Чи дійсно Конституційний Суд України у 2010 році «змінив Конституцію України» та «конституційний лад України»?

13:03, 10 июля 2019
Сьогодні Україна робить четверту спробу перейти до стабільної, відкритої, динамічної конституційної демократії.
Чи дійсно Конституційний Суд України у 2010 році «змінив Конституцію України» та «конституційний лад України»?

Володимир Кампо,
член Асоціації суддів Конституційного Суду України,
кандидат юридичних наук, заслужений юрист України,
суддя Конституційного Суду України у відставці

Мабуть, ще жодне інше рішення Конституційного Суду України не викликало стільки політичних, наукових і громадських суперечок, як його рішення у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) від 30 вересня 2010 року за № 20-рп/2010 (далі – Рішення від 30.09.2010 року). І це не дивно.

Сьогодні Україна робить четверту (і, дай бог, останню!) спробу перейти від нестабільної, корумпованої, деградуючої перехідної демократії до стабільної, відкритої, динамічної конституційної демократії, в якій має: а) повноцінно реалізуватися Конституція України та її цінності; б) існувати реальна конкуренція легітимних політичних та економічних сил; в) невідворотно діяти правовий механізм гарантій та юридичної відповідальності на основі рівності всіх перед законом тощо. Саме про реальну конституційну демократію, а не про фейкове «перезавантаження влади», мріяли учасники Помаранчевої революції 2004 року та Революції гідності взимку 2013–2014 років, усі інші громадяни, які хотіли жити вдома, як в Європі.

Рішення від 30.09.2010 року фактично розділило українську політико-правову спільноту на прихильників конституційної демократії, що спираються на світові досягнення конституціоналізму з його верховенством конституції над політикою тощо, та на прихильників конституційного революціонаризму, що спираються на радикально-популістські доктрини конституції та визнають над нею пріоритет політичної чи економічної доцільності. В межах конституційної науки історичний спір йде між конституційними реалістами, прагматиками та конституційними ірраціоналістами, утопістами.

Прихильники конституційного реалізму (меншість) вважають, що Рішення від 30.09.2010 року дало поштовх для розвитку конституційної демократії, утвердження верховенства Конституції України тощо. Проте нігілістично налаштована політична влада (і парламентська більшість, і парламентська опозиція) не зуміли скористатися відкритим для них шансом для цього розвитку, головним чином через конституційний нігілізм, небажання реальних конституційних змін, відсутність відповідних конституційних традицій, знань і навичок. Адепти ж конституційного ірраціоналізму (більшість) розглядають дане Рішення як таке, що у неконституційний спосіб «змінило Конституцію України» і призвело до «зміни конституційного ладу» на користь В. Януковича.  

Звичайно, що і помилкові думки мають право на існування, інакше немає демократії. Проте демократія — це не просто правління більшості, а насамперед — гарантії прав меншості. Якщо ж права меншості ігноруються та до неї застосовуються обмеження, репресії, то це вже не демократія, а авторитаризм, диктатура, що може набувати різних політичних форм: правління ультрарадикалів, більшовицької диктатури, нацизму, фашизму, каудилізму, вождізму тощо.

У питаннях щодо Рішення від 30.09.2010 року існує кілька складових: конституційно-правова, адміністративно-правова та кримінально-правова. Перша складова стосується конституційних аспектів даного рішення, друга — його адміністративно-правових наслідків і третя — кримінально-правова — про кримінальну відповідальність ідеологів, організаторів, покровителів і виконавців юридично нікчемної постанови парламенту «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» № 775 від 24 лютого 2014 року (далі — Постанова від 24 лютого 2014 року). Проте ми зупинимось тільки на конституційних аспектах зазначеного Рішення.

Здається, що після опублікування статті судді Конституційного Суду України, проф. М. Гультая (Конституційна міопія: пошук проблеми за її відсутності // Вісник Конституційного Суду України. — 2019. — № 2. — С. 150–161) всі мали зрозуміти, що в Рішенні від 30.09.2010 року йдеться тільки про одну судову процедуру, що визначена в Конституції Україні та законі «Про Конституційний Суд України» 1996 року: процедуру нормоконтролю, предметом якого був Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV (далі — закон № 2222). Останній був прийнятий парламентом із грубими порушеннями конституційно встановленої процедури внесення змін до Основного Закону, що й стало причиною внесення до суду конституційного подання 252 народних депутатів України та відповідного рішення суду.

