що дія норми статті 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не поширюється на вимоги осіб, які на момент їх виникнення вже не є учасниками (засновниками) юридичної особи, підтверджені судовими рішеннями, а тому мають бути зараховані до грошових зобов'язань боржника, викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 01.04.2015 у справі №5021/1506/12 та постанові Вищого господарського суду України від 14.12.2016 у справі №911/3191/16.

Таким чином, Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що заявлені ОСОБА_1 кредиторські вимоги, які виникли в результаті виходу останнього зі складу учасників Товариства у 2012, підтверджені матеріалами справи, зокрема, судовими рішеннями, згідно яких визначені судами як безспірні, - є грошовими.

З огляду на викладене вище, Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанції про віднесення заявлених вимог, як вимог за основним зобов'язанням, до четвертої черги задоволення Реєстру вимог кредиторів.

3. Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не пов'язує включення до реєстру вимог кредиторів, забезпечених заставою майна боржника, із встановленням договірної вартості предметів забезпечення, як єдиного критерію визначення розміру забезпечених заставою вимог.

(постанова від 06.09.2018 у справі №918/1071/15)

Змінюючи ухвалені у справі судові рішення в частині визнання вимог Банку до боржника, Верховний Суд виходив з того, що Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не пов'язує включення до реєстру вимог, забезпечених заставою майна боржника,  із встановленням договірної вартості предметів забезпечення, як єдиного критерію визначення розміру забезпечених заставою вимог.

Розмір таких вимог встановлюється виходячи з розміру заборгованості за кредитом та розміру дійсних на момент подання заяви з кредиторськими вимогами зобов'язань майнової поруки по даному кредитному договору, незалежно від вартості предметів застави.

Якщо кредитор-заставодержатель вважає, що реалізаційна вартість предметів застави буде відмінною від визначеної договором застави вартості, то дійсна вартість заставного забезпечення визначається за наслідком продажу предмета застави, після чого вимоги, які не забезпечені заставою, переходять до 4 або 6 черги вимог кредиторів, якщо боржник у справі про банкрутство отримував кредит чи надав фінансову поруку і вона не припинилася, або погашаються (припиняються), якщо боржник у справі є тільки майновим поручителем третьої особи, яка отримувала кредит.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість в цій частині доводів скаржника та помилковість висновків господарського суду апеляційної інстанції стосовно необхідності при включенні до окремої черги вимог виходити із договірної вартості предметів іпотеки (застави), яка була зазначена сторонами у забезпечувальних договорах на момент їх укладення банком та боржником. 

ІІІ. Ліквідаційна процедура.

1. Податковим законодавством передбачено спеціальний строк давності для звернення податкової інспекції до платника податків з вимогою про погашення податкового боргу, який застосовується імперативно (в силу закону), на відміну від визначеної статтею 256 ЦК України позовної давності.

(постанова від 06.09.2018 у справі №903/984/16)

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення в частині розгляду в ліквідаційній процедурі спірних грошових вимог органу Державної фіскальної служби та передаючи справу на новий розгляд до місцевого господарського суду в іншому складі суду у зазначеній частині, Верховний Суд вказав на таке.

Під час розгляду кредиторських вимог, заявлених до боржника у певній судовій процедурі банкрутства (розпорядження майном, санація, ліквідаційна процедура) господарському суду, слід з'ясувати правову природу таких вимог як конкурсних чи поточних, надати правову оцінку доказам, поданим спірним кредитором на підтвердження його грошових вимог до боржника, перевірити дійсність заявлених вимог та з огляду на встановлене дійти висновку про наявність підстав для їх визнання та включення до реєстру вимог кредиторів у відповідній черговості.

Положеннями частини 1.1. статті 1 ПК України визначено, що Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Статтею 41 ПК України органи державної фіскальної служби віднесено до переліку контролюючих органів, що здійснюють від імені держави функції контролю за своєчасністю і правильністю сплати суб'єктами господарювання податків і зборів, зокрема, шляхом проведення документальних невиїзних перевірок платників податків відповідно до статті 78 ПК України.

Положеннями статті 46 ПК України на платників податків покладено обов'язок з подання податкових декларацій контролюючому органу у строки, встановлені законом, на підставі яких здійснюється нарахування (сплата) податкового зобов'язання. У разі невиконання платником податків обов'язку щодо подання податкової звітності контролюючий орган в силу частини 102.1. статті 102 ПК України має право провести податкову перевірку та самостійно визначити суму грошових зобов'язань платника податків у випадках, визначених ПК України, не пізніше закінчення 1095 дня, що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації.

