Питання підсудності в міжнародних судових установах

08:37, 26 марта 2014
Згідно статті 6 чинної Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на...

Згідно статті 6 чинної Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову [1]. Зокрема, органи судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Таким законом, що доповнює положення Конституції України стосовно повноважень судової влади є Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010р.

Так, цей Закон визначає правові засади організації судового влади та здійснення правосуддя в Україні з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права, визначає систему судів загальної юрисдикції, статус професійного судді, народного засідателя, присяжного, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування і встановлює систему і загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою і статусу суддів [2, с. 3].

Безсумнівно, громадян України цікавить питання, чи достатньо цих норм для здійснення кримінального судочинства. З урахуванням положень Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012р. (далі - КПК) можемо стверджувати, що завдання кримінального провадження, визначені в статті 2 КПК, можуть бути реалізовані в повній мірі.

Як передбачає частина друга статті 1 КПК «кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України» [3, с. 3].

Разом з тим є ряд міжнародних договорів, які фактично доповнюють судову систему України, яка зазначена в частині першій статті 3 КПК і передбачає суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції.

Так, Законом України від 17 липня 1997р. №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та Протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції», із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 24 березня 1999 року №551 – XIV передбачена юрисдикція Європейського суду з прав людини при вирішенні окремих правопорушень.

Зокрема, у вказаному Законі України зазначено, що «Україна повністю визнає на своїй території дію статті 25 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь – якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім’я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 46 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського Суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції» [4].

Європейський суд з прав людини розглядає два типи заяв :

скарги від фізичних осіб, неурядових організацій або групи приватних осіб, які вважають, що в результаті порушення державою вимог Конвенції були ущемлені їх права і свободи (стаття 34 Конвенції);

міждержавні скарги держав – учасниць Конвенції (стаття 33 Конвенції).

Що необхідно знати громадянину, який бажає звернутися в цей міжнародний судовий орган за захистом своїх прав?

Перш за все, його заява повинна бути прийнятною для розгляду в суді.

По – перше, порушення прав і свобод громадянина повинно мати місце після вступу Конвенції в силу на території держави, тобто для України після 17 липня 1997 року.

По – друге, згідно пункту 1 статті 35 Конвенції, заявником повинні бути використані всі внутрішньодержавні заходи правового захисту і, перш за все, судові заходи такого захисту.

При вирішенні питання щодо прийнятності скарг Європейський суд виходить з того, що в силу судової практики, яка склалась, ефективними засобами правового захисту визнаються лише ті, які прямо зв’язані з порушенням процедури оскарження самою зацікавленою особою. Тому ефективним засобом правового захисту, на думку Європейського суду, може бути визнано лише касаційне оскарження судового акту, результати якого і варто вважати остаточним прийняттям внутрішнього рішення.

Таким чином, під вичерпанням внутрішніх засобів захисту варто розуміти рішення будь – якого суду, в тому числі, районної ланки, яке пройшло через касаційну інстанцію і вступило в законну силу.

Не знаючи цього, багато громадян після відхилення їх касаційної скарги починають звертатися з наглядовими скаргами у всі інстанції, намагаючись вичерпати всі можливості перегляду судового рішення, яке відбулося і в результаті втрачають час і пропускають 6-ти місячний термін на звернення до Європейського суду.

По – третє, заява до Європейського суду повинна бути подана не пізніше 6 місяців після дати винесення остаточного внутрішнього рішення або після дати, коли громадянин був офіційно повідомлений про прийняття такого рішення (у разі якщо він не був присутній при його оголошенні). Іншими словами, заява в Європейський суд повинна бути подана протягом 6 місяців після прийняття рішення касаційною (апеляційною) судовою інстанцією про відмову заявнику в задоволенні його скарги і вступу в законну силу оскаржуваного ним акту національного суду. Ця умова є найбільш суворою, оскільки Європейський суд не вправі поновлювати пропущений на звернення термін ні по яких підставах, навіть самих поважних.