Однак деякі автори досі наполягають на тому, що у Рішенні від 30.09.2010 року Конституційний Суд України не просто скасував закон № 2222, а саме «змінив Конституцію України» та «змінив конституційний лад України»! Дивна впертість, що варта кращого застосування. Адже де процедура перевірки конституційності законів, а де процедура внесення змін до Конституції України? Як кажуть в Одесі — це дві великі різниці. Одну процедуру здійснює суд, а другу — парламент. Проте для конституційних ірраціоналістів така плутанина процедур не має ніякого значення, оскільки вони керуються не чіткими конституційно-правовими поняттями, а суб’єктивно придуманими принципами, насамперед політичною доцільністю. Навіть якщо це принижує роль Конституції України або виходить за її межі.

Схоже, що зазначена вище підміна двох правових процедур — а) перевірки конституційності законів Конституційним Судом України та б) внесення змін до Конституції України парламентом — це одна з маніпулятивних технологій конституційних ірраціоналістів. Фактично вони її застосовували для спотворення та містифікації Рішення від 30.09.2010 року як нібито практичної загрози для конституційного ладу.

Насправді зазначена технологія використовувалась і використовується для нагнітання політичної істерії навколо Конституційного Суду України, для тиску на суд при розгляді ним резонансних справ тощо. Конституційні ірраціоналісти стільки часу спекулюють на темі про «зміну Конституції України» та «зміни конституційного ладу України», що настав час їм відповісти на запитання: для чого і чому вони це робили чи роблять зараз?

Слід зазначити, що Конституційний Суд України міг скасувати злощасний закон № 2222 ще при ухваленні рішення від 26 червня 2008 року, коли він підтвердив своє право перевіряти закони про внесення змін до Конституції України на предмет дотримання конституційно встановленої процедури. Однак це рішення ніхто особливо не критикує, хоча саме з нього органічно витікає Рішення від 30.09.2010 року, тобто воно було прологом або предтечею останнього! На жаль, тут є теми, які не хочеться обговорювати.

У 2008 році Суд дійсно не став поспішати із скасуванням закону № 2222 за власною ініціативою, право на яке надавав йому закон «Про Конституційний Суд України» 1996 року. Він вирішив зачекати, поки народні депутати України або сам Президент України В. Ющенко внесуть на його розгляд відповідне конституційне подання.

Але оточення Президента В. Ющенка не без «допомоги» друзів з числа його політичних опонентів навіяли йому ідею про доцільність прийняття нової Конституції України, а не повернення до її редакції 1996 року. Такий проект у 2009 році був винесений на всенародне обговорення, але далі справа не пішла, бо в країну прийшла світова економічна криза, економіка обвалилась на 14 %, а питання про оскарження закону № 2222 залишилось відкритим.

Так що всі вигадки про те, що Конституційний Суд України ухвалював Рішення від 30.09.2010 року виключно «під Януковича», — типова нісенітниця. Суд міг його ухвалити і «під Ющенка», і «під Тимошенко», яка у разі її перемоги на президентських виборах 2010 року обов’язково відновила б дію Конституції України у редакції 1996 року. До речі, 8 грудня 2004 року, коли ухвалювався закон № 2222, парламентська фракція БЮТ за нього не голосувала.

Проте заяви про те, що Конституційний Суд України скасував закон № 2222 «під Януковича», до сих пір поширені у ЗМІ. Так, голова правління Центру політико-правових реформ І. Коліушко в інтерв’ю газеті «День» (№ 112–113. —  27–28 червня 2019 року. — С. 4) безапеляційно заявляє, що у практиці суду було «рішення 2010 року на користь Януковича, коли КС (Конституційний Суд — прим. авт.) скасував політреформу 2004 року і повернув у дію Конституцію 1996 року». Це класичний зразок конституційно-нігілістичної критики зазначеного Рішення, і ось чому.