При цьому, частиною 102.4. статті 102 ПК України законодавцем встановлено граничний строк давності для стягнення контролюючим органом податкового боргу, нарахованого платнику податків за результатами проведення його податкової перевірки та/або самостійно визначеного платником податків у податковій декларації, у 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу.

Отже, податковим законодавством передбачено спеціальний строк давності для звернення податкової інспекції до платника податків з вимогою про погашення податкового боргу, який застосовується імперативно (в силу закону), на відміну від визначеної статтею 256 ЦК України позовної давності, наслідки спливу якої застосовуються лише за заявою сторони спору згідно частини 3 статті 267 ЦК України. При цьому, визначений частиною 6 статті 232 ГК України строк нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання господарського зобов'язання не застосовується у правовідносинах щодо сплати податкових зобов'язань, оскільки є загальною нормою відносно спеціальних положень ПК України, що визначають порядок застосування штрафних санкцій до платників податків, які прострочили сплату податкових платежів.

Виходячи з положень статей 57, 58 ПК України, грошові зобов'язання суб'єкта господарювання щодо сплати податкових платежів, визначених контролюючим органом в ході податкової перевірки, виникають з моменту отримання платником податків податкового повідомлення-рішення із зазначенням суми грошового зобов'язання, що підлягає сплаті, та граничних строків його сплати або по завершенню оскарження в адміністративних судах такого рішення з набранням сили відповідного судового рішення. При цьому, у разі визначення платником податків суми податкового зобов'язання у податковій декларації, податковий борг вважається узгодженим та підлягає оплаті платником податків протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого ПК України для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Розглядаючи в ліквідаційній процедурі додатково заявлені ініціюючим кредитором грошові вимоги до боржника як платника податків, суд першої інстанції не дослідив структури кредиторських вимог податкової інспекції, періоду їх виникнення та не надав оцінки первинним документам, поданим контролюючим органом на підтвердження його грошових вимог до боржника за податковими зобов'язаннями щодо сплати штрафних санкцій, на предмет їх належності та достатності як доказів у справі.

В порушення вимог статей 34, 43, 101 ГПК України в редакції до 15.12.2017, суд апеляційної інстанції розглядаючи грошові вимоги податкової інспекції до боржника-платника податків, заявлених на підставі податкових повідомлень-рішень, прийнятих за наслідками проведення податкових перевірок боржника, та податкових декларацій, поданих боржником самостійно, не перевірив дотримання контролюючим органом спеціального строку давності заявлення до стягнення з боржника податкового боргу, який частиною 102.4. статті 102 ПК України встановлено у 1095 календарних днів з дня його виникнення та застосування якого є імперативним, хоча й зазначив про застосування до спірних правовідносин згідно з частиною 5.2. статті 5 ПК України спеціальних норм статті 102 ПК України про давність стягнення податкового боргу поряд із загальними приписами частини 6 статті 232 ГК України щодо строку нарахування пені за невиконання грошового зобов'язання.

2. За рахунок коштів від продажу заставного майна, які спрямовуються на погашення вимог заставного кредитора в процедурі ліквідації, можливо погасити і витрати, які пов'язані з продажем саме такого заставного майна.

(постанова від 20.09.2018 у справі №904/720/14)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс, ліквідовано юридичну особа та закрито провадження у справі, Верховний Суд констатував, що доводи Банку про порушення судами попередніх інстанцій положень частини четвертої статті 42, частин першої, дев'ятої статті 45, статей 95, 115 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", статей 105, 110, 111 ЦК України, статей 73-86 ГПК України не знайшли свого підтвердження під час касаційного провадження.

Доводи касаційної скарги про неправомірне задоволення ліквідатором своїх витрат у справі про банкрутство, а саме витрат, пов'язаних з реалізацією заставного майна, за рахунок коштів, отриманих від продажу предмета забезпечення Верховний Суд відхилив з огляду на таке.

Відповідно до частини восьмої статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", розпорядник майна зобов'язаний окремо внести до реєстру вимоги кредиторів, які забезпечені заставою майна боржника, згідно з їхніми заявами, а за їх відсутності - згідно з даними обліку боржника, а також внести окремо до реєстру відомості про майно боржника, яке є предметом застави згідно з державним реєстром застав.

