Недостовірність інформації у виборчих спорах: судова практика

На цих вихідних, 21 квітня відбудеться другий тур виборів президента України. Очевидно, що боротьба наразі максимально загострена, а це виливається у велику кількість судових спорів. Особливо поширеними є спори щодо спростування завідомо неправдивої інформації. І тут суди мають досить неоднозначні позиції.

Ст. 64 Закону України «Про вибори Президента України» забороняється розповсюджувати завідомо неправдиві відомості про кандидатів. Кандидати в президенти України мають право звернутися до ЗМІ, що оприлюднили відомості, які партія або кандидат вважають недостовірними, з вимогою опублікувати їх відповідь не пізніше, ніж через три дні після дня звернення з такою вимогою. У разі ж відмови або ухилення ЗМІ опублікувати відповідь вони можуть звернутися до адміністративного суду з позовом до цього видання про зобов’язання оприлюднити відповідь або спростування.

Проте сама недостовірність інформації стосовно суб’єктів виборчого процесу в порядку адміністративного судочинства не встановлюється. Тобто з позовами про захист честі, гідності та ділової репутації суб’єкти виборчого процесу мають звертатися до цивільних або господарських судів.

Застосування цих норм можна розглянути на прикладах із судової практики. Так, 17 квітня 2014 р. в Київському апеляційному адміністративному суді розглядалася справа №875/22/14 за позовом кандидата на пост президента України до іншого кандидата про визнання протиправними дій та зобов’язання вчинити певні дії. Позивач просив:

• визнати протиправними дії відповідача, які полягають у поширенні завідомо недостовірної інформації стосовно позивача;
• зобов’язати кандидата на пост президента утриматися від розповсюдження недостовірних відомостей відносно діяльності партії, яка висунула позивача в якості кандидата на пост президента України;
• зобов’язати відповідача наступного дня з дати набрання рішенням суду законної сили спростувати розповсюджену ним недостовірну інформацію у спосіб, у який така інформація була поширена, а саме у мережі Інтернет розмістити відповідне спростування на інтернет-ресурсі.

В обґрунтування позовних вимог позивач заявив наступне. Відповідач, на його думку, надав завідомо недостовірну інформацію під час інтерв’ю засобам масової інформації. Виступ був розміщений у мережі Інтернет. Метою надання недостовірної інформації, як вважав позивач, є введення в обману виборців, підрив репутації партії, яка висунула його у якості кандидата на пост президента України, створення помилкового уявлення про політичні позиції партії й моральні та ділові якості її керівника.

Суд виніс рішення визнати дії відповідача в поширенні завідомо недостовірної інформації стосовно кандидата на пост президента України протиправними та зобов’язав наступного дня з дати набрання рішенням суду законної сили спростувати розповсюджену ним недостовірну інформацію у спосіб, у який така інформація була поширена.

Проте існує суддівська думка, що в описаній ситуації доцільно звернути увагу на позовні вимоги, у яких позивач фактично просить суд встановити недостовірність оприлюдненої відповідачем інформації. Адже згідно з позицією ВАСУ, недостовірність інформації у виборчих спорах у порядку адміністративного судочинства не встановлюється — такі справи розглядають за правилами цивільного або господарського судочинства (п. 2.1 постанови Пленуму ВАС України від 1 листопада 2013 р. «Про практику застосування адміністративними судами положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду спорів щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом»). З огляду на зазначене суд може відмовити у відкритті провадження у справі з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС.

Взагалі під час виборів адміністративні суди переважно відмовляють у відкритті провадження стосовно таких вимог. Наприклад, в ухвалі Харківського апеляційного адміністративного суду зазначено, що позовні вимоги кандидата у депутати про визнання недостовірною викладеної у газеті інформації про нього, зобов’язання відповідача офіційно оприлюднити спростування цієї інформації не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Проте в іншому випадку Київський апеляційний адміністративний суд не погодився з позицією відповідача, що справа цієї категорії має розглядатись загальним судом. Суд апеляційної інстанції підтримав рішення місцевого адміністративного суду, який задовольнив позов кандидата на посаду міського голови до осередку партії щодо поширення завідомо недостовірних відомостей про позивача. На думку апеляційного адміністративного суду, відповідач не надав доказів вчинення позивачем протиправних дій або притягнення його до юридичної відповідальності, що, у свою чергу, є підтвердженням правильності встановлення судом першої інстанції обставин, які мають значення для вирішення справи.

Якщо розглянути наведені приклади, можна відзначити певний цікавий аспект української виборчої практики щодо конфлікту юрисдикцій: сама ситуація, що складається, є ознакою недотримання на практиці вимоги уникнення конфлікту юрисдикцій, хоча відповідне правове підґрунтя встановлене законодавчо та підтверджене рекомендаціями вищих судів.

Нагадаємо, нещодавно «Судово-юридична газета» розглядала проблематику спорів щодо незаконної виборчої агітації.

Також ми публікували роз’яснення Верховного Суду щодо виборчих прав офіційних спостерігачів.