По-перше, у Рішенні від 30.09.2010 року немає ніякої згадки про В. Януковича, на відміну, наприклад, від рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 року про третій термін президентства Л. Кучми, а тому говорити, що Рішення від 30.09.2010 року було ухвалено «під Януковича» — вигадка, що є проявом махрового конституційного утопізму. Останнім Рішенням, як того вимагали у своєму конституційному поданні 252 народні депутати України і як було підтверджено матеріалами справи, суд лише скасував закон № 2222.

Усе інше (зокрема й домисли) стосуються не самого Рішення від 30.09.2010 року, а скоріш практики його виконання, яку забезпечували — відповідно до своїх повноважень — компетентні органи державної влади, парламентська опозиція тощо під контролем ЗМІ та інших інститутів громадянського суспільства. Ніхто не забороняв виконавцям даного Рішення проводити його верифікацію, уточнювати зміст окремих термінів чи положень і таке інше, але вони цього не робили.

Зрештою опозиційні громадсько-політичні сили могли створити потужний рух за повернення Конституції України у редакції 2004 року, але теж не створили його, бо ядро цих сил не підтримувало закон № 2222. Тому на словах дані сили багато критикували Рішення від 30.09.2010 року, звинувачували суддів Конституційного Суду України у всіх існуючих і неіснуючих гріхах, але конкретної програми захисту Конституції України вони не мали і не могли мати, оскільки такий захист ніколи не вписувався в їхню антиконституційну політику. В цьому головна проблема опозиційних сил, які були і залишаються на позиціях конституційного ірраціоналізму, а тому тільки додають конституційного хаосу і нестабільності у державі, провокують у різних формах конституційний нігілізм тощо. Власне, слова пана І. Коліушка повністю вписуються у цей контекст.

По-друге, Конституційний Суд України дійсно скасував так звану політичну реформу 2004 року (закон № 2222), бо мав на це всі правові підстави. І хоч би як це комусь не подобалось, даний доконаний факт підтверджується відповідним парламентським законом, що зафіксував його в офіційному тексті чинної редакції Конституції України. Як вже згадувалось, у 2014 році Верховна Рада України — як орган не тільки законодавчої, але й установчої влади — відновила дію закону № 2222. Після цього згаданий закон дійсно став «тілом» Конституції України, і це відбувалось у конституційний спосіб, а не так, як 8 грудня 2004 року. Якби на парламентських виборах 2012 року перемогла політична опозиція, то відновлення дії даного закону могло б статися раніше. Але не факт, що тоді політична опозиція пішла б на це, адже вона також мріяла про «повноваження Януковича», хоч у цьому публічно не признавалася.

По-третє, Конституційний Суд України не відновлював дію Конституції України 1996 року, а лише зробив логічне припущення про те, що визнання неконституційним закону № 2222 «означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені законом № 2222». Відомо, що припущення в українській мові є думкою про можливість, імовірність чого-небудь.

Припущення широко використовуються в праві взагалі та у конституційному праві зокрема. Навіть у Конституції України їх чимало і вони виконують свою позитивну роль при її реалізації. У випадку ж із Рішенням від 30.09.2010 року зазначене припущення, зрозуміло, потребувало додаткових інформацій для вирішення питання про легітимне відновлення дії Конституції України у редакції 1996 року, коментарів та роз’яснень тощо. Але, повторимось, за ними ніхто з компетентних органів державної влади не звертався.

Із Рішення від 30.09.2010 року зрозуміло (бо про це немає згадки у його резолютивній частині), що сам Конституційний Суд України не наважився відновлювати дію Конституції України у редакції 1996 року, оскільки це було за межами його компетенції. Фактично припущення суду з даного питання — це не що інше як натяк, підказка парламенту, який, правда, виявився сліпим і глухим до неї. Верховна Рада України як орган установчої влади мала сама відновити її дію, але цього не зробила, і це вже була її проблема, а не органу конституційної юрисдикції.

Якби в середовищі Верховної Ради України було менше конституційного нігілізму, то вона провела б верифікацію Рішення від 30.09.2010 року, направила б Конституційному Суду України свої запити щодо проблемних питань його реалізації тощо. Проте такі тонкощі конституційної культури виявилися не для тогочасного парламенту, який був заклопотаний вічною внутрішньою боротьбою, а його апарат, мабуть, за цим прогледів зазначені питання.