Визначення забезпеченого зобов'язання та, відповідно, вимог забезпеченого кредитора, які включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, здійснюється з урахуванням положень законодавства, яке регулює забезпечення зобов'язань (зокрема, статей 572, 575, 589 ЦК України, Закону України "Про заставу", Закону України "Про іпотеку").

За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором застави (частина друга  статті 589 ЦК України, стаття 19 Закону України "Про заставу").

Згідно частини четвертої статті 42 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", майно банкрута, що є предметом забезпечення, не включається до складу ліквідаційної маси і використовується виключно для задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує.

Продаж майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в порядку, передбаченому цим Законом, виключно за згодою кредитора, вимоги якого воно забезпечує, або суду.

Кошти, що залишилися після задоволення забезпечених вимог та покриття витрат, пов’язаних з утриманням, збереженням та продажем предмета забезпечення, підлягають включенню до складу ліквідаційної маси.

Тобто, законодавець чітко визначив джерело покриття витрат, зокрема, пов'язаних з продажем саме предмета забезпечення. При цьому, Верховний Суд зауважив, що такі витрати не віднесені до жодної з черг задоволення.

За приписами частини дев'ятої статті 45 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в позачерговому порядку.

Аналізуючи наведені норми, Верховний Суд дійшов висновку, що за рахунок коштів від продажу заставного майна, які спрямовуються на погашення вимог заставного кредитора в процедурі ліквідації, можливо погасити і витрати, які пов'язані з продажем саме такого заставного майна. Така ж правова позиція наведена Верховним Судом  у постанові від 14.02.2018 по справі № 927/1191/14.

ІV. Процедура проведення аукціону та визнання недійсним результату аукціону.

1. Надання згоди Банком не на продаж в цілому, а за умови вчинення певних дій в рамках реалізації майна боржника у вигляді окремого попереднього погодження з Банком початкової вартості предмету застави та інших умов його продажу, є такою, що не відповідає вимогам Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Тому ліквідатор може звернутися до господарського суду про надання згоди на продаж майна боржника.

(постанова від 04.09.2018 у справі №904/10897/16)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими відмовлено у задоволенні заяви Банку про визнання недійсними результатів аукціону, Верховний Суд виходив з такого.

Господарські суди встановили, що Банк надав  ліквідатору згоду на проведення першого прилюдного аукціону з продажу всього майна боржника, як цілісного майнового комплексу за початковою вартістю, що дорівнює сукупності всіх визнаних у справі про банкрутство грошових вимог, без можливості пониження початкової вартості.

Оскільки Банк встановив відповідні умови щодо продажу предмету застави, що не відповідає вимогам Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" – порядок продажу такого майна встановлений спеціальними нормами Закону, ліквідатор звернувся з клопотанням до господарського суду про надання згоди на продаж майна боржника.

Господарським судом надано згоду на продаж майна банкрута, яке перебуває в заставі у Банку, шляхом проведення торгів у формі аукціону відповідно до вимог Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Таким чином, ліквідатором виконано вимоги частини четвертої статті 42 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" щодо продажу майна банкрута, що є предметом забезпечення, виключно за згодою кредитора, вимоги якого воно забезпечує, або суду, а відтак отримувати окремі згоди забезпеченого кредитора на проведення повторного та другого повторного аукціонів, а також погоджувати умови таких аукціонів, від ліквідатора в обов’язковому порядку вже не вимагалося.

Господарськими судами першої та апеляційної інстанцій також було зроблено обґрунтований висновок, що надання згоди Банком не на продаж в цілому, а за умови вчинення певних дії в рамках реалізації майна боржника у вигляді окремого попереднього погодження з Банком початкової вартості предмету застави та інших умов його продажу, є такою, що не відповідає вимогам Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Доводи скарги про продаж майна банкрута не за найвищою ціною Верховним Судом визнано безпідставними, оскільки майно банкрута, у тому числі предмет застави, продавалося у конкурентний спосіб шляхом проведення публічних торгів (аукціону) саме з метою забезпечення його відчуження за найвищою ціною.

