Деякі особливості застосування регресу у відносинах страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів

Ярослав Романюк, 
суддя Верховного Суду України у відставці, 
голова Верховного Суду України в 2013–2017 роках, 
доктор юридичних наук

Днями Національний банк України надав роз’яснення, відповідно до якого застосування заходів впливу до страховиків не звільняє останніх від виконання своїх зобов’язань перед клієнтами. Необхідність такого роз’яснення була викликана тим, що деякі страховики, яким регулятором були тимчасово зупинені ліцензії через порушення нормативів, стали відмовляти у виконанні своїх зобов’язань перед клієнтами за договорами обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Такі дії страхових компаній Національний банк України цілком обґрунтовано кваліфікував як зловживання довірою споживачів.

Це роз’яснення наштовхнуло мене на те, аби привернути увагу правників до іншого випадку, коли, як на мене, страхові компанії також діють недобросовісно. Маю на увазі реалізацію ними положень Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» щодо підстав та порядку застосування страховиком регресу до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу.

Так, згідно з підпунктами а), б), в), г) підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду, якщо він керував транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції; якщо він керував транспортним засобом без права на керування транспортним засобом відповідної категорії; якщо він після дорожньо-транспортної пригоди за його участю самовільно залишив місце пригоди чи відмовився від проходження відповідно до встановленого порядку огляду щодо стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, або вжив алкоголь, наркотики чи лікарські препарати, виготовлені на їх основі (крім тих, що входять до офіційно затвердженого складу аптечки або призначені медичним працівником); якщо дорожньо-транспортна пригода визначена в установленому порядку безпосереднім наслідком невідповідності технічного стану та обладнання транспортного засобу існуючим вимогам Правил дорожнього руху.

Привертає увагу те, що зазначений перелік передбачає право регресу страховика не для всіх випадків виплати страхового відшкодування, а лише для тих, де вина страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду, має найбільш грубі і виразні форми. Тобто законодавець поступив доволі вибірково. Хоча, якщо надати страховику право регресу на всі без винятку випадки страхового відшкодування, то таке страхування перетвориться на фікцію. Якщо ж повністю відмовитися від регресу, то страхувальник невиправдано отримуватиме захист навіть у випадках по суті неправомірної поведінки. Якщо ж в таких випадках відмовляти у страховому відшкодуванні, то це порушуватиме право потерпілого як вигодонабувача за договором страхування.

Такий підхід законодавця, за якого страхувальник або водій забезпеченого транспортного засобу, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду, не звільняється від цивільно-правової відповідальності в разі, якщо його вина у спричиненні такої пригоди має найбільш грубі і виразні форми, є характерним і для правопорядків країн Європи. Це є одним із проявів виконання державами свого позитивного обов’язку, який випливає з тексту статті 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, щодо впровадження законодавчої основи, покликаної стримувати загрози праву на життя в контексті безпеки дорожнього руху.

Однак в цю логіку законодавця ніяк не вписується підпункт г) підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». На підставі цієї норми Закону страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду, якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 цього Закону. Насправді йдеться про підпункт 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону, відповідно до якого у разі настання дорожньо-транспортної пригоди, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов’язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності, повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду встановленого Моторним (транспортним) страховим бюро України (далі – МТСБУ) зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та  свою адресу.

Таким чином, невиконання страховиком або водієм забезпеченого транспортного засобу зазначеного обов’язку також є підставою для подання до нього страховиком регресного позову, хоча це і не є проявом грубої або виразної форми його вини у спричиненні дорожньо-транспортної події. Та таким є закон, і постає питання в правильному застосуванні цього його положення судами при вирішенні регресних позовів страховиків.

Свого часу Верховний Суд України, провівши системне та телеологічне (цільове) тлумачення норми закону про регрес у правовідносинах обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, дійшов висновку про те, що положення закону про обов’язок страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу у разі настання дорожньо-транспортної пригоди, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди, надати страховику, з яким укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності, повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду встановленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, спрямоване на забезпечення страховика можливістю перевірити достовірність відомостей про дорожньо-транспортну пригоду і завданих в її результаті технічних ушкоджень транспортним засобам. Своєчасно отримавши таке повідомлення, страховик зможе переконатися: чи мав місце випадок, чи обґрунтовано його кваліфіковано як страховий відповідно до умов договору страхування, чи є правові підстави для цивільно-правової відповідальності страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, які технічні ушкодження зазнав пошкоджений транспортний засіб, яка вартість відновлювального ремонту.

Таким чином, виконання страхувальником чи водієм забезпеченого транспортного засобу свого обов’язку щодо повідомлення страховика у встановлений законом строк та за визначених законом умов про настання дорожньо-транспортної пригоди є запорукою безперешкодної і належної реалізації страховиком своїх прав та виконання обов’язку щодо виплати потерпілому страхового відшкодування.

Однак, сам про собі факт порушення строку повідомлення страховика про настання страхового випадку не може бути підставою для задоволення регресної вимоги. Звичайно, суду слід з’ясувати причини, тривалість затримки такого повідомлення тощо. Але в будь-якому разі факт несвоєчасного повідомлення страховика про дорожньо-транспортну пригоду матиме вагоме значення лише тоді, якщо це перешкодило страховику розслідувати обставини пригоди, встановити її причини, визначитися з характером події, оформити необхідні документи, встановити розмір шкоди. Якщо ж подібних перепон порушення строку повідомлення не створило, то і підстав для регресних вимог немає. Інакше обов’язок страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу своєчасно повідомити страховика про дорожньо-транспортну пригоду невиправдано, лише за формальними ознаками матиме більш вагоме значення, ніж головний обов’язок страховика – здійснити страхову виплату. Такий підхід розриває закономірний причинно-наслідковий зв'язок між фактом настання страхового випадку і здійсненням страховиком страхового відшкодування, тобто  вихолощує саму суть страхування.

Зазначений правовий висновок був стисло сформульований Верховним Судом України 16 вересня 2015 року у справі № 6-284цс15, а в подальшому повторений 22 березня 2017 року у справі № 6-2011цс16.

Проте суди першої та апеляційної інстанцій не завжди слідували цьому правовому висновку, подекуди продовжуючи формальний, а не змістовний підхід до застосування описаної вище норми закону. Наведене підтверджується судовими рішеннями у справах №№ 522/24655/16; 208/7291/13; 756/5005/16; 753/18489/15; 495/8394/15; 910/7825/19 та 522/24655/16; 910/39/17; 208/7291/13; 753/18489/15; 495/8394/15; 910/7825/19 відповідно. Разом з тим, Касаційний господарський та Касаційний цивільний суди у складі Верховного Суду підтримали правовий висновок Верховного Суду України та застосували його у зазначених вище справах, а також у справах №№ 210/3852/15 та 463/5839/16.

Саме так, на мою думку, не конкуруючи з попередниками, не намагаючись в кожній справі як в науковій праці запропонувати нехай недостатньо обґрунтовану, але ж новизну, а діючи послідовно, вдумливо та розсудливо, формуючи зрозумілі, аргументовані, переконливі правові висновки з дотриманням балансу інтересів обидвох сторін судового спору можна домогтися правильного і однакового застосування норм права. А це, в свою чергу, неодмінно позитивно відіб’ється на рівні довіри до судової влади України, чого так гостро потребує і українське суспільство, і судді судів України.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.