Ситуацію у певному сенсі могли врятувати окремі думки двох суддів Конституційного Суду України — П. Стецюка і В. Шишкіна, але не врятували, бо їхні автори замість пошуків розвязання реальних проблем, що випливали з Рішення від 30.09.2010 року, вдалися до нав’язування суспільству своїх позаконституційних, політичних думок. 

Так, конституційний суддя П. Стецюк вважав, що недоліком Рішення від 30.09.2010 року є, з одного боку, те, що в ньому «застосований Конституційним Судом України підхід, за яким конституційному контролю підлягає не зміст Закону № 2222, а встановлена Конституцією України процедура його розгляду та ухвалення...». Цікаво, як би виглядав суд у разі реального здійснення контролю змісту цього закону? Очевидно, що на ньому можна було б покласти хрест і заборонити здійснювати свої функції та повноваження. Адже орган конституційної юрисдикції ніяк не вправі контролювати діючий текст Конституції України.

З другого боку, пан П. Стецюк вважав, що у Рішенні від 30.09.2010 року Конституційний Суд України мав визначити порядок і строки його виконання та вказати, що «обов’язковим суб’єктом процесу «порядку виконання Рішення» мала б бути визначена Верховна Рада України, до компетенції якої безпосередньо належить внесення змін до Конституції України (пункт 1 частини першої статті 85 Конституції України)».

Проте Конституційний Суд України у справі за поданням 252 народних депутатів України розглядав питання нормоконтролю щодо закону № 2222, а не давав висновку щодо законопроекту про внесення змін до Конституції України і тому, зрозуміло, не перевіряв його на відповідність, зокрема, статті 157 Конституції України. Однак для пана П. Стецюка очевидно, що в даному разі мова мала йти лише про внесення змін до Конституції України. Тобто справа мала зводитись до скасування одних конституційних змін заради одночасного внесення інших змін, а звідси й суперідея про «зміну Конституції України» Конституційним Судом України.

Про відновлення дії Конституції України у редакції 1996 року пан П. Стецюк взагалі не згадує, а тільки про її зміну. Насправді, зазначена суперідея була глибоко хибною думкою, що носила виключно позаконституційний, політичний характер і не могла бути корисною для реалізації Рішення від 30.09.2010 року. Фактично вона була спрямована на дискредитацію органу конституційної юрисдикції і створення його образу як узурпатора влади та формування в суспільстві викривленої уяви про цей нестандартний акт. На жаль, належної оцінки окрема думка П. Стецюка своєчасно не отримала, і тому його суперідея існує і зараз.

Чи повинен був Конституційний Суд України персоналізувати, зокрема, називати Верховну Раду України як головного виконавця Рішення від 30.09.2010 року? Потреби в цьому не було ніякої, і тим більше штовхати її вносити «зміни до Конституції України». Адже шляхом логічного припущення у цьому Рішенні суд вказав, що парламент та інші органи мають дбати про відновлення дії Конституції України у редакції 1996 року.

Не менш «оригінальними» були ідеї й іншого судді Конституційного Суду України — В. Шишкіна, який у своїй окремій думці зазначав, що «жоден з текстів трьох пунктів резолютивної частини Рішення, які стосуються конституційного подання, чітко не вказують на те, що поновлено дію тих положень Конституції України, які Верховна Рада України прийняла 28 червня 1996 року, але потім були змінені чи доповнені Законом № 2222». Зазначимо, що згадка у мотивувальній частині Рішення від 30.09.2010 року про те, що визнання неконституційним закону № 2222 «означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222», була нічим іншим, як логічним припущенням.

Однак замість конструктивного висновку про те, що для дійсного відновлення дії Конституції України у редакції 1996 року потрібне втручання установчої влади, у своїй окремій думці пан В. Шишкін звинуватив Конституційний Суд України… в узурпації влади. Зокрема у тому, що, скасувавши закон № 2222, він здійснив «конституційний перегляд   існуючого устрою у державі, перебрав на себе повноваження установчої влади в державі, що суперечить частині другій статті 19 Конституції України».