2. Положеннями Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не передбачено погодження та/або обов'язкового затвердження обраного ліквідатором організатора торгів судом чи кредиторами. Якщо виконано всі вимоги Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", особливо щодо оприлюднення інформації про аукціон та щодо строків його проведення, то покупці на аукціоні самі у конкурентній боротьбі визначають справедливу ціну.

(постанова від 25.09.2018 у справі №5010/1127/2012-Б-25/25)

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими відмовлено у задоволенні заяви Товариства про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута, Верховний Суд виходив з такого.

Нормами статті 49 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлений порядок визначення організатора аукціону - за рішенням ліквідатора, що обирається на конкурсних засадах.

До функцій господарського суду, згідно статті 40 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", належить в тому числі і вирішення питання про затвердження організатора аукціону лише за наявності спору, зокрема, за скаргою на дії ліквідатора щодо проведення відповідного конкурсу з обрання організатора аукціону та умов укладеного із ним договору.

При цьому, Верховний Суд зауважив, що положеннями Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не передбачено погодження та/або обов'язкового затвердження обраного ліквідатором організатора торгів  судом чи кредиторами.

Суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про відсутність порушень ліквідатором вимог частини шостої статті 49 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" при проведенні конкурсу з визначення організатора аукціону.

Верховний Суд зауважив, що метою аукціону як способу реалізації є, передусім, відчуження майна банкрута за максимальною ціною, яку визначає ринок за умови прозорості та вільної конкуренції, тому початкову чи оціночну вартість майна можна розглядати лише як стартову ціну, яка із першим кроком аукціону втрачає своє значення. При цьому, початкова вартість майна на аукціоні ніяк не впливає на кінцеву ціну реалізації майна, оскільки під час торгів вона може бути як зменшена, так і збільшена. Тобто, ціна майна банкрута формується виходячи зі стану майна, попиту та пропозиції, на які ліквідатор банкрута не має жодного впливу.

Системний аналіз статті 43, частин першої, п'ятої статті 44 та статей 64-66 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" дає підстави для висновку, що законодавець, з одного боку, надає ліквідатору право вибору способів продажу активів боржника, зазначаючи про те, що такий вибір повинен здійснюватися з метою забезпечення їх відчуження за найвищими цінами (частина перша статті 44 Закону), з іншого (частина п'ята статті 44 Закону) - визначає обов'язок ліквідатора застосувати, як переважний, продаж майна боржника цілісним майновим комплексом і тільки після того, якщо продати майно боржника у складі цілісного майнового комплексу не вдалося, ліквідатор здійснює продаж майна боржника частинами.

Відтак, слід зробити висновок, що продаж майна боржника цілісним майновим комплексом за сукупною вартістю визнаних вимог кредиторів (частина перша статі 43 Закону) є обов'язковою умовою початку продажу майна боржника. Але законодавцем не визначено в обов'язковому порядку проведення трьох аукціонів з продажу майна цілісним майновим комплексом.

Отже, на розсуд ліквідатора відноситься обрання подальших способів продажу майна (проводити повторний, другий повторний продаж майна у складі цілісного майнового комплексу, а далі перейти до продажу майна з першого, повторного та другого аукціонів з продажу майна окремими лотами, чи одразу перейти до продажу майна окремими лотами). Відтак, ліквідатор може продовжити продаж майна цілісним майновим комплексом із застосуванням продажу з першого та другого повторного аукціонів, відповідно до статті 66 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", якщо дійде висновку, що такий продаж дозволить йому отримати найвищу ціну, або перейти до продажу майна частинами (лотами), якщо така реалізація буде обґрунтована можливістю отримання сумарно вищої ціни за ліквідаційні активи боржника, допоможе прискорити хід ліквідаційної процедури, строки якої обмежено законодавцем до 1 року та буде більш ефективною на предмет відновлення бізнесу майбутніми власниками. (Висновок про застосування норми права викладений у постанові Верховного Суду у складі Судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 21.06.2018 у справі № 914/701/17 та у постанові Верховного Суду у складі касаційного господарського суду від 19.07.2018 у справі № 910/7266/14).

Відповідно до частини першої статті 43 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", початковою вартістю цілісного майнового комплексу є сукупність визнаних у встановленому цим Законом порядку вимог кредиторів, відтак, така вартість ЦМК ніяк не пов'язана з оцінкою (прогнозом) його дійсної вартості і, з високим ступенем вірогідності, може бути завищеною.