Згідно ст. 47 Регламенту Європейського суду датою подачі заяви, як правило, вважається дата надходження від заявника першого письмового звернення, яке викладає хоча б у короткій формі предмет скарги. Суд, якщо прийме це виправданим, може прийняти іншу дату в якості подачі заяви (наприклад, дату відправки заяви по пошті, дату написання заяви і т.п.) Мито чи будь – яка інша плата за реєстрацію скарги в Європейському суді не стягується.

Обов’язкової участі у справі адвоката чи іншого представника громадянина, який подав заяву, а також особиста участь у процесі самого заявника при розгляді справи у Європейському суді не вимагається.

Згідно зі ст. 34 Конвенції Європейським судом не приймаються до розгляду заяви:

анонімні чи подані на захист невизначеного кола осіб;

аналогічні за змістом, що вже розглянуті цим Судом або є предметом іншої процедури міжнародного розгляду (наприклад, в Комітеті по правах людини ООН) і не містять нової інформації, що відноситься до справи;

не сумісні з вимогами Конвенції (тобто не зв’язані з порушеннями прав і свобод, перерахованих в Розділі 1 Конвенції і Протоколах до неї);

недостатньо аргументовані (на заявнику лежить обов’язок доказування порушення його прав) або неправомірні.

Права і свободи, які призваний захищати Європейський суд, вичерпно визначені у самій Конвенції і Протоколах до неї. Згідно ст. 2-14 Конвенції до них відносяться: право на життя, заборона катувань, заборона рабства і примусової праці, право на свободу і безпеку, на справедливий судовий розгляд, на повагу приватного і сімейного життя, на свободу думки, совісті і релігії, вільне волевиявлення думки, на свободу зборів і асоціацій, на вступ до шлюбу, на ефективні засоби правового захисту, заборона дискримінації.

Цей перелік розширений Протоколами до Конвенції. До вищеназваних прав і свобод добавлені: право на захист власності, на освіту, на вільні вибори (ст. 1-3 Протоколу №1); заборона позбавлення волі за борги, висилку громадян, масові висилання іноземців, право громадян на свободу переміщення (ст. 1-4 Протоколу №4); процедурні гарантії у разі висилання іноземців, право на апеляцію по кримінальних справах, на компенсацію у випадку судової помилки, право бути не притягнутим до суду або повторному покаранню за одне і теж правопорушення, рівноправність подружжя (ст. 1-5 Протоколу №7).

Необхідно особливо підкреслити, що Європейський суд не представляє собою вищестоящу судову інстанцію по відношенню до національних судів. Він не може переглядати чи відміняти судове рішення, яке відбулося і тому некомпетентний розглядати скарги на допущені національними судами фактичні чи юридичні помилки, за виключенням випадків, коли саме внаслідок цих судових помилок мали місце конкретні порушення прав і свобод громадян, гарантованих Конвенцією.

Таким чином, Європейський суд вирішує спори між громадянином і державою – учасницею Конвенції про факт порушення його прав і свобод, гарантованих Конвенцією, в результаті прийнятих рішень, дій чи бездіяльності державних і місцевих органів влади. При цьому питання про прийнятність заяви, яка надійшла, вирішується Комітетами Європейського суду в складі трьох осіб. Визнати скаргу неприйнятною Комітет може тільки одноголосним рішенням. Скарга може бути визнана неприйнятною на любій стадії її розгляду.

Спір, що виник, ще до винесення рішення по суті може бути дружньо врегульований сторонами на підставі поваги прав людини, як вони визначені у Конвенції. Мирова згода між сторонами по предмету спору не тільки допускається, але і заохочується Європейським судом.

Європейський суд на любій стадії розгляду може виключити скаргу із списку таких, що підлягають розгляду, якщо заявник явно не налаштований добиватись її розгляду, а також в інших випадках, коли судом буде встановлено, що подальший розгляд скарги є невиправданим.