Знов-таки, як і в пана П. Стецюка, звинувачення пана В. Шишкіна носили позаконституційний, політичний характер. Оскільки де в конституційній системі знаходиться інститут скасування Конституційним Судом України неконституційних законів, а де — інститут зміни конституційного ладу, що стосується виключного права народу! Не треба бути великим конституціоналістом, щоб зрозуміти, що в даному випадку із мухи робився слон і продавалась слонова кістка. Але це вже на совісті автора окремої думки.

Крім цього, кидається у вічі досить дивне протиріччя у поглядах пана В. Шишкіна. Спочатку він визнав, що у резолютивній частині Рішення від 30.09.2010 року Конституційний Суд України не відновлював дію Конституції  України в редакції 1996 року. Потім, аналізуючи припущення мотивувальної частини цього Рішення про те, що визнання неконституційним закону № 2222 «означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222», він — без будь-якого обґрунтування — трансформує припущення у висновок Суду, тобто у правову позицію!

Таке протиріччя у думках пана В. Шишкіна з одного й того ж питання  вказує на те, що він змішував праведне і грішне, намагався здати в «архів» верховенство права заради певної політичної мети. Якщо Конституційний Суд України не відновлював дію Конституції України у редакції 1996 року, як сам автор окремої думки визнавав на початку, то як орган конституційної юрисдикції міг узурпувати установчу владу парламенту? Абсурд, нісенітниця, але тільки на перший погляд, бо за цим криється вплив тіньової політики, що здатна на все задля досягнення позаконституційної мети.

Насправді, в окремій думці В. Шишкіна фраза про те, що, скасувавши акон № 2222, Конституційний Суд України здійснив «конституційний перегляд існуючого устрою у державі, перебрав на себе повноваження установчої влади в державі», — не більше ніж його фіктивне припущення. Останнє не має жодного правового змісту, зате містить політичну провокацію, фарс тощо. Який нормальний парламент міг би допустити, щоб його установчу функцію присвоїв — нехай і одноразово — конституційний суд? Якби щось подібне дійсно сталося в Україні, поза сумнівом, весь парламент ой як би піднявся на захист свого невід’ємного права! Але після Рішення від 30.09.2010 року ніяких проявів протесту проти удаваної «узурпації Конституційним Судом України установчої влади» в стінах парламенті не спостерігалося.

Перескасування від правових до політико-правових, від реальних до фіктивних, від логічних до алогічних методів дослідження та оцінки конституційних норм і відносин є звичайним явищем для тих діячів, які керуються політичною доцільністю, а не верховенством права, постійно впадають у конституційний нігілізм тощо. Тому в них конституційна реальність постійно перебуває в стані хаосу, «догори дном» тощо. Головне для таких діячів — шляхом політичних провокацій притягувати до себе увагу активних громадян, які їм спочатку вірять, а потім розуміють істинну мету їх політики.  

Це вже сьогодні пан В. Шишкін став більш поміркованим і не так категорично судить про Рішення від 30.09.2010 року, але все ж недоговорює. У своїй автобіографічній книзі «Чому я був проти? «Окремі думки» судді Конституційного Суду України» (К.: Темпора, 2018. — 760 с.) він пише, що само по собі «Рішення Конституційного Суду не поновлювало дію Конституції в редакції 1996 року, але воно було використане посіпаками Януковича  як підстава надрукувати текст Конституції 1996 року в Офіційному виданні». Але чому тоді це Рішення позитивно не використали ті політичні сили, які були опонентами чинної на той час влади? Адже сказавши «а», треба сказати і «б». Тому так сталося, що ці сили, як і чинна влада, ніколи себе не вважали щирими прихильниками верховенства Конституції України.

Тепер пан В. Шишкін визнає правильність і мотивації, і висновків у Рішення від 30.09.2010 року. Проте він залишається на своїй позиції, що Конституційний Суд України, зокрема, був і є не судово-правовим, а політико-правовим органом,  що «повинен мати державницьке мислення, орієнтоване на перспективу». Тобто кожен конституційний суддя повинен бути політиком, мати політичне, а не конституційне мислення. Проте в політичне мислення дуже важко втиснути конституційне мислення, бо воно туди не втискується. Тому сама по собі пропозиція пана В. Шишкіна дуже суперечлива, якщо не сказати більше.