Повторний та другий повторний аукціон передбачені у Законі для того, щоб запобігти ситуаціям, коли майно неможливо продати через його завищену початкову вартість. Слід мати на увазі, що оцінка майна, зокрема як ЦМК, це всього лише прогноз щодо ціни, яку, можливо, можна виручити за майно, який може й не здійснитися.

Враховуючи відсутність (тривалий час) бажаючих прийняти участь в аукціоні з продажу майна банкрута за початковою ціною, визначеною ліквідатором сукупністю визнаних судом вимог кредиторів, з метою дотримання строків та мети ліквідаційної процедури (встановлені Законом), дотримання балансу інтересів кредиторів та боржника, користуючись правом наданим приписами статті 57 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", ліквідатором товариства проведено експертну оцінку майна боржника, згідно укладених з експертами договорів, та з'ясовано ринкову (реальну) вартість майна банкрута.

Висновки про вартість майна товариства прийнято до відома комітетом кредиторів та зобов'язано ліквідатора забезпечити проведення аукціону з продажу рухомого та нерухомого майна товариства за визначеною ціною.

Якщо виконано всі вимоги Закону, особливо щодо оприлюднення інформації про аукціон та щодо строків його проведення, то покупці на аукціоні самі у конкурентній боротьбі визначають справедливу ціну.

Судами попередніх інстанцій встановлено відповідність змісту інформації щодо об'єктів продажу з аукціону, наведеної  в оголошеннях, вимогам статті 59 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

У статті 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачено, що під час проведення процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів представляє комітет кредиторів, утворений відповідно до цього Закону. Компетенція комітету кредиторів, також, визначена положеннями наведеної статті та не є вичерпною. 

З моменту утворення комітету кредиторів він вважається стороною у справі про банкрутство у випадках, передбачених Законом. Суд повинен давати оцінку рішенням комітету кредиторів та враховувати їх резолюції у прийнятті судових актів у справі, якщо такі рішення відповідають приписам чинного законодавства.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, всі дії ліквідатора з продажу майна банкрута були узгоджені з комітетом кредиторів та вчинені у виконання відповідних рішень, з метою дотримання балансу інтересів як кредиторів у справі так і боржника, зокрема щодо порядку продажу та оцінки майна.

Таким чином, судами (на підставі матеріалів та обставин справи) вірно встановлено проведення оскарженого аукціону з дотримання вимог Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", з правильним визначенням початкової вартості майна, яке було реалізоване, та порядку реалізації, доказів того, що при реалізації майна в іншому порядку ліквідатор отримав би за майно більшу вартість учасниками провадження у справі суду не надано.

З огляду на викладене, Верховний Суд визнав правомірними та обґрунтованими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що підготовка, проведення та оформлення кінцевих результатів аукціону здійснені у відповідності до вимог "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а тому підстави для задоволення заяви Товариства про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута, відсутні.

V. Мирова угода.

1. При розгляді поданої на затвердження до господарського суду мирової угоди, укладеної на погоджених між кредиторами та боржником умовах, суду належить перевірити обставини формування комітету кредиторів боржника, як органу колективного представництва усіх кредиторів боржника, та надати оцінку повноважності комітету кредиторів, який приймав рішення про підготовку та укладення мирової угоди у справі про банкрутство.

(постанова від 04.09.2018 у справі №918/2067/14)

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення, якими, між іншим, затверджено мирову угоду, укладену між кредиторами та боржником, закрито провадження у справі про банкрутство ТОВ, та передаючи справу до місцевого господарського суду для розгляду на стадію санації ТОВ, Верховний Суд вказав на таке.

За змістом частини 1 статті 7, частин 1, 2 статті 77, частини 4 статті 79 та частини 1 статті 83 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" вбачається, що до суб'єкта підприємницької діяльності, щодо якого здійснюється провадження у справі про банкрутство, може бути застосована така судова процедура як мирова угода, укладення якої між кредиторами та боржником може бути ініційовано на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство. Мирова угода в банкрутстві є за своєю суттю домовленістю між кредиторами та боржником щодо відстрочки та/або розстрочки, розмірів, порядку і строків виконання зобов'язань боржника, а також прощення (списання) боргів боржника кредиторами, вимоги яких визнано судом та включено до реєстру. Наслідком укладення мирової угоди та її затвердження господарським судом є закриття провадження у справі про банкрутство.