Якщо при розгляді справи по суті Європейським судом будуть встановлені порушення державою статей Конвенції, він зобов’язує відповідача усунути порушення прав громадянина – позивача, які допущені, а також спонукає внести необхідні зміни у внутрішнє законодавство, підзаконні акти чи в існуючу судову практику.

У випадку винесення позитивного рішення по скарзі Суд може також присудити стягнення грошової компенсації з держави – порушниці на користь потерпілої сторони (ст. 41 Конвенції). При цьому конкретна сума стягнення визначається в залежності від характеру порушень і його наслідків для громадянина (групи громадян) і, як правило, складається із трьох складових – компенсації матеріальної шкоди (якщо така є), відшкодування судових витрат, компенсації моральної шкоди.

При розгляді скарги по суті в склад Палати (вона складається із 7 суддів) чи Великої Палати (17 суддів) обов’язково включається суддя від держави – відповідача, який може висловити свою думку і давати висновок у відповідній палаті, але при цьому не приймає участь у голосуванні під час винесення постанови по справі (п. 2 ст. 27 Конвенції).

Вирішуючи спір по суті, Палати Європейського суду виносять по справі мотивовані постанови (ст. 29, 42, 45 Конвенції). У випадку незгоди із постановою люба із сторін може протягом 3-х місяців після її винесення просити про перегляд справи Великою Палатою Європейського суду. Постанова Палати (тобто по суті першої інстанції Суду) вступає в силу і є остаточною, якщо сторони заявлять, що не будуть подавати прохання про розгляд справи Великою Палатою (тобто вищестоящою інстанцією), чи заявлять про зворотне, але у встановлений термін це прохання не подали. Постанова по справі, винесена Великою Палатою, є у всякому випадку остаточною і подальшому оскарженню не підлягає. Любе остаточне рішення Європейського суду повинно бути офіційно опубліковане у печатних виданнях.

Згідно ст. 46 Конвенції, держава – порушниця зобов’язана точно виконати остаточну постанову Європейського суду по справі. Для здійснення нагляду за її виконанням ця постанова направляється в Комітет міністрів Ради Європи. Справа, розглянута Судом, не вважається закінченою до тих пір, поки держава – порушниця не виконає повністю його рішення. Невиконання рішення може призвести до призупинення членства держави і, в кінці кінців, у відповідності із рішенням Комітету міністрів – виключенню держави із складу Ради Європи.Але варто відмітити, що за всю багатолітню практику діяльності Європейського суду поки що не було зафіксовано ні одного випадку невиконання державами його рішень, яких винесено вже більше тисячі.

Термін остаточного розгляду справ у Європейському суді, як показує аналіз його судової практики, складає до 3 років і більше з моменту реєстрації заяви.

Заяви необхідно адресувати безпосередньо в Європейський суд. Результати невірного чи неповного заповнення бланку заяви, зразок якої додається до цієї статті разом із відповідними роз’ясненнями по заповненню, може бути підставою у відмові реєстрації скарги і неможливості її розгляду Судом. Тому при її заповненні громадянам необхідно враховувати наступне:

якщо одну заяву подає кілька осіб, необхідно зазначити інформацію, що вимагається, для кожної із них (для цього можна використовувати окремі листи паперу);

в розділі III заяви необхідно пояснити як точніше, якими положеннями Конвенції керується заявник і яким чином у його випадку вони були порушені;

необхідно також зазначити обсяг повноважень, наданих заявником своєму представнику, а якщо заява підписується представником, до скарги обов’язково повинна бути прикладена довіреність підписана самим заявником;

у випадку пред’явлення вимог про виплату заявнику грошової компенсації вони повинні бути підтверджені відповідними документами.

Необхідно також мати на увазі, що після подання скарги заявники зобов’язані інформувати Суд про любі зміни всіх обставин, що стосуються його скарги, а також про зміну місця проживання.