Хіба повинен конституційний суддя обмежуватись лише державницьким мисленням, хоч воно і дуже важливе? Хіба конституційне мислення не охоплює і  державницьке мислення, оскільки стаття 1 Конституції України присвячена саме державі, як і багато інших її статей. А з іншого боку, хіба не будівництво державниками  безконституційної держави, безконституційної демократії тощо не привело до того, що майже за 30-річну історію незалежної України, воно далеко не просунулось. Ухвалюючи  Рішення від 30.09.2010 року, судді Конституційного Суду України мали на меті побудову саме конституційної держави, конституційної демократії, а тому їм не соромно за це Рішення. І саме тому вони були державниками  вищої проби.

Рішення від 30.09.2010 року поклало край парламентському волюнтаризму у питанні про дотримання конституційно встановленої процедури внесення змін до Конституції України, як  до цього у питанні про затвердження законом Регламенту парламенту, а не постановою. Після 2010 року парламент  п’ять разів вносив конституційні зміни, але більше він не порушував зазначену процедуру.  Отже, зусилля Конституційного Суду України не були даремними. А те, що в зазначеному Рішенні можна знайти окремі технічні упущення чи недоліки, як вказує пан В. Шишкін, то це зовсім не скасовує його історичного значення.     

Відомо, що після прийняття Рішення від 30.09.2010 року розпочалася епоха політичної міфології, в якій  Конституційному Суду України відводилась роль цапа-відбувайла. Серед багатьох конкуруючих політичних міфів перемогли два: про «зміну Конституції України» та про «зміну конституційного ладу України» Судом. Зрозуміло, звідки ці міфи з’явилися як  і те, хто були їх головними споживачами: конституційні нігілісти різного походження. Як не дивно, але перший міф підтримала  чинна на той час влада і використала його для того, щоб перекласти на Суд відповідальність за фіктивне відновлення нею  дії Конституції України у редакції 1996 року.

Проте політико-ідеологічні перипетії та боротьба навколо Рішення від 30.09.2010 року були б нічого, якби вони не вилилися в юридично нікчемну Постанову від 24 лютого 2014 року, що перевернула життя і працю більшості тогочасних конституційних суддів, а також частини суддів у відставці. Ця Постанова — вершина конституційного нігілізму в практиці парламенту, в якому ні до, ні після цього такого роду акти не приймалися. Дехто її називає чи не наріжним каменем Революції гідності. Проте досить порівняти з нею Декларацію про державний суверенітет України 1990 року та Акт про проголошення незалежності України 1991 року — дійсно революційні акти, щоб зрозуміти весь парадокс Постанови від 24 лютого 2014 року, який викликає тільки сміх крізь сльози.

Як це не дивно, але критиків зазначеної Постанови не так багато, проте саме вони дають більш точні та грамотні її характеристики. Так, суддя Конституційного Суду України М. Гультай вважає, що «цей акт є нікчемним і принижує не тільки букву, але й дух Конституції України». І в цьому може переконатися будь-який грамотний та неупереджений юрист-теоретик чи практик.

Адепти ж Постанови від 24 лютого 2014 року намагаються кон’юнктурно підвести під неї зарубіжні політико-правові доктрини, які не мають жодного відношення до конкретної української конституційної практики. Чомусь ці діячі не задумуються над питанням: чому парламент прийняв цей акт, а не закон, в якому б міг урегулювати нові проблеми Конституційного Суду України у конституційний спосіб, тобто провести тестування його суддів, запровадити обов’язкову верифікацію його рішень тощо? Наприклад, невеликий закон на 10-15 статей як доповнення до закону «Про Конституційний Суд України» 1996 року. Відповідь на це питання проста: парламент відмовився від ідеї законодавчого врегулювання вказаних проблем — на користь підзаконного, оскільки він не мав на меті врегулювати проблеми Суду, а намагався у хитрий спосіб запровадити репресії. Постановою це можна було зробити, а законом — небезпечно, народ міг не зрозуміти.  