Аналіз положень статей 3, 203, 509, 604 ЦК України дозволяє зробити висновок про те, що законодавець визначає мирову угоду у справі про банкрутство як новацію зобов'язання боржника перед кредиторами та відповідну процедуру в ході провадження у справі про банкрутство, передбачає право кредиторів захистити свої інтереси в обсязі, передбаченому цією мировою угодою; при цьому, умови мирової угоди щодо порядку та строків погашення боржником кредиторської заборгованості повинні ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Верховний Суд зазначив, що за змістом статей 26, 36, 77 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" вбачається можливість завершення процедури санації боржника укладенням мирової угоди як домовленості між кредиторами та боржником щодо виконання боржником грошових зобов'язань перед кредиторами на умовах новації боргу, виходячи з аналізу фінансового стану та платоспроможності боржника за даними звіту керуючого санацією. Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається комітетом кредиторів більшістю голосів кредиторів – членів комітету кредиторів, кількість яких визначається пропорційно сумі вимог кредиторів, виключених до реєстру вимог кредиторів, кратній тисячі гривень.

Отже, при розгляді поданої на затвердження до господарського суду мирової угоди, укладеної на погоджених між кредиторами та боржником умовах, суду належить перевірити обставини формування комітету кредиторів боржника, як органу колективного представництва усіх кредиторів боржника, з урахуванням можливих змін у структурі реєстру вимог кредиторів боржника під час здійснення процедури банкрутства (змін у персональному складі кредиторів боржника та в обсязі їх вимог до боржника), та надати оцінку повноважності комітету кредиторів, який приймав рішення про підготовку та укладення мирової угоди у справі про банкрутство.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішення про укладення мирової угоди прийнято одноголосно присутніми на засіданні комітету кредиторів ТОВ  кредиторами, яке оформлено протоколом. За змістом зазначеного протоколу вбачається, що на засіданні комітету кредиторів боржника був присутній лише один із трьох кредиторів, які увійшли до складу комітету кредиторів ТОВ , а саме ініціюючий кредитор ТОВ_1, який володіє 91,40% від загальної кількості голосів кредиторів, обраних до складу комітету кредиторів на засіданні кредиторів боржника. Також, на засіданні кредиторів були присутні представники заставних кредиторів, представник органу ДФС, а також керуючий санацією з правом дорадчого голосу, які не заперечували щодо затвердження мирової угоди. Отже, рішення про укладення мирової угоди у справі про банкрутство ТОВ від імені кредиторів було фактично прийнято одноособово головою комітету кредиторів – ТОВ_1.

Після формування місцевим судом реєстру вимог кредиторів  ТОВ та його затвердження ухвалою попереднього засідання відбулися зміни у персональному складі конкурсних кредиторів боржника у зв'язку з їх правонаступництвом, що в силу частини 3 статті 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" зумовлювало обов'язок розпорядника майна, а в подальшому його як керуючого санацією, скликати збори кредиторів ТОВ в новому складі з метою формування комітету кредиторів з урахуванням змін у структурі реєстру вимог кредиторів відповідно до ухвал місцевого суду.

За змістом оскаржуваних судових рішень не вбачається дослідження судами першої та апеляційної інстанцій обставин прийняття рішення щодо затвердження мирової угоди від імені кредиторів ТОВ повноважним складом комітету кредиторів, а тому висновки судів про відповідність процедури укладення мирової угоди вимогам Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" є передчасними.

Суди попередніх інстанцій не проаналізували умов мирової угоди щодо строків погашення боржником кредиторської заборгованості на умовах відстрочення та розстрочення платежів на період від 5-ти до 9-ти років на предмет їх відповідності приписам цивільного законодавства щодо виконання боржником грошового зобов'язання в розумний строк та принципу правової певності (остаточності) рішення господарського суду про затвердження мирової угоди у справі про банкрутство, яке має бути виконано сторонами мирової угоди як правочину, на підставі якого відбувається новація зобов'язань боржника перед кредиторами.

Зазначене свідчить про передчасність висновків судів першої та апеляційної інстанцій про дотримання сторонами спірної мирової угоди визначеного законодавством про банкрутство порядку її укладення та про її спрямованість на реальне настання правових наслідків. Отже, закриття провадження у справі про банкрутство ТОВ у зв'язку із затвердженням мирової угоди є передчасним, а оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статей 26, 36, 77-79, 81 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та статей 86, 269 ГПК України.