Європейський суд неодноразово підкреслював, що характер військової служби створює умови, при яких виникають додаткові обмеження прав військовослужбовців, але ці обмеження повинні бути у чітко визначених межах. І ті обмежувальні міри, які у випадку з цивільною особою поза межами збройних сил можна було б кваліфікувати як ущемлення прав і свобод, по відношенню до військовослужбовця розглядаються по іншому. Але держава не повинна зловживати своїми можливостями – в противному випадку у справу може втрутитися Європейський суд з прав людини.

З метою забезпечення рішень цієї міжнародної інституції 23 лютого 2006р. прийнятий Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [5].

Цей Закон регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України.

Разом з тим є проблеми щодо набрання чинності для України іншого міжнародного договору – Статуту Міжнародного кримінального суду від 17.07.1998р., який вступив в силу 1 липня 2002р. Асамблея держав – учасниць 7 лютого 2003р. обрала 18 суддів в Міжнародний кримінальний суд, який розпочав свою роботу з 11 березня 2003р.

Статутом передбачається, що Суд здійснює свою юрисдикцію у трьох основних випадках: 1) за зверненням держави – учасниці; 2) за зверненням Ради Безпеки ООН, що діє на підставі Глави VII Статуту ООН і порушує питання про проведення розслідування; 3) Прокурор самостійно розпочинає попереднє розслідування на підставі отриманої інформації, що підпадають під дію Статуту та надає своє висновки разом з документами на їхню підтримку Палаті досудового розгляду.

Головним принципом організації та діяльності суду є принцип компліментарності: Міжнародний кримінальний суд не замінює, а доповнює національні органи кримінальної юстиції. І в цій частині за Висновком Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римському Статуту Міжнародного кримінального суду (справа про Римський статут) від 11 липня 2001 року №3-В/2001 «Визнати Римський Статут Міжнародного кримінального суду, підписаний від імені України 20 січня 2000 року, який вноситься до Верховної Ради України для надання згоди на його обов’язковість, таким, що не відповідає Конституції України, в частині, що стосується положень абзацу десятого преамбули та статті 1 Статуту» [6, с. 306 - 307]. Решта положень Римського Статуту, що були предметом розгляду Конституційного Суду, визнано зазначеним Висновком такими, що відповідають Конституції України.

Згідно статей 5 – 8 Статуту Міжнародного кримінального суду його юрисдикція обмежується такими серйозними злочинами, що викликають занепокоєння всієї міжнародної спільноти, зокрема, це: злочини геноциду; злочини проти людяності, воєнні злочини; злочини агресії. Більша частина цих злочинів передбачені в розділах ХІХ - ХХ Особливої частини Кримінального кодексу України: статті 432 «Мародерство», 433 «Насильство над населенням у районі воєнних дій», 434 «Погане поводження з військовополоненими», 438 «Порушення законів та звичаїв війни», 442 «Геноцид» та ін. Але стосовно злочинів проти людяності (ст. 7 Статуту), то ця категорія злочинів ще відсутня в Кримінальному кодексі України.

У свій час Міністерство юстиції розробило проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України». Згідно з яким пропонувалось доповнити КК новою статтею 438-1 «Злочини проти людяності», за якою кримінальна відповідальність наставала б у разі вчинення діянь, які відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, визнані злочинами проти людяності, якщо вони поєднані з умисним вбивством або призвели до загибелі людей [7, с. 17 - 18].

Підписання Україною і наступна ратифікація Римського Статуту Міжнародного кримінального суду після внесення відповідних змін в процесі підготовки нової Конституції України сприятиме участі нашої держави в боротьбі з найсерйознішими злочинами проти людяності, геноциду, агресії, воєнних злочинів, шляхом поширення юрисдикції Статуту Міжнародного кримінального суду на злочини, вчинені на території України.

Адвокат Слинько Сергій Миколайович.

 

Список використаних джерел:

1. Конституція України: Закон від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. – Ст. 141.