Отже, Постанова від 24 лютого 2014 року була нічим іншим як актом політичної репресії, прообразом нової диктатури, яка, на щастя, не вдалася. Цей юридично нікчемний акт виконав тільки сам парламент та кишеньковий Генеральний прокурор, який вже виїхав за кордон. Ні в.о. Президента України В. Турчинов, ні п’ятий Президент П. Порошенко, ні з’їзд суддів України не виконали  незаконних вимог парламенту про звільнення за порушення присяги суддів Конституційного Суду України, призначених за їх квотами. Власне, завдяки позиції цих державних інституцій  диктатура в Україні не пройшла.

Проте найцікавіше те, що деякі захисники Постанови від 24 лютого 2014 року намагаються обґрунтувати юридичну нікчемність… Рішення від 30.09.2010 року (проф. С. Рабінович). Здається, вони перевершили самі себе і по суті вони створили  нову  галузь «знань»: науковий конституційний нігілізм.

Відомо, що нікчемні правові акти — це вид актів, 1) недійсність яких очевидна (вихід за межі права та процедури, відсутність причинно-наслідкових зв’язків між нормами акту тощо); 2) недоліки цих актів скасувати не можна (їх законність не можна оскаржувати у суді); 3) ці акти не породжують юридичних наслідків (для будь-кого); 4) вони недійсні з моменту прийняття; 5) за  невиконання нікчемних правових актів не наступає юридична відповідальність (тих, кому вони адресовані); 6) явно злочинні вказівки та розпорядження цих актів, що суперечать законодавству,  можуть привести вчиненню злочинів, (за які їх виконавці вже несуть юридичну відповідальність) тощо.

І які ж із зазначених критеріїв нікчемності актів можуть стосуватися Рішення від 30.09.2010 року? Практично ні один з цих критеріїв не підходить для оцінки цього Рішення як нібито юридично нікчемного акту. Помиляються автори, коли до таких актів відносять, зокрема, ухвалені з явним перевищенням конституційних повноважень. Такі акти вже підлягають оскарженню у встановленому законом порядку  або змінюються суб’єктом їх прийняття за результатами їх верифікації, про яку видатні вчені-юристи чомусь мовчать,  ніби вона не існує. Так само вони мовчать і про припущення у Рішенні від 30.09.2010 року, що має принципове значення для його правильного розуміння.

Тоді як сучасна конституційна наука  і правова наука взагалі, юридична практика дають підстави вважати, що  саме Постанова від 24 лютого 2014 року є юридично нікчемним актом, який не породжує жодних правових наслідків і тому не може бути оскаржений у суді. Практично всі зазначені ознаки юридично нікчемного акту присутні в цій Постанові, яка фактично є за межами демократичного правового поля України і немає з ним нічого спільного.  Вона грубо ігнорує принципи Конституції України, зокрема, верховенство права і в першу чергу — верховенство Конституції України. Складається враження, що всі ці вади даної Постанови були певною психологічною технологією, що мала паралізувати правове мислення та волю конституційних суддів, до яких вона була застосована. І ця технологія  у значній мірі її авторам вдалася.

У Постанові від 24 лютого 2014 року парламент не перевищує свої повноваження, а розширює їх далеко за межами Конституції України, зокрема, за рахунок включення до них нових питань — без процедури внесення змін до Основного Закону. Постанова містить часом абсурдні з точки зору права положення, коли рішення Конституційного Суду України ставиться у залежність... від його ухвали — чисто процесуального документа та ще й ухваленого з перевищенням повноважень. Навіть, якщо б хтось хотів підготувати настільки поганий акт як зазначена Постанова, то це було б непросто. Бо в ній відсутня елементарна правова  логіка і зате багато політичних містифікацій, що характерно для мислення конституційних ірраціоналістів, які її готували.

Однак не треба думати, що визнання Постанови від 24 лютого 2014 року юридично нікчемною приведе до якихось чергових пертурбацій в Конституційному Суді України. Парламент може сам ініціювати прийняття нової  Постанови, яка виправить всі недоліки вищезгаданої. Очевидно, що в нинішньому Суді треба залишити все як є, але надати право йти у відставку тим конституційним суддям, які були несправедливо звільнені на підставі   вказаного юридично нікчемного акту.