VІ. Процедура ліквідації за статтею 95 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

1. Чинним законодавством визначено особливий порядок погашення зобов’язань такого суб’єкта господарювання, як повне товариство. З огляду на положення статті 124 ЦК України та статті 74 Закону України “Про господарські товариства" у процедурі добровільної ліквідації такого боржника погашення вимог кредиторів відбувається за рахунок майна боржника, а у разі його недостатності – за рахунок усього майна його засновників як солідарних боржників.

(постанова від 20.09.2018 у справі №922/3297/16)

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано ухвалу місцевого господарського суду про надання згоди на продаж включеного до складу ліквідаційної маси банкрута майна учасників банкрута, та закрито провадження у справі як безпідставно порушеного, Верховний Суд виходив з такого.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що ліквідатором не вжито всіх необхідних заходів, яких вимагає чинне цивільне та господарське законодавство, а також Закон України “Про господарські товариства" при ліквідації повного товариства, та які б переконливо свідчили про недостатність вартості майна повного товариства та його учасників, що було підставою подання заяви про визнання боржника банкрутом до суду.

Ліквідаційною комісією боржника не дотримано спеціального порядку добровільної ліквідації боржника – повного товариства, що виключає можливість ініціювання провадження у справі про банкрутство такого боржника в порядку статті 95 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у тому числі у зв’язку з відсутністю факту неоплатності такого боржника.

Суд апеляційної інстанції правомірно вказав на те, що дослідження зазначених вище обставин необхідно для з’ясування наявності чи відсутності підстав для порушення провадження у справі про банкрутство за правилами статі 95 України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", з урахуванням особливостей ліквідації повного товариства; вказані обставини, виходячи з Закону, повинні бути з’ясовані на момент порушення справи про банкрутство, що судом першої інстанції зроблено не було. Отже, висновки суду першої інстанції про неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити вимоги кредитора не інакше як через порушення провадження у справ про банкрутство, є передчасними.

Крім того, відповідно до частини п'ятої статті 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", під час здійснення своїх повноважень ліквідатор має право заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями боржника у зв’язку з доведенням його до банкрутства. Розмір зазначених вимог визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою.

У разі банкрутства боржника з вини його засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі з вини керівника боржника, які мають право давати обов’язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії, на засновників (учасників, акціонерів) боржника - юридичної особи або інших осіб у разі недостатності майна боржника може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов’язаннями.

Стягнені суми включаються до складу ліквідаційної маси і можуть бути використані тільки для задоволення вимог кредиторів у порядку черговості, встановленому цим Законом.

Отже, єдиним заходом притягнення учасників повного товариства до субсидіарної відповідальності є пред’явлення до них майнових вимог, розмір яких визначається різницею між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, зазначеного в ході здійснення судової процедури ліквідації, ліквідатором не вчинено.

Крім того, визначальним у даному випадку є встановлення певних фактів, як то: недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів (сплати боргів) у повному обсязі (статті 119, 124 ЦК України, стаття 74 Закону України “Про господарські товариства"); наявність відповідних вказівок в законі або установчих документах боржника (стаття 213 ГК України); наявності вини засновників у банкрутстві товариства та недостатності у останнього майна (стаття 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом").

З матеріалів справи вбачається, що жодна із перелічених підстав ліквідатором не доведена.

Як вірно зазначив суд апеляційної інстанції, в ході здійснення судової ліквідаційної процедури, реалізація майна, що не належить банкруту, а належить третім особам (в даному випадку учасникам повного товариства) законом не передбачена. В якості притягнення учасників повного товариства до субсидіарної відповідальності законом передбачено лише вчинення ліквідатором в процедурі банкрутства заходів щодо пред’явлення до них майнових вимог. Реалізація ж майна учасників повного товариства, яке припиняється, чітко передбачена цивільним та господарським законодавством, Законом України “Про господарські товариства" та повинна вчинятись виключно в процедурі припинення до порушення провадження у справі про банкрутство, задля виявлення ознак дійсної неплатоспроможності боржника та наявності підстав для звернення до суду з заявою про порушення провадження у справі про банкрутство.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Президентський законопроект про адвокатуру 9055: думки депутатів
Сегодня день рождения празднуют
  • Татьяна Малашенкова
    Татьяна Малашенкова
    член Высшего совета правосудия