Конституційний Суд визначиться з долею проміжних ухвал у кримінальному процесі

22 січня Велика палата Конституційного Суду України на відкритій частині пленарного засідання у формі письмового провадження розпочала розгляд справи за конституційною скаргою Віктора Миколайовича Глущенка щодо конституційності положень частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України.

Справа стосується питання, чи можуть проміжні ухвали оскаржуватися окремо від остаточного рішення суду. У даному випадку воно ускладнюється тим, що йдеться про КПК та про обмеження волі людини.

Суть скарги

Як відомо, ч. 2 ст. 392 КПК не передбачає оскарження ухвал, не вказаних у частині першій цієї статті, заперечення проти них можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення, передбачене частиною першою цієї статті.

У конституційній скарзі Суду пропонується встановити, чи обмежує зазначена норма право на апеляційне оскарження та чи відповідає вона Конституції.

І якщо в цивільному та господарському процесі аналогічні норми виступають захисним механізмом проти зловживання процесуальними правами, то у випадку із  КПК ситуація виглядає значно складнішою, оскільки обставини, які наводить заявник, стосуються обмеження волі людини.

Скаржник зазначає, що застосування частини другої статті 392 Кодексу судами позбавило його можливості оскаржити в апеляційному порядку ухвалу суду першої  інстанції про продовження строку тримання під вартою (оскільки вона не підлягає оскарженню окремо),  що призвело до порушення принципу верховенства права, конституційного права на свободу та особисту недоторканність, права на захист у суді своїх порушених прав, права на апеляційний перегляд справи щодо міри запобіжного  заходу, передбачених статтями 8, 29, 55, пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України.

Наявність обмежень у праві на апеляційне оскарження фактично позбавляє особу на використання ефективних засобів захисту.

Натомість стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначає: «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

Але засоби захисту не можуть ефективно працювати у правових конструкціях з нелогічною послідовністю.

Так, співставлення ст. 392 КПК із ст. 309 КПК виявляє абсолютно різний підхід законодавця до одного й того ж явища.

Якщо стаття 309 КПК містить право під час досудового розслідування оскаржити в апеляційному порядку ухвалу слідчого судді щодо продовження строку тримання під вартою або відмову в його продовженні, то стаття 392 КПК не дає можливості подати апеляційну скаргу на ухвалу суду. Оскаржити людина може тільки вирок. Обвинувачений обмежений у можливості перегляду підстав свого тримання під вартою.

Слід нагадати, що у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine) (пп. 84-85 і 100), а також у низці інших справ проти України ЄСПЛ вказував, що, відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції, особи, яких тримають під вартою, повинні мати право на доступ до процедури оперативного перегляду законності продовжуваного тримання їх під вартою із врахуванням їх конкретного становища та особистих обставин (див., наприклад, рішення у справах «Буряга проти України» (Buryaga v. Ukraine), заява №27672/03, пп. 73-74 від 15 липня 2010 року, «Вітрук проти України» (Vitruk v. Ukraine), заява №26127/03 пп. 92-93 від 16 вересня 2010 року).

Одночасно у  ст. 331 КПК зазначено, що, незалежно від наявності клопотань, суд зобов’язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. За наслідками розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців.

Між тим у п. 30 рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2014 року у справі «Чанєв проти України» цей міжнародний судовий орган встановив, що новий Кримінальний процесуальний кодекс України чітко та точно не врегульовує питання щодо тримання особи під вартою у період після закінчення досудового розслідування та до початку судового розгляду. Також зазначено, що чинне кримінальне процесуальне законодавство (ст. 331 КПК) надає суду право вирішувати питання щодо продовження тримання обвинуваченого під вартою протягом 2 місяців з дня надходження обвинувального акта до суду, навіть якщо вже закінчився строк дії попередньої ухвали про тримання під вартою, постановленої слідчим суддею під час досудового розслідування.