Можна сподіватись, що новий склад парламенту — після позачергових виборів 21 липня 2019 року — це зробить без проблем. У крайньому разі, адміністративний суд за скаргами зацікавлених осіб має визнати Постанову від 24 лютого 2014 року юридично нікчемним актом з усіма правовими наслідками.  

Крім іншого, у цій Постанові парламент дав явно злочинний наказ кишеньковому Генеральному прокурору відкрити кримінальне провадження за фактом ухвалення Конституційним Судом України ряду рішень, головним чином Рішення від 30.09.2010 року. Хоч у Кримінальному кодексі України не було і до сих пір немає жодної статті про склад злочинів конституційних суддів проти конституційної юстиції, але це не спинило виконавців вказаної Постанови, які звикли проводити досудове розслідування на підставі аналогії закону (радянська каральна традиція). Проте це вже інша тема, якої ми тут не будемо торкатись.

Однак зазначимо, що після президентських виборів 2019 року в Генеральній прокуратурі йде гостра боротьба між чесними прокурорами, на боці яких Генеральний прокурор, які бачать безглуздість звинувачень конституційних суддів зразка 2010 року в «зміні Конституції України» та «зміні конституційного ладу України». Та байдужими прокурорами-служаками, для яких була б людина, як говорив колись Й. Сталін, а справа буде. Сьогодні українське суспільство вже не так затьмарено революціонарною демагогією, під шумок якої конституційним нігілістам-політикам можна було дозволяти собі дуже багато. Воно спитає з кожного, хто порушував чи порушує Конституцію і закони України.

Отже, зрозуміло, що Рішенням від 30.09.2010 року Конституційний Суд України не «змінював Конституцію України» і не «змінював конституційний лад України». Ці міфи із звинуваченнями на адресу Суду були використані конституційними ірраціоналістами проти конституційних суддів, які ухвалювали дане Рішення і через це зазнали політичних і прокурорських репресій. Більше того, через свою велику віру в справедливість та державний розум тих, хто біля владного керма, потерпілі конституційні судді не змогли своєчасно захистити честь Конституційного Суду України та свою гідність. Але зараз вони хочуть це зробити.

З огляду на актуальність проблематики, особливо з погляду конституційної просвіти громадян, дуже добре було б провести науково-практичну конференцію на тему Рішення від 30.09.2010 року, що дозволило б розставити більше крапок над «і». Сьогодні конституційним реалістам цікаво було б скласти список 10 найважливіших у конституційному житті України за три десятиліття рішень Суду, до числа яких, безперечно, слід було б віднести і дане Рішення.

Нам треба берегти як зіницю ока Конституційний Суд України, його суддівський склад, Секретаріат Суду, оскільки це унікальний колектив, який розв’язує найскладніше в державі завдання — забезпечує верховенство Конституції України. Судді повинні розуміти, що вони однієї української крові, і ніякі протиріччя чи суперечки між ними не повинні переростати у протистояння, що мало місце ще недавно чи в минулому. І якщо в Суді виникають якісь складні проблеми, запрошуйте нас, суддів у відставці — і ми вам допоможемо вийти з будь-якого глухого кута.

Конституційному Суду України дужу важко маневрувати між Сціллою і Харібдою конституційного і політичного життя. Проте, як пише відомий дослідник верховенства права Т.Р.С. Аллан, «судді мають виявляти значну повагу до результатів політичного процесу, котрий відображає легітимізовану різноманітність поглядів та моральних суджень у суспільстві, судова влада повинна мати чіткі кордони власних повноважень». Одночасно Суд повинен бути як футбольний арбітр — не заважати політичній грі та карати за порушення правил, а не за забиті тій чи іншій команді голи.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Андрій Богдан про зміни до КПК щодо прав адвокатів, слідчих та прокурорів
Loading...
Сегодня день рождения празднуют
  • Валентина Юрченко
    Валентина Юрченко
    судья Кассационного административного суда Верховного Суда
  • Александр Стародуб
    Александр Стародуб
    судья Кассационного административного суда Верховного Суда
  • Александр Мельник
    Александр Мельник
    судья Николаевского окружного административного суда
  • Ростислав Козюренко
    Ростислав Козюренко
    судья Франковского районного суда Львова