2. Закон України «Про судоустрій і статус суддів»: чинне законодавство зі змінами та доповненнями. станом на 1 верес. 2010р.: (офіц. текст. – К.: Паливода А.В., 2010. – 172 с. (Закони України).

3. Кримінальний процесуальний кодекс України. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» станом на 25 травня 2012 року: (Відповідає офіц. текстові) – К.: Алерта, 2012. – 304 с.

4. Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції: Закон України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - №40. – Ст. 263.

5. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23 лютого 2006 року №3477-IV // Офіційний вісник України від 05.04.2006р., №12, ст. 792.

6. Базов В.П. Воєнні злочини: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 336 с.

7. Лавринович О. Основні проблемні питання імплементації положень Римського Статуту Міжнародного кримінального суду до законодавства України та шляхи їх вирішення // Український часопис міжнародного права. – 2003. - №4. – С. 17 – 18.

8. Формуляр заяви до Європейського суду з прав людини.

ЗАЯВА

у відповідності до статті 34 Європейської конвенції з прав людини, а також до статей 45 та 47 Регламенту Суду

I. СТОРОНИ.

A. ЗАЯВНИК

1.      Прізвище заявника [вписати]        

2.      Ім'я та по батькові [вписати]

         Стать: чоловіча/жіноча [зазначити]                 

3.      Громадянство: українець

4.      Рід занять: [зазначити рід занять]

5.      Дата і місце народження: [зазначити]              

6.      Постійна адреса: [зазначити]                  

7.      Номер телефону: [зазначити]                 

8.      Теперішня адреса: (якщо відрізняється від 6) [зазначити за потреби]          

9.      Прізвище та ім'я представників: [зазначити за наявності]          

10.    Рід занять представників: [зазначити за наявності представників]     

11.    Адреса представників: [зазначити за наявності представників]          

12.    Номер телефону: [зазначити] Номер факсу: [зазначити за наявності]

B. ВИСОКА ДОГОВІРНА СТОРОНА

13. УКРАЇНА

II. ВИКЛАДЕННЯ ФАКТІВ.

14. _________________________________________________________________

III. ЗАЗНАЧЕННЯ ПОРУШЕНЬ КОНВЕНЦІЇ ТА/АБО ПРОТОКОЛІВ І ВІДПОВІДНА АРГУМЕНТАЦІЯ..

15. _________________________________________________________________

IV. ВІДОМОСТІ ВІДПОВІДНО ДО СТАТТІ 35 ПАРАГРАФА 1 КОНВЕНЦІЇ.

16. Кінцеве внутрішнє рішення (дата та юридична природа рішення; орган, який його прийняв, це може бути судова або інша інстанція).

17. Інші рішення в хронологічному порядку (позначення по кожному з них дати прийняття, юридичної природи, а також судового чи іншого органу, який це рішення ухвалив).

18. Чи існують (існували) інші способи внутрішнього захисту, які не використано.

V. ВИКЛАДЕННЯ ПРЕДМЕТУ ЗАЯВИ ТА ПОПЕРЕДНЬОГО РОЗМІРУ СПРАВЕДЛИВОЇ САТИСФАКЦІЇ.

19. _________________________________________________________________

VI. ЗАЯВА СТОСОВНО ПРОЦЕДУР У ІНШИХ МІЖНАРОДНИХ ІНСТАНЦІЯХ.

20. Чи подавалися скарги в інші міжнародні інстанції.

VII. ПЕРЕЛІК ДОДАНИХ ДОКУМЕНТІВ.

21.__________________________________________________________________

VIII. ДЕКЛАРАЦІЯ ТА ПІДПИС.

Я свідомо заявляю, що всі викладені у цій заяві відомості є вірними.

Місце [зазначити]

Дата [зазначити]

Підпис заявника або представника ____________

 

 

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Новые правила распределения судебных расходов и освобождения от них
Новости онлайн